Доброволець "Донбасу" про "Усача": Дуже шкодую зараз, що поруч немає Жені

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1354

Товариш по службі полеглого кіровоградського добровольця батальйону "Донбас" Євгена Тельнова розповів про бойові будні і загибель побратима.

Записало історію видання "Політолог".

Я народився і живу в Запоріжжі. Був приватним підприємцем і якось спокійно до багатьох подій ставився, до тих пір, поки не прийшли новини, що 40 КамАЗів з бойовиками перетнули наш кордон. Це був кінець травня, а першого червня я вже був у Петрівцях на полігоні, в числі добровольців батальйону «Донбас».

Врешті-решт, правдами і неправдами, я потрапив в моторизований взвод командиром машини. У мене досвід механіка був з часів термінової армії, тоді я був танкістом.

У нашому відділенні я здружився з бійцем з позивним «Усач», якого звали Євген Тельнов.

Довідка: Учасник АТО кіровоградець Євген Тельнов (почивний «Усач») помер 15 лютого 2015 року у віці 53 роки у бою під Маріуполем, потрапивши у засідку. Похований на Алеї Слави на Рівнянському кладовищі. Боєць батальйону спеціального призначення «Донбас», пройшов Іловайський котел, нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Він був гранатометником від Бога. Працювали ми разом: я з автоматом переміщався і вишукував цілі, давав йому напрямок, а він за моїми орієнтирами лупив з гранатомета. І тільки ми зосередилися на хуторі, я Жені сказав, що піду подивлюся, що там знаходиться по ліву сторону села. Коли прийшов, побачив ворожий танк, повідомив по рації, а мені відповіли, що це наша техніка і нічого не робіть. 

Тоді я повернувся і доповів про нього командирові гранатометників Лермонтову, він дав добро на знищення. Усач «торохнув» по цьому танку, і ми швидко втекли звідти, бо розуміли, що якщо він зараз дасть відсіч, то від нас мокрого місця не залишиться. Але відповіді не було. Я підповз туди, дивлюся, люки відкриті, в танку нікого немає. Але трохи правіше з'явився другий танк. Я повідомив про це Жені. І вони разом з «Бугром» з двома гранатометами пішли атакувати цей танк. Хлопці з першого пострілу підпалили його. Він включив задню передачу і почав від них тікати, а вони за ним погналися, як за зайцем. Я посміявся від душі, коли спостерігав за цим полюванням.

Перший танк я намагався завести, але з нього стравили кисень, і без тиску запустити машину було неможливо.

Ми з «Усачем» вирішили залишитися біля нього – там було досить безпечно, бо по хутору дуже сильно лупили з мінометів. Раптом я побачив, що нас в метрах 400-500 по лівій стороні обходить БМДха. Вона зникла за бугром, і було видно по диму, що зупинилася за кущами. Тоді я сказав Жені: «Ну що хотів постріляти? Пішли жахнемо!»
Ми вирішили обійти цю БМД з тилу і нишком підстрелити. Поки йшли, я розмірковував, що 100%, якщо там бронетехніка, то їх прикриває піхота. Але у мене вже тоді було стійке відчуття, що з оточення нам все одно не вийти. Адже всім повідомили, що ми в потрійному кільці і до позицій нашої армії - 35 км. Тому у мене не було страху, просто хотілося щось робити, щоб не просто так все закінчилося. Ніякої піхоти і прикриття у тієї БМД не виявилося, але вся фішка в тому, що ми йшли дубасити одну машину, а їх виявилося дві.

З лівого боку - закрита БМД, з кулемета прострілює територію, а з іншого - бойовики, як на курорті: сидять по-похідному, щось там один з одним ще «лялякають». Женя лежав у траві, і ми домовилися, що він техніку вражає, а всю зачистку буду робити я, тобто він повинен був дубасити ліву машину з гранатомета, а я з правими «спілкуватися» автоматом. І вийшло, що одну БМД ми підпалили, а другу захопили. А бойовики, вони як гуси перелякані, - реального опору не чинили. Я одного вбив, одного поранив, а третій втік.
БМД ми не забрали – не змогли завести. Плюнули на неї, вирішили, що за нею наведемо когось із наших. А пораненого взяли в полон. Він виявився 22-річним росіянином, контрактником з Калінінградської області. Але цікаво, що коли я до нього підійшов і побачив, що він живий, то навів на нього автомат і перше, що він сказав: «Не стріляй, ми ж брати!» Я кажу, який ти, бл*дь, мені брат? Ти прийшов на мою землю, в мене стріляти!»

БМД нашим хлопцям так і не вдалося завести, врешті-решт, ми її теж підпалили і пішли. Не встигли повернутися на хутір, як з іншого боку по наших позиціях в упор почав стріляти танк. І ми з Женею вирішили йти «бабахнути» і його.

Підкралися практично впритул, наскільки можна було підкрастися. Але в цей момент почалися мирні переговори, які запропонували росіяни, і ми зупинилися. Прочекали якийсь час, а потім вирішили відходити, бо команд не було, а чим наша самодіяльність могла закінчитися – незрозуміло. Але як тільки ми повернулися назад, виявилося, що основна маса людей вирішили здаватися в полон. Ми з Женею були проти цього і аж до того моменту, коли приїхали два ворожих БТРа і тентований Камаз, щоб забирати полонених, ми знаходилися поряд з нашими хлопцями. А потім вирішили йти.

Вихід з оточення

Спустилися вниз до підбитого танку. Там побачили ще наших бійців, до вечора нас зібралося 12 осіб. Але через розбіжності в групі, ми з «Усачем» вирішили йти удвох. .. Женя – людина відчайдушний, я – більш обережний, а головне, що ми один одному довіряли. Хлопці нам просто пальцем показали, куди треба йти. Ні приладів, ні карт, нічого у нас не було.

Першу ніч йшли полями, ночували в кукурудзі. Холод був жахливий. Правда, на другу ніч ми все одно розділилися, знову таки розійшлися в думках.

«Усач»

Женя вибрався дуже цікаво, як розповів потім. Ми з ним розлучилися десь годині в 12, а о 4 ранку він вже добрався до дороги, переночував прямо в кюветі на узбіччі. Вранці зловив попутку і доїхав до Курахово.

У мене все відбулося складніше. Я вийшов випадково на російську базу. Через яку пробирався близько 5-6 годин. Там перебувала важка артилерія, я бачив спеціально споруджені майданчики для «Градів» - щось на зразок курганів, на яких вирівняна вершина. Таких точок я бачив дві. Вся територія – вздовж і впоперек в окопах, бліндажах, скрізь сиділи солдати. Я був у бронежилеті, касці, з повним обмундируванням. Кілька разів мені навіть буквально через голови російських військовослужбовців доводилося переступати. Вони сиділи і спостерігали у свої тепловізори, а я по верху проходив. Мене і чули та бачили, але, швидше за все, просто не розуміли, що це хтось не свій – адже це, по суті, безглуздо. І жодного питання мені ніхто не поставив. А у мене ріжки стирчали перемотані жовтим скотчем, на спині було написано батальйон «Донбас». Рятувало одне, що ніч і не видно, тому в мене була одна думка – аби вийти до ранку.

Я воював у кросівках, бо найзручніше було переміщатися, вони були тоненькі на шкіряній підошві, але коли я виходив по полях, я розбив собі ноги. Останні кілометри, йшов, що називається, «на жилах». Терпіти було неможливо. Вночі я дзвонив мамі з кукурудзи, і говорив їй, що все в порядку. Вона ж чула новини, плакала, питала, що і як. А я сказав, що виходжу з оточення і скоро буду вдома.

З території бази я вийшов десь за півгодини до світанку, а ще через годину в Новозар'ївку. Куди далі йти у мене не було ні найменшого поняття, тому я включив телефон, набрав свого товариша «Луганя», а він якраз перебував у штабі. Звідти мене зорієнтували, що виходити треба в Комсомольське, навіть сказав, в якому напрямку рухатися. Виявилося, що я за ніч збився тільки на 4 км від вірного шляху. Коли я почав виходити в Комсомольське, зупинилася машина, яка йшла назустріч. У ній сидів молодий хлопець, пощастило, що він був проукраїнськи налаштованим.

Він сказав мені сховатися в посадці і що вночі вивезе мене на територію, де можна пересуватися, бо військкомат в Комсомольському буквально недавно взяли сепаратисти. Він таки знайшов наших, і за мною приїхав Червоний Хрест. Незабаром ми зустріли наших донбасівських хлопців, які приїхали забирати тих, хто виходив з оточення. Вони занурили мене в автобус, там я нарешті заснув, а прокинувся вже в Курахово.

Після історії з Іловайська нам дали 10 днів відпустки, потім зібрали на базі імені В.Терешкової в Дніпропетровську. Там з якогось переляку мене призначили виконуючим обов'язки командира роти, хоча за званням я звичайний молодший сержант.

Але через якийсь час я приїхав до Києва, бо брав участь в організації, яка називалася «Справедливість». Її організував мій товариш по службі «Бішут». Спочатку вона створювалася, як громадська організація з контролю за діями влади. З батальйону я не виходив, просто ми зайнялися іншою діяльністю, намагалися щось змінити всередині країни.

Але коли знову почалися активні бойові дії, я вирішив, що на фронті принесу більше користі, ніж тут. Поїхав в Ірпінь, де якраз проходив новий набір на службу. І на сьогоднішній день я вважаюся мобілізованим Нацгвардією.

Широкіно. Смерть «Усача»

14 лютого ми прибули до Маріуполя, переночували і 15-го поїхали в Широкіно. При вході в село наша колона збилася зі шляху, і ми виїхали на сепарский блокпост. Попереду йшов БТР, а ми з бійцем «Карпо» їхали в машині з БК. І коли зупинилися, не було чути звуків бою. Я запропонував вилізти з машини, щоб розібратися, чому колона стала.

Коли вилізли з машини, стало ясно, що йде обстріл.

У кабіні боєць був убитий, куди поділися ще двоє звідти – незрозуміло. Ми з Карпо вирішили залишитися на місці захищати машину з боєкомплектом, якого там було на весь підрозділ. Машини, які йшли за нами, кудись ретирувалися. Але десь хвилин через 15 до нас підійшло підкріплення, на чолі з Женею «Усачем». Він тоді був командиром взводу, а я командиром відділення у взводі. Женя забрав мене з собою, і ми з ним пішли в напрямку БТРа, який йшов на чолі колони, перевірити, чи залишилися там живі хлопці. Їхню машину розстріляли впритул з гранатомета. Женя переліз через паркан і пішов у поле у бік машини, а я пішов городами. По дорозі побачив, що лежить наш хлопець Святослав і його перев'язують дві людини. У нього відірвана кисть, вся спина і сідниця в крові. І я вирішив, що треба швидко знайти рацію і повідомити, щоб забрали пораненого. Повернувся до машини, але вона, по-перше, була під прямим вогнем, а по-друге рація була стаціонарна, тому я не став там затримуватися, а покинув автомобіль і пішов у бік «Усача», тому що у нього як у командира повинна була бути рація.

Один з бійців, якого я зустрів на місці, де мав бути Женя, сказав, що «Усач» поранений і показав, де він лежить. Я виглянув з-за рогу будинку, дивлюся лежить Женя, а буквально через дорогу – натовп сепарів. Я підповз до нього, подивився, а він уже не дихав, серцебиття і пульсу не було.

Перед цим я отримав поранення в ногу. Думав, що це просто якийсь забій, але коли кров почала чвакати всередині берця, зрозумів що поранений. І коли я підповзав до «Усача», то вже ледве-ледве тягнув за собою ноги, тому витягнути його звідти у мене не було ні сил, ні можливості. Я забрав його зброю і повернувся. Через тиждень Женю вивіз звідти Червоний Хрест.

Мене, як пораненого, відправили до Маріуполя, а звідти вертольотом до Дніпропетровська.

Виявилося, що мені розтрощило пальці на лівій нозі, але медики зашили так, що ліва нога тепер красивіше, ніж права. Я спочатку думав, що мені їх просто перемотають і я наступного дня піду воювати, а не тут-то було. На ногу ступити було неможливо. І заживала вона близько двох місяців.

Зараз я переводжуся у іншу військову частину. Це перший в Україні експериментальний підрозділ на основі Нацгвардії, який буде воювати за натовськими стандартами.

Мені треба пройти військово-лікарську комісію, бо вважається, що я обмежено придатний, і в такому випадку я не годжуся для спецназу, але я впевнений, що переведуся в цей підрозділ і продовжу службу.

На війні я трохи розширив свою свідомість. Коли я ліз забирати Женю, мені довелося повзти повз собачу будку. Біля неї було повно собачого калу, а я дуже бридливий чоловік. На той момент я мордою по цьому всьому сунувся, і мені було абсолютно все одно, що навколо мене відбувається. Просто є речі, які ти зобов'язаний зробити, решта - дрібниці.

Я дуже шкодую зараз, що поруч немає Жені. Він став, як частина мене, це була сильна прихильність. Але війна - це не лише втрати. Це ще й придбання. Саме на фронті я побачив відносини між людьми, які неможливо розгледіти в мирному житті. Коли люди готові віддати останнє, що у них є. Там ти не знаєш, що з тобою буде через 5 хвилин, тому тобі нічого не шкода. Один час я практикував духовні практики, так от саме на війні я відчув, як вони працюють. Там я отримав те, що розумом зрозуміти неможливо, тільки відчути серцем.

Віка Ясинська

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв