Катерина Носкова поклала життя захищаючи Батьківщину і сина (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 2084

16 серпня стало чорним днем для родини Носкових із селища Знам’янки на Кіровоградщині – обірвалося життя старшого телефоніста 17-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних сил, молодої красивої жінки, ніжної матері, мужньої доньки України Катерини Носкової. Позивний «Кет». Усе відтепер для них поділилося на «до» і «після».

«Якщо в нас такі чоловіки, то хто захищатиме наших дітей?»

– Ось узялися за ремонт Катиного будинку, – розповідає її мама Ніна Іванівна. – Мріяли, щоб молоді жили в більшій будові, а я тут, у меншій… Спочатку її чоловік Любомир Сташкевич пішов в АТО (служить в аеромобільних військах у районі Щастя), а потім і донька. Вона ще зі школи мріяла про військову кар’єру, але дівчатам тоді вкрай важко було стати курсантом військового училища. А от коли вже третього лютого мобілізували зятя, в Каті визріло остаточне рішення йти до війська. Вона поїхала з чоловіком у військ-комат і дуже дивувалася, що стоять мужики, тримають мамів за руки й плачуть, бо не хочуть іти захищати Вітчизну. Для неї то було незбагненно. Казала: «Мамо, якщо в нас такі чоловіки, то хто ж захищатиме наших дітей?». Вона була рішуча, вольова – як вирішила так і зробила. Мене тепер звинувачують, що відпустила доньку на Донбас. А що я мог-ла вдіяти, коли вона заявила: «Мамо, я зробила свій вибір, а ти просто підтримай його. І не ображайся»? Розрахувалася з роботи, залишила дитину й уже 18 лютого поїхала на схід. Попереджала, що якщо не мобілізують через військкомат, то піде добровольцем, у Правий сектор – але служитиме, однозначно. Її слово – залізобетон, сказала – зробила.

У школі була справедлива, завжди могла за себе постояти. Весь час займалася спортом (волейболом, боксом, баскетболом). У неї була міцна рука. Якось вона разом зі своїм племінником відпочивала в барі. До хлопця причепилися якісь двоє агресивних… Слова не допомагали, тоді Катя одного кулаком «вирубила», а інший устиг втекти. Вона була сильною і фізично, і духом.
Командир її розповідав, що якось їй упав розпечений ствол на руку. «Нічого, – сказала Катя, – заживе». І ні стогонів тобі, ні сліз. Могла почергово стріляти по ворогу з різної зброї і все – влучно. А ще вміла «вибити» будь-яку потрібну запчастину. Робила те, що іншим було не до снаги. Треба під кулями щось там відремонтувати на вишці – будь ласка: чи то відвага – через край, чи то адреналіну бракувало.

За що б не бралася, все їй давалося легко. Це не випадковість, це її вибір, наголошує Ніна Іванівна. Вона сама вирішила по контракту йти захищати батьківщину. Вона сама вирішила воювати з сепаратистами. Тієї жахливої ночі, 16 серпня, Катерина сама попросилася на передній край лінії оборони в районі Горлівки, де був сильний обстріл з боку бойовиків. Сіла в машину і поїхала на порятунок бойових побратимів. Їй удалося вивезти з-під обстрілу двох поранених солдатів. Вона врятувала два людських життя, за що заплатила власним. Трагедія сталася, коли дівчина повернулася за пораненими. Тоді обстріл поновився, і Катя загинула разом із бійцем, якого намагалася вивезти в санчастину.

Тепер онук спілкується зі своєю мамою через зірочку

Вона щодня телефонувала рідним, цікавилася, як там синочок. За місяць до того трагічного дня мама їздила в Костянтинівку, до доньки. Коли вже прощалися, вона сказала: «Вибач за все, коли що, хай Тіма з тобою буде…».

…Психолог порадив не казати малому, що мами в нього вже немає. Тому бабуся й усі рідні кажуть хлопчику, що вона на зірочці. Тепер, коли вечоріє, Тимурчик здіймає очі до нічного неба, говорить: «Мамо, привіт. Ти мене бачиш? Я тебе бачу. У тебе все там є?».

А бабуся, ковтаючи гіркі сльози, посміхається онукові, оформляє опікунство і вислуховує не завжди приємні речі сусідів, котрі «все про все» знають… Дехто з них уже навіть хліб-сіль готує, росіян виглядаючи… А Ніна Іванівна тим часом будує плани на майбутнє – їх у неї тепер дуже багато, бо мусить доньчиного синочка на ноги поставити.

До слова, старший онук Ніни Іванівни Олексій під Горлівкою служить. Він корегувальник вогню. Там, каже, навіть бліндажа немає. Трапляється, видають по 60 г хліба на добу, а якось п’ять діб без води витримали. Та нічого, все рівно хлопці вірять у перемогу. За нього в бабусі також серце болить, благає всевишнього уберегти…
І таку подругу,
і такого працівника
ще пошукати треба

Так говорить Любов Гонтар – завідувачка поштовим відділенням, де Катя листоношею працювала. А ще згадує, якою бойовою, цілеспрямованою була дівчина.

– Всього, чого хотіла, вона досягала, за що б не бралася – все їй вдавалося. Люди її на дільниці любили, бо з усіма знаходила спільну мову.

На власному МТ завжди вчасно доставляла пенсії. Моя донька Наташа і Катин синок Тіма дружать. У хлопчика такий же характер, і зовні він на маму дуже схожий.
* * *
Катю хоронили в закритій труні. Офіцер командування 17-го батальйону пообіцяв, що батальйон не пробачить ворогам
її смерті.

Лариса РОМАНЮК
Газета"З перших уст"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв