Дружина загиблого прикордонника Андрія Матвієнка: З татом Сашуня була найщасливішою дівчинкою у світі (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 2217

«...десь може там зустрінемося ми – не буде рук, обнімемось крильми... Л. Костенко» - ці рядки написала у своєму статусі в одній із соціальних мереж дружина загиблого прикордонника Андрія Матвієнка з Кіровограда, мати чотирирічної Сашуні, фотографія якої облетіла весь Інтернет.

 

Світлину дівчинки з бездонними блакитними очима, яка ніжно тримає батьківський орден «За мужність», переглянули майже мільйон користувачів. Її надрукували в багатьох укра - їнських та навіть іноземних ЗМІ. Ірина, мати дівчинки, спочатку злякалася несамовитої популярності світлини доньки, думала, що її використали російські соцмережі. Проте коли почала читати коментарі – заспокоїлася, було помітно як маленька дівчинка зворушила людську свідомість. «Сашуня, в свою чергу, – розповідає Ірина, – говорить, що на фотографії вона тримає у ручці не татову нагороду, а його амулет». Про полеглого чоловіка Ірині важко розповідати без сліз, але на прохання видання «Кордон» поділитися з вами історією кохання їхньої сім’ї з радістю погодилася. «Мій чоловік був надзвичайною людиною, – каже вона, – ми говоримо про героїв, пам’ятаємо про них, саме так і має бути».

З Андрієм ми познайомилися ще в школі, у восьмому класі, нам було по 14 років. Впер - ше ми зустрілися на олімпіаді з української мови та літератури. Здаючи свою роботу я глянула вглиб класу і побачила дуже гарного хлопця, який серйозно і зосереджено виконував завдання у своєму зошиті. Він мені сподобався з першого погляду, та на той час це був просто незнайомець з дуже гарними рисами обличчя, я навіть не знала звідки він, адже в олімпіаді брали участь багато учнів з різних шкіл. Ймовірність того, що ми колись зустрінемося була нульовою, тому примусила себе одразу про нього забути. Так сталося, що у 10 класі мені довелося перейти до іншої школи. Я була здивована, коли при знайомстві з новими однокласниками, побачила Андрія. Це було кохання з першого погляду, проте таємне. У школі і в класі він був найкращим учнем, лідером серед інших, веселим та ерудованим, подобався багатьом дівчатам. Перший рік ми взагалі не спілкувалися, від кожного його погляду я ніяковіла, він також робив вигляд, що мене не помічає. На енергетичному рівні я відчувала, що нас один до одного тягне, проте ніколи й не думала, що ми будемо разом. В 11 класі на уроці зарубіжної літератури Андрій сів за паралельну парту, я щось читала тоді й відчула на собі його проникливий погляд і вже за секунду дивилася у його надзвичайно красиві, добрі, бездонні блакитні очі. Добре пам’ятаю цю мить, час тоді ніби зупинився, кілька хвилин ми не чули зауважень вчителя. Після цього ми не розлучалися, сиділи за однією партою. Андрій дуже добре знав математику, особливо геометрію, завжди розв’язував за мене складні задачі, допомагав у всьому. Така турбота і уважність мене вразили. До школи я завжди летіла, немов на крилах, бо там був він. Андрій дуже відрізнявся від однолітків, незважаючи на юний вік він був досить цілеспрямований та організований, знав, чого хоче досягти і що для цього потрібно. Рішуче йшов до своєї мети, поступово рухаючись сходинка за сходинкою, і завдяки своєму розуму, наполегливості та силі духу отримував те, чого бажав. Після закінчення школи ми роз’їхалися по різних містах здобувати вищу освіту, нас розділяли сотні кілометрів, проте кохання продовжувало жити. Ми писали один одному листи, я їх досі зберігаю, їх більше 300. Пам’ятаю кожну нашу зустріч. Це були такі довгоочікувані, найщасливіші миті, коли ми мріяли, як будемо разом все життя. Андрій не любив пафосу й показовості, тому освідчився в коханні просто, найдорожчими словами, які я хотіла почути. Він сказав: я тебе кохаю, і якщо ти скажеш «так» – буду найщасливішим у світі. Звичайно, це було «так». Закінчивши з відзнакою Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки, Андрій одразу влаштувався на роботу в один із найбільших банків України, де його дуже цінували та називали «світлою головою». Через рік його забрали в армію, яка займала особливе місце в його житті. Андрій завжди з гордістю розповідав про свою службу в Окремій 101-й бригаді охорони Генерального Штабу Збройних сил, в місті Київ. На мою думку, дні у війську ще більше загартували його міцний характер. Після армії ми стали жити разом, згодом одружилися. Андрій повернувся до попередньої роботи, де займався розробкою кредитних програм, був керівником корпоративного бізнесу в Кіровоградському РУ. Він зробив успішну кар’єру та мав багато планів на майбутнє. Андрій був надзвичайною людиною, сильною та харизматичною, в ньому гармонійно поєднувалися всі найкращі людські якості. Я розумію, що до кінця так і не розгадала свого чоловіка. Незважаючи на велику кількість років прожитих разом, він для мене так і залишився загадкою, таким багатогранним і найкращим. Народження донечки в нашій сім’ї, мабуть, було більш зворушливим для Андрія, ніж для мене. Коли він вперше побачив Сашуню у пологовому будинку, то довго дивився на неї, а потім сказав: «Це справжній маленький Матвієнко!». Вони з Сашунею були як одне ціле, дуже схожі не тільки ззовні. Дівчинка така ж весела і темпераментна, як він. Андрій завжди називав її «татовою квіточкою» і не розумів, як інші батьки можуть не бачити своїх дітей довгий час: «Я Сашку якщо день не бачу, то «дах їде», так за нею сумую!». З татом Сашуня була найщасливішою дівчинкою у світі. Він робив усе, щоб бути найкращим, аби донечка ним пишалася. Коли Андрій був на війні, Сашуня дуже скучала за татком, брала свій іграшковий телефон і постійно йому телефонувала: «Алло, татусю!». Доводилося пояснювати, що татко на роботі. Пам’ятаю сонячний, весняний день 31 березня, коли Андрію вручили повістку. Він мені зателефонував з роботи близько опівдні, сказав: «Збери мені сумку, я пройшов медогляд, сьогодні о 17:00 потрібно бути у військкоматі». Андрій завжди сам приймав рішення, я звикла, що вони правильні, повністю йому довіряла. Звичайно, він переживав, та заспокоював, що через 45 діб буде вдома, я намагалася його відмовити, утім він сказав – як відрізав: «Я давав присягу Батьківщині, прийду і буду дивитися на себе у дзеркало з чистою совістю, – і додав, – я поважна людина, багато чого встиг досягти, в мене є Сашуня, вона після мене залишиться!». Він був молодий і втім духовно зрілий, мудрий не по роках. Навіть зараз після його смерті, Андрієві слова і фрази є для мене орієнтиром у житті. Складно було пережити перебування чоловіка на війні. Постійні переживання, сльози, недоспані ночі, слідкування за всіма змінами, що відбувалися на українсько-російському кордоні. Боляче було дивитися на Сашуню, яка впізнавала тата кожної дитини на вулиці. Пам’ятаю одну з передостанніх наших розмов з чоловіком, він сказав, – я тут знаходжуся для того, щоб моя дитина спокійно гралася і спала. Андрій намагався дзвонити нам кожен день, знав про все, що в нас із Сашунею відбувається, та про себе майже нічого не розповідав, лише те, що в них все є і що все добре. Я, в свою чергу, аби не засмучувати чоловіка, також робила вигляд, що все добре, та без нього кожна хвилина була нестерпна, життя стало чорно-білим, я йому писала: «Привези нам фарби, яскраві і веселі. А пензлики в нас є!» І він приїхав на три дні, з Сашунею вони не розлучалися ні на хвилинку. «Це мій татусь», – з гордістю мовила вона. Днем, коли рано вранці Андрію потрібно було їхати, він як завжди поправив Сашуні ковдру, поцілував у носик і з посмішкою пішов. Попросив не проводжати, заспокоїв, що через місяць будемо разом, поклав на ікону з нашого вінчання обручку. «Нехай вона на мене чекає вдома, я не можу залишити хлопців»! У житті Андрій завжди був сам за себе, ніколи не жалівся і не показував свої негативні емоції. Тільки сила і мужність разом з почуттям гумору супроводжували його. Та було одне, що Андрій не зміг приховати, він дуже переживав за молодих хлопців, які там гинули. Як мені розповідали побратими Андрія, бронежилет і каска видавалися їм тільки під час наряду. Колеги з банку, дізнавшись про це, придбали для чоловіка бронежилет найвищого ступеня захисту і каску, а Андрій сказав, що не дозволить собі це одягти, коли інші не мають. Чоловік був відмінним організатором, завжди знав, чого потребують його хлопці, тому разом зі своїми співробітниками з банку організовував передачу засобів захисту для прикордонників, для нього було за честь носити зелений кашкет. Він вважав, що Батьківщина довірила йому найдорожче – захист своїх кордонів. Перед тим, як я дізналася, що Андрія вже немає, мені наснився сон, наче телефонує якась жінка і каже, що мого чоловіка тяжко поранено. Зранку ми з донькою зібралися у бібліотеку, прийшли десь опівдні. Тоді подзвонила невістка і спитала, чи ми вдома. Потім я почула кроки по коридору, думала, що це Андрій несподівано повернувся. Відчинила двері – а там невістка. Коли вона почала плакати – я все зрозуміла. Сашуня у мене часто запитує, де її тато. Вперше я взагалі не знала, що їй відповісти. Якось ми поверталися із садочка, а позаду нас ішла жінка з хлопчиком. Вона йому сказала: «Біжи, он тебе тато чекає!». Саша також побігла вперед, бо подумала, що її тато теж там. Згодом я їй пояснювала, що татко на небі і бачить її. Проте вона чекає на нього, бо думає, що звідти повертаються. – Я не хочу тата на небі, я хочу тата із собою, – мовила Сашуня. Навіть якось хотіла зі- братися на високий стільчик і допомогти татові вибратися. Вона часто запитує, чи чує він її, чому не відповідає. Коли просить показати його, я вмикаю їй відео, де вона з Андрієм. Мені здається, що красномовніше мільйона слів – це коли я приходжу до могили чоловіка і зустрічаю там його побратимів прикордонників, які не стримують сліз. З їхніх розповідей, Андрій був найяскравішим серед побратимів. На які б місця дислокації їх не переводили, не важливо на який термін, Андрія запам’ятали всі, він швидко здобув авторитет та повагу серед військовослужбовців, був завжди чесний та відкритий. Герой, з гідністю та честю виконував свій військовій обов’язок. Розповідали, що Андрій навіть у найгірші моменти не втрачав оптимізму, підтримував бойовий дух товаришів. Незважаючи на те, що чоловік не був військовим за професією, показав себе як людина, яка розуміє військову справу. Товариші по службі казали, що Андрій був крутішим за спецназівців, справжнім чоловіком – мужнім та рішучим. Він скрізь і завжди був найкращим. Сьогодні ті хлопці, яких Андрій врятував, а також їхні друзі, які впізнали чоловіка по розповідях своїх товаришів, знаходять мене, аби сказати просто «дякую» за те, що чоловік зберіг їм життя. Ми часто зустрічаємося з побратимами Андрія, колегами по роботі, які на добру пам’ять про чоловіка не забувають і про нас, Сашуні завжди приносять подарунки, провідують на свята. Ми щиро вдячні їм за це.

Довідка. 28-річний кіровоградець проходив службу в Донецькому прикордонному загоні. На початку серпня минулого року групі прикордонників, серед яких був Андрій, поставили завдання зустріти колону, що з боями проривалася з пункту пропуску «Довжанський» та перебувала під постійним обстрілом ворога. Серед українських військових тоді було чимало поранених. Під Савур-Могилою, незважаючи на щільний вогонь ворожої артилерії, зазначена група військовослужбовців надавала першу медичну допомогу постраждалим, зупиняли кровотечу та відвозили їх під Амвросіївку, де поранених вантажили у вертольоти. Врятувавши десятки українських вояків та вже повертаючись із завдання, автомобіль Андрія підірвався на радіокерованому фугасі. Тяжкопораненого прикордонника за допомогою авіації переправили до військово-польового шпиталю, проте шансів врятувати Андрія Матвієнка у медиків практично не було. Молодший сержант помер 7 серпня 2014 року. Ціною власного життя Андрій допоміг врятувати близько 30 українських військових. Указом Президента України №660/2014 від 21 серпня 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Цю нагороду замість батька отримала його донечка. Для неї, як і для мільйонів вдячних українців, Андрій назавжди залишиться Героєм! Найближчим часом на будинку, де жив Андрій Матвієнко, збираються відкрити меморіальну дошку. Дружина загиблого прикордонника мріє, що колись і вулиця, на якій вони живуть, носитиме ім’я її чоловіка.

 
Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв