Володимир Панченко: Нікому національне становлення не давалося легко, завжди з кров’ю і жертвами

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1401

Минулого тижня відомий український літературознавець професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимир Панченко, якого пов’язує з Кіровоградом багаторічна праця у КДПУ імені В. Винниченка та громадська і політична діяльність, передав обласній універсальній науковій бібліотеці імені Чижевського 700 книг із власної колекції.

Серед них, як зазначила завідувачка відділом мистецтв Світлана Ушакова, рідкісні старовинні видання, чимало книг з дарчими написами та примітками самого науковця. А ще давній друг бібліотеки Володимир Панченко поповнив її некнижкові фонди унікальним експонатом – ночвами, в яких, як він припускає, купали маленьку Ліну Костенко, та принагідно поспілкувався зі своїми кіровоградськими друзями і колегами, розповів про свої особливі стосунки з книжками та поділився баченням сьогоднішньої ситуації в Україні.

– Що стосується ідеї сьогоднішньої зустрічі, то вона народилася природно, бо моє життя – це величезною мірою книги і все, що пов’язано з книгами, – зазначив Володимир Євгенович. – З дитинства книжки мене так сильно вражали, що я все прочитане часто намагався втілити в життя. Так, прочитавши книжку Лариси Письменної «Скарб Вовчої криниці», що розповідала про дітей, які вирішують зайнятися археологією, я під враженням теж зібрав дітей, клас п’ятий, і ми пішли розкопувати Маєвську гору. А Маєвська гора в нашому селі – це узвишшя, пагорб, там колись стояв будинок панів Маєвських. Ходили легенди про погреби, льохи, в яких можна було знайти зброю, шаблюки, золото... От ми пішли розкопувати ті скарби. Може, щось і знайшли б, але приїхав на тачанці сільський ветеринарний фельдшер, і прогнав нас. Сказав, що ми там ще якусь чуму можемо викопати, бо неподалік був колгоспний скотомогильник, і ми там рилися, археологією займалися, бо я Лариси Письменної начитався. Таких епізодів можна наводити багато, але я веду до того, що книжка завжди до чогось спонукає, якщо вона пропущена через душу.

Розповів Володимир Панченко і про інший свій подарунок бібліотеці – загадкові ночви, привезені ним із Ржищева.

– Я й сам вірю, що це правда, що в них купали маленьку Ліну Костенко, – каже гість. – В мене є цілком реальні підстави так вважати. Коли я готував один із розділів до своєї книжки «Сонячний годинник», про Ліну Костенко, я, ясна річ, поїхав у Ржищев, бо там минули перші шість років життя Ліни Василівни. Її батьки жили в Києві, а дівчинку на деякий час віддали на виховання бабі у Ржищев. От я знайшов її садибу. Хати вже там не було, був тільки невеликий сарайчик, дуже ветхий. І був дуже великий і глибокий льох із овальним склепінням. Він по суті був історичним, бо потрапив до кількох творів Ліни Костенко. Зокрема, у її вірш про бабу…

– Там я знайшов стіл із різьбленими ніжками, віденські крісла, віденський стілець і оці ночви. Стіл і стільці я попросив забрати сусідів, зберегти. А ночви забрав із собою. Тим часом на подвір’ї вже стояло бетонне перекриття, що означало, що тут хтось збирається будуватися. І потім, коли я вже приїхав туди знову, там уже стояв чийсь будинок. От і все, ця садиба перестала бути меморіальною.

– Далі я хотів би сказати не про бібліотеку, і не про книжки, і не про ночви, а про наше життя-буття, – мовив далі Володимир Євгенович. – У моїй бібліотеці в Кіровограді, на Беляєва, бували різні люди, в тому числі літератори. І серед тих, хто гостював у мене вдома, був Всеволод Нестайко. Я згадав його відомо з якої причини – тому що його цими днями не стало. Ясна річ, що у нас вдома була його книжка «Тореодори з Васюківки». Всеволод Нестайко на примірнику книжки, який у нас був удома, зробив дарчий напис сину Ярославу, який тоді ще був хлопчаком: «Тореодору з Кіровограда…». Зараз цей Тореодор із Кіровограда – під Луганськом, його мобілізували у травні, вже четвертий місяць там. Коли він і ще десятеро з його батальйону хлопців приїздили на 5 днів у відпустку, я з ними розмовляв, і у мене залишилося дуже сильне враження. Я таке рідко можу це сказати. Вони спокійні, вони впевненні, вони патріотичні, вони знають, що роблять. Вони критично налаштовані до того, що відбувається в нашому внутрішньополітичному бутті. Через те я маю сподівання: коли там все закінчиться, ці батальйони нам ще допоможуть тут. Я не маю на увазі якихось там потрясінь, я думаю, що одна їхня присутність і позиція допоможуть прискорити те, що стосується реформ і очищення. От власне про це я й хотів сказати кілька слів, бо про це неможливо не говорити. Адже ми всі живемо одними тривогами і вони досить гострі. У нас зараз є дві головні небезпеки. Перша очевидна – вона на сході, це війна, Путін, Росія. Власне, сьогодні Путін і Росія – це одне й те саме. Я якось раніше в своїх статтях писав Путінська Росія. Потім зрозумів, що це не зовсім правильно, якщо 83 відсотки населення його підтримують, то непутінської Росії там немає.

– Ось цими днями писав статтю про Євгена Маланюка. Коли в 22-23 роках він потрапив до Польщі і почав видавати журнал, там було кілька месиджів. Один із них – «ми боремося з московською нацією». Тобто, ті хлопці 22 року зрозуміли, що справа не в більшовиках, що справа в російській нації. Це була війна з Росією, а не з більшовизмом. Я прийшов до висновку, що те, що зараз у нас відбувається на сході, – це дубль 1917 року. Зараз повторюються три основні елементи завоювання іншої країни. Перший – дестабілізація в «неправильній» країні. Тоді Ленін, Свердлов і Троцький так само казали, що ми ніби й визнаємо УНР, але ж там неправильна влада, її треба виправити, змінити на робітничо-селянську. Другий – це створення маріонеткового уряду на чужій території, яку потрібно підкорити. І третій – військове вторгнення, начебто як для допомоги цьому маріонетковому уряду.

– Але є ще друга небезпека – це нереформована Україна. Бо у нас за ці місяці, відколи відбувся Майдан, змінилося надзвичайно мало. Паралельно є інша тенденція – величезний патріотичний порив у середовищі молодих людей і не тільки молодих. Це те, що робить нашу націю консолідованішою і сильнішою. Тому ми обов’язково переможемо і врятуємо цю нерішучу Європу, яка ніби й підтримує нас, але так, як відкривала другий фронт – поки вже не стало зрозуміло, що ми перемогли. Тому весь тягар цього історичного моменту лежить сьогодні на наших хлопцях, – переконаний Володимир Панченко. – Ми проходимо через те, через що проходило дуже багато націй. Нікому національне становлення не давалося легко, завжди з кров’ю і жертвами. Тоді консолідувалася нація, і герої й мученики ставали духовною силою для майбутніх поколінь. Але це не означає, що історія все за нас зробить.

Олена ГОРОВА

Газета "З перших уст"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв