Григорій Гусейнов: Книжка вибула з розряду предметів першої необхідності

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 2161

Зустрічі з письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, нашим земляком Григорієм Гусейновим (на знімку вгорі), котрий тривалий час мешкає в Кривому Розі, – це завжди можливість долучитися до невичерпної скарбниці інформації про наш край. Скільки знає її Григорій Джамалович, мабуть не знає ніхто інший, свідченням чому є видані ним книги, зокрема десятитомник «Господні зерна». Фактично щороку він радує своїх прихильників новими творами, ось і цього разу підставою для зустрічі стали нові книги «Одіссея Шкіпера та Чугайстра» і «Між часом і морем».


На зустрічі йшлося не тільки про літературу. Деякі думки Григорія Джамаловича записало видання "З перших уст".

Про борги

– Я думаю, що писати мене спонукає низка боргів. Скажімо, перший мій борг був перед маленькою дитиною, яка пішла до школи й отримала там колосальне приниження. Мене всі називали «турок», я був найбіднішим у класі, найбіднішим на вулиці та, гадаю, й у всій Помічній. Якось мене покликала до себе директорка й каже: «Ми вирішили тобі трохи допомогти. Ось, візьми». І дає мені піджачок. Мене це дуже образило. Піджак я, зрозуміло, не взяв і майже половину життя носив у собі той біль. Якось, переглядаючи свої книжки, знайшов цей епізод і згадав про свою образу. Однак зрозумів: пробачити її можу лише я, більше ніхто. Однак відчуття приниженості мені потрібно було кудись вихлюпнути.
Коли я написав «Станційні пасторалі», мене відпустило. Це була перша спроба якось заземлити свої страждання й віддати борг. Так стався поштовх до звільнення від гіркого минулого. Відтоді в мене розв’язалися руки, з’явилася твердість і впевненість.
Узагалі, всі сюжети моїх творів – це відчуття каменя всередині, який тисне і не дає дихати. Як притисне аж до землі – тоді вже мусиш сідати й писати. Я думаю, так відбувається в усіх письменників.

Хто рано встає…

– Мій робочий день починається дуже рано, я навіть квартиру обміняв, щоб була ближче до редакції (Григорій Гусейнов є головним редактором журналу та газети. – Авт.). Приблизно о сьомій ранку я вже на місці. Працюю над матеріалами десь до першої години дня, а потім займаюся господарчими справами, вирішенням фінансових питань – треба ж дбати й про вчасну оплату праці колективу. Так триває аж до 20.00. Потім я йду додому, а о 21.00 уже вимикаюся. Телевізор не дивлюся – немає ні часу, ні потреби.

Про літературу

– Пам’ятаю, на початку 90-х в Україні були тисячі книжкових магазинів, а зараз лишилося шістдесят. Шість десятків на всю країну! Сьогодні модна «тусовочка» – кілька людей, які юрмляться навколо якогось олігарха. Він дає якісь копійки, і вони летять туди, як на мед. У тому товаристві є й дуже симпатична поетка, яка приїхала з Луганська, і ще якісь невизнані генії. Такий собі міжсобойчик. Десь в іншому місці – ще один міжсобойчик. А літератури як такої немає, як немає й об’єктивності у видавничій політиці. Все замовне. Книжки можна не читати. Останній приклад – дуже гарна авторка Ольга Гнатюк, з якою ми давно знайомі. Її книжка стала володарем Гран-прі форуму видавців у Львові. Щоправда вийшла накладом… у п’ять примірників.
Література перестала бути засобом натхнення й виховання. Зараз ми фактично живемо між «кавееном», «95 кварталом» і рекламною паузою. Все! І так відбувається не лише у нас, а й усьому світі. Нещодавно я був в одній європейській країні й побачив: у людей немає книг. У жодній квартирі – бодай книжкової шафи! Книжка вибула з розряду предметів першої необхідності. Тому й видається по п’ять примірників, бо на книжку немає попиту.

Все, що ми робимо, адресовано дуже маленькому прошарку, можливо, не зовсім нормальних людей. Зрештою, той, хто пише, – також не зовсім нормальна людина…

Літературна «кухня» й кулінарні вподобання

– Працювати над творами мені допомагає дружина. Щоправда, вона коректури не робить, а читає вже готову книгу й каже: «Цього друкувати не можна». Тому я, знаючи про таку особливість, змушений з самого початку ретельно працювати над текстом. Пишу дуже повільно й важко, маючи сто початків і сто закінчень.

Я думав, що так відбувається лише в мене. А недавно побачив документальну стрічку про актрису Жанну Болотову – дружину відомого режисера Миколи Губенка. Вона розповіла, що не завжди розділяла захоплення з приводу фільмів свого чоловіка і робила зауваження навіть тоді, коли всі хвалили. Ті зауваження виявлялися дуже слушними. Я тоді зрозумів, що жінки бувають не лише вірними подругами, а й суворими критиками.

Що ж стосується кулінарії, то готувати я не вмію й не люблю. А от моя теща була чудовим кулінаром і взагалі дивовижною людиною. Все позитивне, що є в моєї дружини – це риси, які були в моєї тещі.

Віднедавна я страшенно не люблю алкоголь, як і мій колега Михайло Слабошпицький. Коли ми буваємо в компаніях, де накритий стіл і рікою ллється оковита, він каже: «Хлопці, я вже своє випив. Якби все, що я випив, можна було би злити в одну калюжу й поставити човен, то можна було б трошки пропливти».

А ще я страшенно не люблю ковбас, не переношу навіть запаху. Дружина попросила мене привезти з Кіровограда її улюблену кров’янку. Я, звичайно, куплю, незважаючи на те, що її запах заповнить усю машину, поки я їхатиму
додому.
От що я люблю, так це каші. Вранці перед роботою сам собі заварюю ложку каші, й до обіду мені цього вистачає. Каша повинна неодмінно бути заправлена олією, достатньо чайної ложки. У мене вдома є ціла колекція олії, яку я купую всюди, де буваю. А ще дуже люблю зелений чай...

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв