Боєць з Новомиргородщини Петро Настін: «Якщо я вижив, значить, моя місія на землі триває»

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1103

Боєць з Новомиргородського району Петро Настін нещодавно відзначив першу річницю свого другого Дня народження.

“Ми з хлопцями думали, що все буде десь як у фільмах…”

5 вересня минулого року фактично йому в обличчя вибухнула міна, крім того, хлопець постраждав, оскільки на нього впав палаючий брезент. Втім, попри контузію, не знепритомнів – каже, що все пам’ятає: і як його рятували, і як везли, як боявся, що назавжди втратив зір, як мацав руками розпухле обличчя – і переживав, що від нього відвернеться дівчина, яка чекала на нього вдома.

– Мене мобілізували по першій хвилі. Ми з хлопцями йшли, думали, що все буде десь як у фільмах, а реальність виявилася зовсім не такою, там все набагато серйозніше, – розповідає Петро. Про бойові заслуги говорити не хоче, проте ми знаємо, що нагрудний знак «За військову доблесть», яким нагородили нашого земляка 5 лютого, просто за красиві очі ще нікому не діставався.

– Після поранення п’ять днів пробув у Харкові, – продовжує мову молодий чоловік, – Потім перевезли у Київ – у головний військовий шпиталь. Там і пробув весь час лікування. Я й не сподівався, що буде так. Спочатку я тільки одним оком бачив світло. І все. Зараз на правому оці зір відновився повністю, а от ліве залишає бажати кращого. На біг-борді прочитати напис можу, а в книжці чи газеті – ні. Але я не дуже переживаю.

Уже після повернення додому нам запропонували волонтери поїхати в Карпати на реабілітацію. Нас з району поїхало троє – і всі залишилися дуже задоволеними. Високопрофесійний колектив реабілітаційного комплексу, можливість розвиватися у будь-якому напрямку – творчому, спортивному і так далі. Розумні навантаження, всілякі процедури…

Олег Шлапак з Новомиргорода на реабілітацію поїхав з паличкою, а повертався вже на своїх двох, там їздив на велосипеді, ходив у гори. Я там грав у футбол і настільний теніс. Мені все було цікаво – розваги, екскурсії, відпочинок на природі. Одним словом – реабілітація вдалася.

“Щоб зрозуміти, чому за Донбас треба воювати, треба усвідомити, що там є люди такі ж, як у нас”

– Після завершення лікування хотів знову повернутися на передову, проте батьки були категорично проти, кажуть, що я вже зробив, що міг.

– Коли повернувся додому, чи вразив контраст між тим, що відбувається на передовій – і мирним життям в тилу?

– Я знаю, що просто не кожному дано зрозуміти, що там відбувається. Щоб зрозуміти, навіщо люди туди їдуть – треба побачити, на що перетворилися прифронтові населені пункти і подумати, чи хочеш ти, щоб така біда прийшла у твій дім. Щоб зрозуміти, чому за Донбас треба воювати, треба усвідомити, що там є люди такі ж, як у нас – сепаратисти, патріоти й байдужі. Проте звинувачувати в чомусь можна тільки перших. І то не у всіх гріхах – реально протистояти агресії може тільки армія, пересічне населення може показати своє ставлення до агресора, але силове протистояння однозначно програє.

Хто звинувачує у чомусь Майдан – теж неправий, до нас в армію в довоєнні часи приходили хлопці з Криму, вони багато років тому казали, що Крим – це Росія. Тобто все це готувалося ДАВНО. Просто на нашу долю випала гаряча фаза агресії. Люди говорять всяке, але хто не був, не бачив, не знає – як можна слова такої людини сприймати всерйоз і брати близько до душі? Важливо інше – вміти робити висновки з того, що вже трапилося. І робити все можливе, щоб не повторювати помилок.

“Ми цього тижня заяву на одруження подаємо”

– Як ведеться вчорашньому солдату на малій батьківщині?

– Я працевлаштувався на «Велту» маркшейдером – на той момент у мене вже був диплом КДПУ імені Винниченка за спеціальністю «Вчитель історії та географії». Роботодавець без проблем відпустив на реабілітацію, за що окреме спасибі. А ще я склав іспити, щоб отримати вищу освіту по тій спеціальності, за якою я зараз працюю. Навчаюся у Криворізькому національному університеті на факультеті гірництва і маркшейдерської справи, на жаль, на платному відділенні. Правда, мені зарплату підвищили, то навчання оплачує фактично підприємство. Нас у нашому відділі на роботі двоє навчається на таких умовах – ми підвищуємо кваліфікацію за рахунок роботодавця.

Все у порядку й з особистим життям. Після поранення я боявся, що від мене моя Наталка відмовиться, але ні, дочекалася, не побоялася ніяких труднощів, ось я одужав – і ми цього тижня заяву на одруження подаємо.

– Що б ти хотів сказати солдатам, які повертаються з зони АТО й не можуть себе знайти в мирному житті?

– Пам’ятайте, що вас чекали, вас люблять. Коли я був поранений, кинулися допомагати всі – не тільки родичі й друзі, але й зовсім незнайомі люди. Особлива подяка – сільському голові села Петроострова Тетяні Якименко та землякам. На той момент завдяки їм я зрозумів, що не залишуся зі своєю бідою сам на сам. Вчіться цінувати те, що маєте. У кого є родина – приділяйте їй увагу, це важливіше, ніж спогади про пережите на війні. У кого немає сім’ї – створюйте! Це відповідальний крок, але воно того варте. Шукайте уроки у пережитому, пристосовуйте свій досвід до мирного життя. Я б ніколи не додумався, що буду маркшейдером, якби не довелося в армії працювати з оптикою під час служби в артилерії. Не занепадайте духом. Я для себе визначився – мною Бог керував, якщо я вижив, значить, моя місія на землі триває. Пам’ятайте: тільки ви обираєте – жити минулим чи майбутнім.

Олена Белінська
"Новини Новомиргорода"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв