Оксана Левкова: Важко розмовляти з людьми, для яких Бандерас, Бендер і Бандера - одна й та сама особа...

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 3437

Серед усіх волонтерських ініціатив, які працюють зараз на Донбасі, є ті, які займаються не допомогою пораненим і родичам убитих і навіть не пошуком коштів на озброєння та військовий одяг.
Одна з найпослідовніших патріотичних громадських організацій «Не будь байдужим!», яка ось уже 9 років невтомно популяризує українську мову, історію та нешароварну культуру в молодіжних середовищах Донбасу, Криму, Слобожанщини та причорноморських областей, примудряється і сьогодні проводити інтелектуальні й, як завжди, надзвичайно креативні заходи мало не в зоні АТО. До Вашої уваги – інтерв’ю з лідеркою небайдужих, кандидатом наук із соціальних комунікацій Оксаною Левковою про те, які саме книги кияни передають школам та університетам Донбасу, чи правильним рішенням можновладців є ліцензування російських видань, чи збільшується після Майдану кількість активістів у різних сегментах громадянського суспільства і як працює крива попиту і пропозиції у сферах культури та освіти.

- Пані Оксано, чи спостерігаєте Ви якісь зміни в ментальності українців останніми місяцями?
Якщо Ви запитуєте про те, чи легше стало працювати небайдужим, то і так, і ні. Легше тому, що є загальне емоційне піднесення щодо того всього, що називають патріотизмом, тобто нам залишається тільки осідлати цю хвилю. А важче тому, що ми, з одного боку, спостерігаємо активну допомогу бійцям АТО і родичам загиблих, а з іншого, на жаль, відсутність політичної і людської волі щодо моральної та інтелектуальної допомоги тим школярам і студентам Донбасу, які завтра могли би вирости таки українцями, а не федералістами, терористами чи сепаратистами. Тобто радше ми натрапляємо на жертводавців, які дадуть гроші активістам на бронежилети, ніж на тих, хто виділить кошти на навчальний документальний фільм про тяглість боротьби проти російських окупантів або на друк брошури про те, що розмовляти українською мовою – це природно. Це – недалекоглядно і програшно. І найприкріше, що про це всі мовчать. Безліч інтелектуалів примудряються навіть не фіксувати той факт, що найважливіший промах української влади за минулі два десятки років – це відсутність адекватної інформаційної, освітньої та культурної політики всередині країни і правильне позиціонування себе поза її межами. Ані очільники культури, ані міністри освіти, ані секретарі РНБОУ, ані моральні авторитети, історики, культурологи країни не спромоглися виробити якусь дорожню карту щодо того, як об’єднати країну спільною національною ідеєю. Не сформульованою була і власне ця ідея. Програли, звісно, і ЗМІ, тобто величезний сегмент мас-культури. Нагадаю тут: культура – це ж не наявність якогось явища, а те, наскільки воно поширене. Об'єднавчі ідеї не були достатньою мірою розтиражовані і мультипліковані. Погляньмо також, як у нас викладалися історія України, українська мова і література - саме ті науки, які виховують причетність до нації. Якщо вони подаються в некреативній формі, нецікаво і непривабливо (що ми і фіксували всі 23 роки незалежності), то відчуття належності та причетності до нації - під великим питанням. А там і до сепаратизму недалеко. Як можуть захищати Україну ті поверхові люди, принцип «чув дзвін та не знаю, де він» для яких став тотальним, у результаті чого Бандерас, Бендер і Бандера – це для них одна й та сама особа, яка за визначенням мешкає в Бендерах? Чи повстануть проти російської окупації ті, для кого росіяни споконвічно були «братами-слов'янами»?

- Ви критикуєте українців. А в поведінці росіян Вас узагалі нічого не дивує?
Ні. Як людину, яка захистила дисертацію про особливості російської ментальності, про ЗМІ Росії, про вплив її політичних публіцистів на динаміку світоглядних орієнтацій т.зв. "середньостатистичної людини", про формати її інформаційних воєн і місце України в цьому всьому – ні. Експансія РФ, а також позитивне її сприйняття населенням Криму і частково – мешканцями Донбасу були абсолютно прогнозованими. Думки про федералізацію з'являються саме тоді, коли людям кажуть: "Слухай, існує твоя мова і твоя історія. І вона - російська. І вона - інша! Ти – інший, ніж вони (ніж хунта, правосєки, бандерівці…)". Росія була завжди абсолютно послідовною саме в такій пропаганді.

- Для балансу поговорімо тоді і про Захід.
ОК. Я мала безліч журналістських і журналістикознавчих відряджень до європейських країн та до Сполучених Штатів і, скажу Вам чесно, я ніде не спостерігала таких реверансів у бік нетитульних націй, як в Україні у бік 17 % росіян. Нещодавно за програмою Посольства США я стажувалася в німецьких школах. Коли запитуєш толерантних і політкоректних німців, скільки турецьких шкіл є в їхній системі освіти, то вони стенають плечима: «А навіщо? Німецька мова об’єднує всіх». Точно так само у Штатах: інші мови і культури, крім американської, вивчаються факультативно. Далі. Об'єктивність французького журналіста відрізняється від об’єктивності алжирського. І Ви знаєте, що в цій ситуації найдивовижніше? Те, що жоден із цих журналістів цього не соромиться! Якщо медіа – націєцентричні, то це нормально.

- І от, вивчивши досвід інших країн, Ви вирішили передавати до шкіл Донбасу саме україномовну літературу та музичні диски…
Ми це вирішили ще 9 років тому, коли засновували Всеукраїнську громадську організацію «Не будь байдужим!». Ще тоді ми провели маркетингові дослідження і виявили, що російськомовної продукції в тамтешніх книгарнях, кіосках, музеях, архівах, університетах і школах в тисячі разів більше. Тому для відновлення мовного балансу потрібно насичувати інформаційний простір східних областей (і південних, звісно, теж) українським словом. Тобто під час наших заходів ми постійно доправляли різну україномовну літературу і збірки україномовних пісень на дисках в різні інтелектуальні середовища. Те, що ми зараз закликали всіх небайдужих киян принести нам книги для шкіл та університетів Донбасу – це наш енний за рахунком збір історичної, літературо- і мовознавчої літератури. Ми дуже раді, що миттєво відгукнулися на наш заклик справді авторитетні люди, які не пошкодували найякісніше виданих книжок із своїх домашніх бібліотек: мистецтвознавець Катерина Липа, режисер дубляжу Олекса Негребецький, викладач Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Наталія Лисюк, політолог Володимир Кулик, журналіст Національного радіо Галина Бабій. Жодна людина не передала на Донбас «відстійних», старих, деструктивних за змістом і неприємних за формою книжок. Ми вже отримали десятки листів від філологів та істориків з проханнями передати саме їм ці видання, а ще привезти їм столичних істориків з лекціями про минуле України. До нас звернулися активні і однозначно проукраїнські луганчани, сєвєродонеччани, краматорці, горлівці. Нам дуже прикро, що в масовій свідомості українців існують негативні стереотипи щодо рівня інтелектуальної та громадської активності мешканців Донбасу, мовляв, що «вони по життю тащаться від стабільності табірної пайки», а не розвиваються особистісно і як громадяни саме України. Наш досвід показує, що все не так однозначно негативно.

- Чи будуть вважати себе почутими мешканці Донецької та Луганської областей, якщо буде реалізована ініціатива віце-прем'єра Олександра Сича щодо ліцензування та квотування російської друкованої продукції?

Мешканці Донецької і Луганської областей були би раді, якби суспільство нарешті не розглядало їх як відсталих, неадекватних і недолугих людей, які навіть неспроможні вивчити українську мову. Сотні тамтешніх лідерів думок звертаються до Руху «Не будь байдужим!» із проханням переконати решту можновладців, що люди Донбасу готові читати і писати українською. Громадські активісти, викладачі вишів, учителі шкіл, журналісти, письменники зі східних областей щиро дивуються, чому люди з центральних і західних областей завжди, приїжджаючи на Луганщину чи Донеччину, перестрибують на російську, навіть добре усвідомлюючи, що «східняки» з тисяч маленьких містечок стали російськомовними тільки через те, що приїхали у великі міста, де досі панує стереотип про колгоспність української. Лідери думок навіть просять прибрати «Единая страна», тобто другу частину повсюдних банерів «Єдина країна – Единая страна», бо їх влаштовує одна державна мова і та сама українська як мова офіційного спілкування у межах їхніх областей.

Кожна держава, яка в минулому була колонією, більш чи менш успішно робить кроки щодо ліквідації залежності від метрополії. Що рішучіше колишня колонія емансипується, то більш самодостатньою вона постає серед міжнародного співтовариства. Від цього залежить, чи світ сприйматиме її надалі як самостійного гравця. Україна, де 80 % книжкового ринку – це видання неукраїнські, рано чи пізно однозначно мала би вводити ліцензування російської книги і вводити квотування. Незважаючи на те, що видання з РФ часом є справді якісною і цікавою літературою, у тисячах випадків вони мають антидемократичну, тоталітарну і деструктивну для України спрямованість. Коли йдеться про наше комплексне, всебічне і різноформатне прощання з метропольно-колоніальною залежністю, то лідери думок, інтелектуали, державотворці, люди, які ухвалюють рішення у різних сферах, мусять бути послідовними. І їхні заходи мали би бути всеохопними, а не половинчастими (паліативними). Тому ми підтримуємо не лише ініціативу влади щодо ліцензування і квотування, а й рішення топ-менеджменту Форуму видавців обмежити кількість учасників з Росії.

Тим людям, які вважають ліцензування російської книжкової продукції надто нецивілізованим кроком, хотіла би нагадати, що ліберальний світ послуговується чудовим правилом: «Свобода Одного закінчується там, де починається свобода Іншого». У випадку з книгами свобода «Одного» - це якраз вільне поширення російської друкованої продукції, а україномовна книжка в цьому випадку – це Інший. Якщо у покупця відкладена скромна сума Х на «візит до книгарні» в такому-то місяці, то нехай краще проголосує грошима за україномовну книгу, а не за російськомовну (обидві видання наш переважно незаможний книголюб не купить).

Протекціонізм однозначно необхідний. Книги - це не той випадок, де ринок «сам себе відрегулює, бо це є закон ліберальної економіки». Адекватно мислячі люди розуміють, що ринок книжкової продукції сам себе аж ніяк не відкоригує: середньостатистичний покупець здебільшого обиратиме те, що більш звично (тобто російськомовна книга, бо ж «нормальність» україномовної книги – це для нього ще зовсім не очевидний факт).

Мені видається абсолютно недолугим аргумент наших опонентів щодо того, що в Україні недостатньо україномовних книг. Те, чого сьогодні бракує, завтра буде достатньо – просто держава мусить трошки допомогти в цьому учасникам видавничого процесу. Фіксуючи нинішню незаповненість певних лакун у літературі, мусимо визнати: є чудові приклади насичування їх останніми роками, що сталося, зокрема, з україномовною жіночою масовою літературою. Пропозиція точно породить попит. Є також промовисті приклади з інших сфер культури. Ще п’ять років тому мало хто міг передбачити, що безліч реп- і рок-гуртів, а також сучасних художників будуть пробувати подавати зовсім по-новому і часто дуже провокативно ще вчора сакрального (а тому начебто закритого для подальшого осягнення) Тараса Шевченка. А на сьогодні такі викличні спроби молодих співаків та митців – поширене явище. І я вдячна засновникам фестивалю «ШеФест», які цьогоріч підхопили ідею «Не будь байдужим!» про те, що це нормально – коли молодь опановує наших геніїв по-своєму, в нешароварних молодіжних форматах, і провели буквально останнього вік-енду у Звенигородському районі на Черкащині шикарне свято, присвячене Тарасу Шевченкові. Також не забуваймо: всупереч позиції багатьох людей, безліч радіостанцій (ну, наприклад, «Львівська хвиля») працюють лише на україномовній музиці і повністю дають собі раду без російськомовної. Якісного музичного україномовного продукту – більш ніж достатньо, хоча в це деякі аналітики примудряються не вірити.

- Пані Оксано, а чи маєте Ви якусь мрію, яка стосується України?
Звичайно. Я мрію про те, щоб навіть в умовах миру українці не припинили безкоштовно допомагати одне одному, навіть якщо заради цього доведеться практикувати різні форми аскези. Справді багата людина – це не та, яка накопичує, а та, яка бере відповідальність за ближнього.

Спілкувалася Ольга Свистюк, фото надані Оксаною Левковою

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв