Спецпризначенець Василь Белень розповів про війну, полон і мрії (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1784

Про свою історію боротьби, полону і шлях до одужаня виданню "Цензор.нет" розповів кіровоградський "кіборг" Василь Белень.

Мені 21 рік, родом я з села Каніж, це Кіровоградська область. У 2012 році пішов на військово-строкову службу в Донецьк, там отримав військове звання "молодший сержант". Через рік думав, куди піти на роботу, на контракт, і пішов у третій окремий полк спеціального призначення у Кіровограді. В його складі я й потрапив на війну, навесні 2014 року.
Ми багато де воювали, багато бачили. Спочатку, минулої весни, були у донецькому аеропорту, потім почався штурм краматорського аеродрому, а далі пішло - Червоний Лиман, Сонцеве, Амвросіївка, Кутейніково, Савур-Могила.
В Дебальцево ми були як розвідка, а я - як конвоїр. Наша задача - доставляти груз і їхати назад за наступною партією. Ми туди постійно щось возили, намагалися вночі добиратися полями, бо дорога сильно прострілювалася. І хоч фари вмикати не можна було і важкий був шлях, але кожен, хто туди їхав, розумів, що там стоять наші, їм потрібна допомога, і на їхньому місці міг бути кожен з нас.

До перемир'я у місті щось страшне робилося. Я багато де побував, біля тієї ж Савур-Могили, але коли я прибув туди, то зрозумів, що коли нам казали: "Ти - герой", то я не такий вже й герой у порівнянні з хлопцями, що тримали там оборону.
Дуже мені запам'яталося, як ми їхали під обстрілами, за кермом БТРа був срочник, а збоку там, де місце командира - сидів офіцер. І от коли перед нами потужно вдарили "Гради", вони машину призупинили, але потім почали стріляти пушки, чи міномети, а хлопці все одно вперед потихеньку їхали, незважаючи на те, як їх з усіх боків посипали.
Дуже сильно тоді обстрілювалася Нова Григорівка. І мені найбільше запам'яталася 128-ма бригада. От луплять з усього чого тільки можна, а вони були окопані напівколом, і як би сильно по них не лупили, ці хлопці сиділи у своїх машинах і вели вогонь. У мене якраз зв'язок був зі 101-ою київською бригадою і 128-ою. Я чув, як вони між собою перемовлялися: "Ну давай, веди вогонь (постріл) давай..лівіше бери (постріл)…ну, ще трошки, ти що не бачиш звідки спалахи? (постріл). Всеее, молодець, погасив міномет. Давай наступний тепер!" Тим, як вони працюють, я був дуже сильно вражений, їх мужністю і героїзмом. Немає в мене навіть слів, щоб передати, що я відчув, коли побачив, як ці солдати вели бій.
Пам'ятаю, як перед перемир'ям я не міг звідти виїхати, пробув у місті два дні, а вороги "засипали" його тоді найбільше. Страшно, коли снаряди без перерви сиплються по укриттях, неможливо передати, а лише відчути, який це звук, який удар і хвиля! А поранення я отримав на другий день після оголошення перемир'я, тобто 16-го лютого. У нас знову була задача доставити 5 КАМАЗів з боєприпасами і одне БРДМ зі складів Артемовська. В нашому відділенні радіогрупи було 10 чоловік. Хлопці усі молоді, але я був наймолодший. З нами було ще троє із 101-ої бригади. Разом зі штабом 128-ої бригади ми повинні були вивезти "двохсотих" і "трьохсотих". Добирались ми якимись річками, горбами, полями. Натрапили на 2 засади по дорозі - відстрілялися. Я повністю довіряв нашому командиру, капітану Бутусову Юрію Юрійовичу, бо ми багато з ним пройшли і з самого початку були, як єдине ціле. Коли ми збиралися їхати, він сказав: "Хлопці, напевно буде безпечніше, якщо ми всі сядемо в БТР". Так і зробили, погрузилися. БТР був один, а позаду два "КАМАЗи". За колоною їхала БМП. Коли доїхали до Нової Григорівки, там нас чекала, напевно, найсерйозніша засада за увесь час наших поїздок у Дебальцево. Снаряд РПГ влучив у наш БТР і розірвався між мною і моїм командиром, а наш БТР був не обшитий. Вибуху я навіть не чув, просто відчув сильний удар в голову, а ще відчуття, коли довго не дихаєш, наче ти у якомусь кумарі. Мені осколки потрапили у лице, в очі, я намагався їх відкрити, щоб подивитися що зі мною і ледь розгледів, що на правій руці висить тільки великий палець, а у правій - перебита кістка. БТР одразу заглох, водій сказав, що їхати далі неможливо. Перед тим як вилазити, наш командир почав кричати: "Ребята, вы самые лучшие, я вас люблю!", - а замком групи сказав: "Юрійович, все буде добре". Ми почали відступати, поранених було повно. Але, на жаль, забрати реально можна було тільки тих, хто міг йти ногами. Я дуже вдячний моєму товаришу Олексію Созонову, він побачив, що я став на коліна, що я живий, повернувся за мною і забрав. Наклав жгути, довів до посадки і каже: "Сиди тут, ми знайдемо більш безпечне місце і повернемося за тобою". Я лежав, думав, що спробую встати і сам піти, але не міг бачити навіть куди. Тоді здавалося, що напевно вже відвоював і моєму життю кінець. Та згодом почув, що прийшов Олексій, але не один, а ще з кимось.
Виявилось, що трапилася ще одна засада, і за мною товариш повернувся вже не один, а з ополченцями. Коли мене побачив один з ворогів, його перша реакція була така: "Б#ядь, чого ви його не добили?"

А у мене лице все в крові, ранах. Проте Олексій почав мене захищати і просити забрати з собою. Вони погодились, погрузили мене в "Урал", і це було якесь диво, бо мій товариш просив забрати і інших наших хлопців, що лежали біля БТРа, але марно.
Мене відвезли в Алчевськ, потім в луганську лікарню. У полоні я був у так званих "Призраків" - це якийсь їх, сєпарський, підрозділ. Ставились, в принципі, нормально, давали пити, курити навіть. Не били, хоча бити їм дозволялося по ногах. Я балакав з одним з їхніх хлопців, йому років 25, чи 24 було, і він реально вірив, що в нас тут воюють американці. А Росія - це спаситель. Казав: "Вот видишь, тебе не повезло, ты в центре Украины живешь, а я здесь, на востоке, и в случае чего мне может Россия помочь, она может взять меня под свое крыло. А тебя кто возьмет? Никто, потому что ты никому не нужен". І далі продовжив: "Ну что тут в Украине есть? Вот я поехал в Россию, проработал в Москве три месяца, приехал на Украину, жил и ни в чем себе не отказывал полгода ". А я в нього спитав, чому ж він на ці гроші не жив у Росії півроку? Він відповів, що там ціни вищі за наші.
- А якби ти поїхав в Америку, чи Європу заробляти, то жив би рік, ні в чому собі не відмовляючи, і що б ти тоді сказав, що Донецьк - це Америка, чи Донецьк - це якась інша європейська країна?
- Чтоб туда поехать надо визу иметь или язык знать, а с Россией - все проще.
Тобто він побував у Москві і Пітері і вирішив, що вся Росія так живе, і виходить, що краще там, де кращі гроші платять.
У Луганську лікарі зробили мені операцію - дістали осколок з ока. Медики там просто робили свою роботу, у них я не побачив агресії. А от деякі санітарки були налаштовані вороже, особливо одна літня бабка запам'яталася, я боявся її до жаху. Вона заходила до нас і казала: "Да вы понимаете, что вы здесь натворили? У меня сын, 26 лет, он теперь без руки, и это вы, падлы, с ним такое сделали. Я бы вас всех здесь порасстреливала, пораздирала". Коли її зміна припадала, то я навіть в туалет не просився. Терпів. А медсестри по-різному ставились, були там дві, які приходили питали: "Вася, як в тебе справи". А були такі, які просто прийшли, похіхікали, пошуткували і пішли. Хоча одна жінка, україномовна, щира така, казала нам: "Хлопці, не беріть дурного в голову, що трапилось, те трапилось. Ви в цьому не винні, найголовніше - просіть у Бога здоров'я".
боец белень

Ще в Алчевську до мене прийшов якийсь дядько і сказав, що він зі служби безпеки "ЛНР". Підійшли й журналісти з "Лайфньюз" і кажуть: "У нас тут є текст невеличкий, якщо зараз на камеру почитаєш - все з тобою буде добре, додому відпустимо".
А у мене стан був тоді важкий. Думаю, що мені робити? Мої коментарі все одно на результат війни не вплинуть. Я навіть не пам'ятаю точно весь текст, тільки першу фразу: "Дивись, Порошенко, що ти зі мною зробив ". А потім вони знімали на камеру, як я дзвонив до батька. Взагалі усі їх показові дії одразу Лайфньюз записували, щоб показати, що ніби ставлення там до нас найкраще. Представник "ЛНР" сказав, що я тебе віддам додому, якщо твій батько прийде і забере тебе сам. Я подзвонив батькові, розповів що я в полоні, тоді він вийшов на волонтерів, і вони домовились на нейтральній території мене обміняти. Обміняли на двох "двохсотих". Я думаю, що то були якісь непрості люди, бо на звичайних там ніхто так не міняє. Після цього мене відвезли в Харків. Через тиждень доправили у Вінницю, а з 4 березня я знаходжусь у Києві. Коли оглядали лікарі, то правої руки вже не було, а в лівій була розтрощена кістка - 6 см. вирізали у полоні. Виявляється, що тут її могли б склеїти і була б в мене рідна рука, але тепер вона на 6 сантиметрів коротша.
Попри все, найтяжче враження для мене - не полон, а коли літом збили винищувач і 2 наші групи, а це майже 20 людей, вирушили на пошуки пілота. Командував цією операцією генерал Назаркін. Пацани поїхали, а їм, напевно, неправильні координати дали або взагалі без координат відправили. Коли хлопці розташувалися і почали виставляти охорону, їхав танк з двома смужками, такими, як у нас, і БТРи, і вони подумали, що це наші, а вороги їх розбили. З 20 повернулося четверо, серед них - один поранений. Вони чотири доби повзли по траві. Ми виїжджали, щоб їх забрати. А коли договорилися про обмін тілами, я своїх загиблих товаришів, молодих хлопців, перегружав з причепа - дивитися на ті понівечені тіла було нестерпно, бо я їх усіх знав.
Раніше я жив безтурботним життям і одним днем, а зараз планую усе змінити. Хочу освіту здобути, думаю, що юридичну. Але найперше, що я хочу, коли одужаю, - це весілля зробити.
Коли я проходив військову службу, познайомився в Донецьку з дівчиною, вона вчилася на медика. І у жовтні 2014 року ми почали з нею зустрічатись. Але бачилися рідко, часто спілкувались по телефону, я їй запропонував, щоб переїхала до мене. Вся її родина за Україну, але мати до мене не пускала. Та коли моя дівчина побачила оте відео від Лайфньюз у Ютьюбі, - а потім виявилось, що я живий, - вона кинула все: навчання, мамку, сестру і приїхала до мене.

Усі небайдужі можуть допомогти Василю:

ПриватБанк
4731217103560213
Белень Василь Юрійович

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв