Кіровоградський доброволець «Азова»: поки живий хоч один Азовець – Маріуполь не здадуть

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1849

Після півроку служби до Кіровограда повернувся Ярослав Безменов, який захищає Батьківщину в добровольчому полку «Азов» НГУ. Це було ще в липні місяці і тоді «Гречка» спробувала дізнатись, про мотивацію Ярослава йти у військо добровільно і чим живуть добровольці в зоні АТО. 

- У нас добровольчий підрозділ. Ніхто тебе тут не тримає, але якщо ти тут, то є правила, яких треба дотримуватись. Наприклад, не патякати зайвого. Знаєш, як в українських націоналістів: «Говори про справу не з тим з ким можна, а з ким треба», - говорить Ярослав і згадує, що «військова кар’єра» почалась з Євромайдану.

Для бійця «Азова» з Кіровограда історія боротьби розпочалась з грудня 2013 року.

- Особисто я їздив на Майдан не тому, що Україна - це Європа, а тому, що хотів інший формат держави. Мені не подобалась те, що держава нехтує законами. Закон має бути один для всіх, а якщо держава починає плювати на закони, які сама придумала, вона втрачає легітимність. Треба було це все змінити. Активно почав їздити в Київ вже після розгону студентів. Особисто я не великий прихильник Євросоюзу, я за власне українські інтереси, - каже Ярослав і переконує, Майдан і далі продовжує боротьбу, - Майдан ще не переміг. Як на мене, все ще триває. Була недовга ейфорія, коли Янукович втік, аж поки не почався якийсь рух в Криму. Для мене на Майдані взагалі не було лідерів. Було розуміння, що не прийде якийсь добрий дядя і не побудує державу. Було розуміння що треба самому: ти, твій друг, твій брат, твій сусід - брати відповідальність і робити. Тому і розчарування немає, бо всі розуміють, що все у руках людей. А політиків там ніхто не любив.

Коли в березні 2014 розпочались перші прояви сепаратизму в Криму і на Сході, товариш Ярослава був призваний до війська. Тоді ж хлопець подав документи до Нацгвардії.

- За фахом я економіст. До приходу до влади Януковича був на державній посаді у сфері земельних відносин. Пішов звідти, бо робота трохи близька до корупції і мені це не подобалось. Трохи займався політикою, але тепер туди більше не хочу. Це дуже брудно і паскудно. В армії не служив, бо маю проблеми зі здоров’ям. Я записався в резерв, трохи підлікувався і коли мені зателефонували, пішов проходити підготовку в ОЗСП «Азов».

Про два тижні в тренувальному таборі Ярослав згадує з особливими емоціями.

- Якщо ти не можеш пробігти 10 кілометрів, 70-кілограмовий мішок пронести два кілометри, пройти смугу перешкод, спуститись з 4 поверху будинку по мотузці, ризикуєш лишитися «за бортом». Відверто кажучи, я це все не пройшов. Але я витримав два тижні. Біг скільки міг, ніс – скільки міг, відтискався і присідав поки тіло не відмовляло. Це було більше не фізичне, а психологічне випробування. Наприклад, було холодно, нас всіх роздягли до білизни і обливали холодною вдою і читаю лекцію по гіпотермії, тобто що з людиною трапляється при обмороженні. Наприклад, запускали в приміщення сльозогінний газ, щоб перевірити як будеш діяти в несподіваній ситуації. Перевіряють, чи ти не психанеш, не зірвешся. З одного боку це мені не дуже подобається. А з іншого боку, якщо людина буде сидіти тиждень на передку, коли треба просто завмерти і чекати, чи не зірветься вона?

- Було бажання додому поїхати?

- Звичайно було, ще після першого тижня тренувань. Але якщо обрав шлях, то треба йти до кінця. Тобто ти розумієш, що є хлопці, які не хочуть йти в армію, а тут треба боротися за те, щоб потрапити в АТО. Після табору підготовки перебувати в АТО – просто насолода. З одного боку там і спокійніше, і ніхто не займається фізпідготовкою: хочеш бігай зранку, хочеш - не бігай. Так вийшло, що я відразу пішов у мінометники, тож бігати мені особливо не треб, головне піднімати важке. Зрештою, з 65 хлопців, які розпочали підготовку разом з Ярославом підготовку в тренувальному таборі «Азова» закінчили - 42.

- Як поставились батьки до твого рішення?

- Нормально. Не скажу що були в захваті, але якась гордість є, що син не боягуз і пішов воювати. У нас (в АЗОВі, - авт.) більш-менш комфортно воювати. Є забезпечення, дають відпочивати. Тобто ми міняємось: просиділи п’ять днів на передку – нас поміняв «Донбас». Маємо п’ять днів щоб поїхати на базу, там відіспатися, відмитися, від’їстися і попратися.

- На скільки важливо мати добрий фізичний стан?

- Не завжди звісно. Але треба вміти бігти, швидко пересуватись, вчасно добігти до бліндажу – це твій шанс на виживання. Під час обстрілу це швидко усвідомлюєш. Коли під час обстрілу ти чуєш свист – це означає, що міна вже падає. Значить у тебе є дві-три секунди (насправді, десь секунда-півтори, дивлячись що летить, але коли обстрілюють час сповільнюється, секунда - це дуже довго). Наприклад, я чоловік немаленький, під 100 кілограм, це без каски і «броніка». От рили ми місце для схову боєприпасів. Не встигли завершити, як почався обстріл. І я туди пірнув «рибкою», а глибина метри два з половиною. Може це «бронік» зменшив силу удару, але я навіть не відчув удару.

- Страшно було в перший бій?

- Ну як страшно… Не скажу що весело. Страшніше, що іноді не дотримуємося техніки безпеки. От треба перевезти кудись міни. Якось, насипом повантажили, постелили карімат (туристичний килимок, - авт.) і самі на них полягали, щоб не розкотились. А машина заднім колесом заїхала в окоп. Її перекосило, а міни по тобі котяться, ледь вистрибнув. Найстрашніше загинути безглуздо..

- У багатьох підрозділах скаржаться на те, що керівництво часом віддає сумнівні накази, які межують зі зрадою. У вас такого не було?

- Ні, у нас такого не може бути. Ми всі добровольці. Я не знаю, у нас в мінометному дивізіоні жодного кадрового офіцера. Люди вчаться самі і кожен вчить іншого тому, що знає. Взагалі, в «Азові» багато молоді. На відбір приходило багато хлопців по 18 років, багато ультрас(футбольні фанати, - авт.). Є хлопці з колишніх внутрішніх військ МВС, які стояли по ту сторону на Майдані – нормальні хлопці, воюють і навіть йдуть у кращі підрозділи. Що мене дивує – в полку багато уродженців Донецької області, друге місце по статистиці після Київської.

- Ти їм довіряєш?

- Не було випадків, щоб підводили, але менталітет у них трохи інший. Люблять позадирати носа.

- Як вас сприймають місцеві?

- Ну, «Азов» це такий бренд, якого бояться. Не знаю це добре чи ні. Інколи як спілкуємось з людьми, то не вірять навіть що ми з «Азова». У них уявлення про нас геть страшне.

- Є якісь домовленості із сєпарами? Мовляв, «ви по нас не стріляєте, а ми по вас».

- Інколи жартують, що з сєпарами легше домовитись ніж з нашими, що там, наверху сидять. Але здебільшого, коли ми починаємо «працювати» сєпари просять про перемир’я, виходячи на керівництво сектору. Щовечора ти можеш лягти, глянути в небо і нарахувати 5 -7 безпілотників ворога. Взагалі підготовлена людина на війні просто так не загине. Вона продумує все на крок вперед. За час моєї служби ми втратили 4 побратимів. По факту їм просто не пощастило. Інший варіант, коли людина може загинути - нерозсудливість. Наприклад - не вдягла каску і постраждала від невеликого осколка.

- На скільки важлива підготовка цивільного населення до можливої мобілізації?

- Вважаю, що кожен свідомий громадянин, маючи за сусіда Росію має пройти вишкіл. Не розумію, коли зараз приймають закон, що викладачі - студенти не мають служити. Якщо кожна людина буде володіти зброєю, тоді в України буде більш - менш мирне майбутнє. Цілком схвалюю закон про вільне володіння зброєю. Як то кажуть, демократія - це суспільство озброєних чоловіків. На передовій у всіх є зброя. І всі один до одного шанобливо ставляться.

- Чи варто хлопцям, яких можуть призвати закуповувати форму, спорядження?

- Краще хлопцям, які підуть у військо тренуватися. На витривалість, тактичні навчання. Наприклад, навчання із страйкбольним автоматом не завадять. Розвивати мислення на крок вперед, бо коли прозвучить команда «воздух», то вже мають бути ідеї, що робити. У нас дуже гарне забезпечення всім крім боєкомплектів. БК дуже старі. Може бояться, щоб ми на Київ не пішли? Років по 50 тим мінам.

- Як ставишся до звинувачень і розформування добровольчих батальйонів на кшталт «Торнадо»?

- Нас ні в чому не звинувачували. Про «Торнадо» ходили різні чутки, але не хочу їх поширювати, бо сам особисто нічого не бачив. В АТО вистачає авантюристів. І це стосується не тільки окремих добровольчих батальйонів, а й в цілому армії, старої системи, коли призивають усіх підряд. Ті, хто пройшов різні обставини, морально не стійкий або пішов воювати лише, щоб покращити свій фінансовий стан. Раз диванні патріоти не хочуть воювати, воюють ті, хто воює.
У добровольців є мотивація воювати. Кожного ранку і вечора на шикуванні читається молитва українського націоналіста. Звертаючись до України, проситься – «...рости мене до ясних чинів, у чинах тих нехай знайду я смерть, солодку смерть у муках за Тебе».
(для російськомовних - …расти меня для светлых поступков. В поступках тех пусть найду смерть сладкую, смерть в муках за Тебя).
Так, це певний психологічний пресинг, але за кілька тижнів ти розумієш, що померти за Україну це ЧЕСТЬ. І кожного дня ми просимо надати нам цю честь. В Інтернеті вистачає записів молитви у виконанні азовців, можеш послухати.
У нас менше уставщини, але порядку більше ніж у звичайних армійських підрозділів, які я міг бачити на передовій. Для своїх може бути фізичне покарання. Наприклад, за вживання алкоголю. Спалився – 20 буків (козацьке покарання по спині палкою) і підеш прибирати територію на кілька тижнів. Спіймають повторно – виженуть. Це не по статуту. Але у добровольчому підрозділі свої закони. Якщо хтось почне «крисятнічать», теж по своєму розберуться.

- Як перебувати тут, на мирній території, після війни?

- Деякі хлопці не добували свою відпустку. Повертались. Вони не розуміють «гражданку», кажуть, «я там чужий». Бо на війні все чесніше, простіше. А тут мирне життя… Воно конфліктує в голові. Багато хлопців, які не мають сімей взагалі не їздять у відпустки. «На війні я потрібен, а тут почуваюсь зайвим», - часто кажуть. Головне після війни хлопцям не почуватись зайвими, знайти своє місце. Поки що бачу себе тільки в «Азові». Немає такого, що «ми от тут воюємо, а вони там живуть». Просто інколи ці дві реальності не стикаються. Приїздили до нас, читали вірші… Вони читають про жінок, про кохання. А ти жінок і кохання Бог знає скільки не бачив. Люди одружуються, а ти тут воюєш. Тут, ще проблема в тому, що все затягнуто, що стоїмо на місці. Хочеться якоїсь розв’язки. А політикам саме така ситуація вигідна. Можна спихувати відсутність реформ на війну.

- Багатьох з ким познайомився там можеш назвати друзями?

- Не знаю, там всі друзі. Всі одна команда. Від їх дій залежить моє життя, від моїх – їхнє.

– Після відпустки як почуваєшся на передовій?

- Не був на передовій, був в другій лінії. Як завжди. Тріскотня, яка сприймається фоном. Годувати стали гірше, коли вивели з під Широкіно. Пайку урізали.

- Що думаєш про демілітаризацію Широкіно?

-Я не розумію, що там демілітаризовувати, там не лишилось не тільки людей, а й вцілілих будівель дуже мало. Щоб розумів, по прямій від окраїн Широкіно, до окраїн Маріуполя 10 км, тобто ворожа арта, більшість з артсистем які працювали по нашим позиціям, в разі якщо їх підведуть під Широкине зможуть бити по Маріуполю. Позиції під Широкіно дуже вдалі, і брали їх з кров’ю. Маю надію що отримані дивіденди від такого рішення перекриють існуючі ризики. Таке рішення трохи підірвало бойовий дух, але настрій у бійців такий: поки живий хоч один Азовець – Маріуполь не здадуть.

Валерій Лебідь, Анастасія Дзюбак

 
Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв