Боєць АТО Юрій Сташенко про свій шлях від комп'ютера до зенітки (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1662

Нещодавно в мирному житті головний спеціаліст сектора інформаційного та комп’ютерного забезпечення Кіровоградської міської ради, а в недавньому минулому – командир зенітно-ракетного взводу 8-го окремого мотопіхотного батальйону 24-ї механізованої бригади лейтенант Юрій Сташенко повернувся додому після демобілізації.

 

Наша з Юрієм розмова відбулася у світлому й теплому приміщенні сектора інформаційного та комп’ютерного забезпечення міської ради, затишок якого надзвичайно дисонує з непривабливою суворістю побуту на війні. Саме на цьому аспекті солдатського воєнного життя акцентував у своїй розповіді тридцятирічний ветеран.

– Протягом року й місяця мого перебування на службі після мобілізації мені разом з підрозділом – зенітно-артилерійським, а згодом – зенітно-ракетним взводом – довелося шістнадцять разів міняти позиції, переміщуючись зоною АТО, – згадує своє нещодавнє командирське життя Юрій. – А це означає не лише перевезти озброєння, а й створити на новому місці придатні для життя умови, окопатися, належним чином встановити й замаскувати гармати... Одразу після відпустки разом з підлеглими із Запорізької облсті ми переїхали ближче до адміністративного кордону з Кримом – під село Чонгар Генічеського району Херсонської області. Зима, багнюка, по якій може проїхати лише важка військова техніка, і степ широкий. З’ясували, де можна брати воду й за тиждень змайстрували собі такий-сякий душ (з нами був сапер, який у випадку російської агресії мав підірвати прохід із Криму, у нього був обігрівач, із якого і старої діжки й вийшов цей диво-душ). Загалом, питання особистої гігієни на війні – одне з найголовніших. Через постійні перебазування й необлаштованість ми переважно обмежувалися обливанням з пластикової пляшки, а бувало, що й милися в холодній воді у ставку. Ті ж, що більше часу залишалися на позиціях, мали змогу помитися в саморобних або пересувних лазнях...

Постояли на цій позиції тиждень, в один із днів якого до нас навіть завітав волонтер і наполегливо пропонував взяти цілого барана! Та не судилося довго затриматися там, отримали новий наказ – і знову переїзд, тепер на Сиваш. На березі затоки перебували з розвідниками, прикордонниками, саперами. Розвідники вночі більше були задіяні, ми – удень. У лютому перебазувалися в Миколаївську область. Там зупинилися в зерносховищі, де до нас знаходився польовий госпіталь. Ні світла, ні опалення, зранку прокинулися з інеєм на бровах і вусах. Згодом, уже на іншому місці, заприязнилися з мешканцями селища Партизани Генічеського району Херсонської області, ходили в гості до місцевої школи, а учні – до нас. Частина мешканців селища виявилася патріотично налаштованою, інша ж готова була коритися будь-якій владі. Там ми навіть примудрилися на Арабатську стрілку з’їздити – до джерела з гарячою водою. Один солдат з мого підрозділу пов’язав свою долю з тамтешньою жінкою і після демобілізації перебрався жити в Партизани.

– Ви починали службу переважно із земляками. Так її і продовжували з вихідцями із Кіровоградщини?

– Восьмий окремий мотопіхотний батальйон, коли він ще називався батальйоном територіальної оборони, було сформовано в Чернівецькій області. Тож спочатку в ньому переважали буковинці, однак згодом його комплектували й мобілізованими з нашої області та інших місцевостей країни. Але чим далі, тим земляків ставало менше, тому маю вже друзів та знайомих у всій країні...

Наступним пунктом призначення для мого взводу стала Харківська область. Приїхали ми на межу Харківської та Луганської областей – до українсько-російського кордону. Спостерігали за росіянами, а вони за нами, однак ні вони по нас, ні ми по них не стріляли. А дорогою туди заблукали й заїхали в Росію, потім швиденько розвернулися – і пошвидше на свою територію. Займали позиції на дорогах, що ведуть з Луганської області. Час від часу відбувалася заміна мобілізованих, однак офіцерів серед них було мало, тож мені деякий час довелося опікуватися не лише своїм зенітно-ракетним взводом, а й зенітно-артилерійським та ротою вогневої підтримки. З часом почали приходити мобілізовані, яких у навчальних центрах навчали війській спеціальності вже 45 днів, а не так, як нас: п’ять днів – і вперед на службу, там навчишся.

Із Харківської області через Луганську висунулися в Донецьку. Трьома легковими автомобілями й одним ЗІЛом їхали на місце дислокації повз блокпости: в одному секторі – одні паролі, в іншому – інші. По дорозі на одному з постів тернополяни обдарували нас смачнющою свинячою тушонкою, з чого ми були дуже раді, наче в рай потрапили. Давали ще й картоплю, та ми не взяли, про що згодом шкодували… Доїхали до Артемівська й почали блукати: не могли допитатися, як проїхати до конкретного села, бо з такою назвою їх там цілих три. Куди їхати – невідомо, а тут ще й паливо закінчується. Та все ж о третій ночі дісталися на позицію. Жити ніде, першу ніч спали під деревом, коло якого всю ніч їздили САУ і стріляли гармати. Згодом і мій підрозділ взяв участь у цій канонаді, з якої й розпочався наш бойовий період служби.

– У телесюжетах часто показують, як атовці на позиціях тримають різних тварин, що стали для них своєрідними оберегами. У вашого підрозділі був такий «амулет» задля прикликання щастя і гаразду?

– Був, це собака Побєда, якого ми підібрали в Запорізькй області. Коли він підріс, то замість будки прив’язували його до зенітки. Зараз наш «амулет» мешкає у Великій Висці, куди його забрав після демобілізації наш командир відділення старший сержант Олександр Бруяка. Траплялися й кумедні ситуації з дикими тваринами. На точці в Донеччині на нашу імпровізовану кухню якось завітала лисиця, стягнула з бійця-кухаря ковдру й питально так подивилася на нього: «Де моя їжа?» Згодом з’ясувалося, що наші попередники на цій позиції підгодовували лисичку, от вона за звичкою і прийшла до нас по свою порцію.

Побули на цій точці три – чотири доби і знову – на іншу, що на пограниччі Донеччини й Луганщини. Доїхали туди на залишках палива і почали обживатися. Поставили намети, понакривали їх гілками, які треба постійно міняти, бо листя з них швидко осипалося. Добре, що волонтери привезли нову бензопилу, тож із нарізанням гілок довго не морочилися. Багато власних грошей доводилося витрачати і на ремонт техніки, і на облаштування на нових місцях. Зараз значна частина Донецької та Луганської областей настільки перекопана, що та місцевість нагадує місячний ландшафт. Особливо міцними є укріплення на висотах, де створено надійні бліндажі й багатокілометрові переходи між ними...

Ближче до моєї демобілізації сепаратисти вже менше стріляли, почалося поступове відведення важкої техніки, хоча стрілецька зброя й міномети ще не мовчали. Однак причиною більшості поранень і смертей наших бійців стали підриви на мінах. Щодня по декілька осіб із сусідніх підрозділів підривалися на розтяжках, яких зараз у зоні АТО незчисленна кількість.

– Наскільки привітно чи вороже місцеве населення ставилося до вашої присутності?

– Багато що залежить від того, як ти поводишся з людьми. Якщо по-людськи, то спільну мову з більшістю із них можна було знайти. З одним дядьком на тракторній станції налагодили стосунки й ремонтували у нього свою техніку. Не поводилися як завойовники, завжди питали в місцевих, чи можна зайняти ту чи іншу хату. Тож і вони переважно доброзичливо до нас ставилися.

Біля Попасної, міста в Луганській області, місцеві мешканці спочатку нас боялися, бо ширилися різноманітні чутки. Та згодом, добре роззнайомившись із нами, вже не надто переймалися нашою присутністю. Артемівськ мені дуже сподобався, і з місцевим населенням там у нас склалися нормальні стосунки. При мені там навіть набережну робили. Багато хто з Донецька виїхав до цього міста, де винаймає житло. У Попасній трохи гірше, але й туди люди потроху повертаються. Розмовляв з багатьма місцевими, чимало з них хочуть якомога швидше повернутися до мирного життя...

Зі свого призову підрозділу я затримався на службі найдовше, бо довелося навчати нових мобілізованих, яких у навчальному центрі не вчили на артилеристів, тож вони й не мали уявлення, що ж воно таке – та зенітка. А потім чекав, поки прибуде моя заміна. Нею став 59-річний чоловік, який так страшенно кашляв, що змушений був відвезти його до лікарні. Додому поїхав із Костянтинівки – їхав автобусами до Запоріжжя польовими дорогами з багатьма зупинками й перевірками. А в Запоріжжі мене вже зустріли й привезли до рідного міста.

– І як ви тепер почуваєтеся вдома?

– Добре почуваюсь. Коли повернувся, то відчув справжнє щастя. Радий знову бачити всіх своїх рідних і знайомих, навіть тих, кого раніше й не хотів зустрічати. Слава Богу, що з моїх підлеглих ніхто не загинув, що не довелося їхнім родинам сповіщати страшну звістку. До людей на війні звикаєш дуже швидко, вони стають рідними тобі. Зараз часто зідзвонююсь і з демобілізованими, і з тими, що лишаються в зоні АТО. Сподіваюся, що надалі ми зустрічатимемося й згадуватимемо наше неочікуване армійське життя в зоні проведення антитерористичної операції.

Юрій Лісниченко
"Вечірня газета"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв