Семен Сорока: За мою голову давали 20 000

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1475

Воїн УПА, родом із Кіровограда, досі детально пам’ятає події, які загартували його на майбутнє. Своєю життєвою історією він поділився з виданням Тиждень UA.

86-річний кіровоградець Семен Климович Сорока – людина з легендарною біографією. У 15-річному віці він уже був зв'язковим в УПА, мав псевдонім Ясень. А в сталінської «зоні» від імені та псевдоніма залишився тільки табірний номер Б9965. Втікши з ЛАШЕР, він пішки дійшов до України - 3000 кілометрів ...
Я помітив його в кінці 1980-х, коли в Кіровограді «запахло» демократією і почалися перші мітинги. Семен Сорока, невисокий літній чоловік у військовій формі УПА, завжди виходив з «несанкціонованим» тоді ще українським прапором в руках.
Для кагебістів, які ніколи не спускали очей з колишнього бійця УПА, Семен Сорока так і залишився «нерозброєним». Тим, хто не здався і ніколи не покається.

- Семен Климович, відомий український дисидент Євген Сверстюк в одному інтерв'ю сказав, що його виховав Декалог українських націоналістів. А вас?
- Мене виховувала родина. Мої предки козацького кореня, який тягнеться до ХVIII століття. Бабуся Олена з гордістю розповідала, що один з його предків, Дмитро Гресько, служив у Івана Богуна. Я часто її згадую, адже це вона прищепила мені з дитинства, що головне в житті - Бог, Україна, сім'я. Вона була грамотна, перечитала багато книг з бібліотеки «Просвіти» в нашому селі Кричильськ, що на Рівненщині. Було в тій бібліотеці близько 30 000 книг! У 1952-му ради її спалили ... Дивовижна доля була і в мого батька. У 1916 році його мобілізували на фронт Першої світової війни в складі царської армії. А вже в березні 1917-го він повернувся додому. Був членом Компартії Західної України. У 1934-му влада Юзефа Пілсудського посадила батька в тюрму «Береза Картузька». Коли ж прийшли гітлерівські війська, то вони його заарештовували. Батько пішов у ліс ...

- А коли почалася Ваша боротьба?
- У червні 1943 року, коли УПА оголосила акцію знищення залізниці, щоб перешкодити німцям вивозити награбоване добро і молодь з України, а також не давати пересуватися каральним загонам СС і СД. Разом з братом Пантелеймоном до воїнів УПА приєднався і я, ставши з того часу зв'язковим Ясеном. У квітні 1944 року на наших землях з'явилися спецчастини НКВД, які мали вапна в Рівненщині підпілля УПА. Один з боїв з НКВД стався 6 травня. Я в боях рідко брав участь, проте цей пам'ятаю добре.

- І якою була Ваша «географія» як зв'язкового УПА?
- Найбільше я виходив Поліссі. Хоча бував і далеко від нього ...

- Чи знали про ваше лісове життя батьки? Як реагували? Ви ж в 1943-му були ще підлітком ...
- Є речі, про які батьки знати не повинні ... Коли озброєна боротьба УПА закінчилася, я опинився в Дубно. Пішов здобувати освіту. І в той же час створював там молодіжної організації ОУН. 22 лютого 1952 роки мене заарештували і відвезли у внутрішню в'язницю військ МГБ Прикарпатського військового округу в Києві. Довелося пройти через тортури ... Особливо запам'яталося «купання» ув'язнених. Нас випускали з карцеру і обшпарювали водою не менше 60 градусів. А після того обливали крижаною ... О 18 годині починалося слідство: всю ніч, до 6 ранку, прив'язані ланцюгом до металевої табуретки, з наручниками на руках, ми повинні були «не спати» ... Слідчих Семикоз, Заброду, Єрмакова я запам'ятав... а 26 серпня отримав вирок «трійки» військового трибуналу за статтями 54-1а, 54-11, 20-54-8 за поширення націоналістичної літератури, участь в «бандитських» організаціях УПА і створення молодіжної організації ОУН. 25 років позбавлення волі ...
24 жовтня 1952 року нас привезли на Північ, на станцію Інта. Там я потрапив на 6-й лагпункт, який обслуговував будівництво 11-й і 12-й шахт. Оселився в бараку № 8 на верхніх нарах. Через фізичне виснаження під час допитів мене зарахували в «чорну сотню», яка прибирала територію шахт. «Задоволення» звичайне: тарілка супу з гнилої кільки, 200 грамів чорного, як земля, хліба і чашка окропу без цукру.

- Як Ви дізналися про смерть Сталіна?
- По радіо. Дехто плакав: «Що тепер з нами буде?». А я скочив на стіл і закричав: «Слава Богу, він здох!».

- Розкажіть, як Вам вдалося втекти.
- Завдяки тому ж Михайлові Полянському. Таку людину, як цей Полянський, я більше не зустрічав. Він досконало володів англійською, французькою, італійською ... Українською також. Ми з ним зблизилися. Він мені якось каже: «Ви нічого не боїтеся ...» Я йому: «А чого мені боятися? Мені аби Україна ... »« Мені теж », - відповів Полянський ... Він допоміг мені поступити на роботу на шахту. Там ми і почали готувати втечу. Нас було шестеро, ціла організація. Полянський хотів втекти на Захід, до Європи. Я був проти. Бо вважав, що повинен бути вдома, будувати Україну тут, а не «за бугром». Зрештою, коли дійшло до втечі, він не пішов з нами. Я відмовився йти на Захід.

- Як Ви бігли з шахти - через підкоп?
- Так, підкоп ми зробили на глибині 70 метрів завдовжки метрів 130.

- А що робили з породою?
- Кидали її в вугілля. Рили тунель сім місяців. Відбійним молотком. Спочатку все йшло добре, а потім пішла мерзла глина. Це було щось страшне ... Але все ж прорили нори з виходом в тундру. Полізли в підкоп, я пробирався третім.

- І який у вас був план?
- Дістатися додому і далі вести боротьбу ... Вибралися ми з нори, все (а нас було п'ятеро) пішли в різні боки. Чотирьох, на жаль, все-таки зловили. Їх запитують: «А де Сорока?». «Ми його з'їли», - відповідають (я був малого зросту, худий) ... Двох розстріляли. А інших трьох немає. Коли готувалися до втечі, Полянський дав мені зелену фуфайку і шапку. Тепер я зовні був схожий на військового. Ще він дав мені пістолет ТТ, 20 патронів і ніж. Де він все це взяв ?! Мабуть, він ГРУушнік таки був, і пов'язаний з місцевими оперативниками.

- Ви вирвалися на волю - і що далі?
- Пішов на станцію Інта, зайшов в якусь чайну. А поруч оперативний відділ КДБ! Але мене в тій чайній ніхто не чіпав. Сидів два дня, пив пиво, хоч і ненавиджу його. Ніхто на мене не звернув уваги: мабуть, брали за військового. Потім пішов пішки додому (поїздом проїхав всього кілометрів 20, не більше). У мене була карта, яку також дав Полянський. Добирався п'ять з половиною місяців. Всього пройшов три тисячі кілометрів. В дорозі траплялося всяке. На станції Котлас помітив за собою «хвіст». Але втік. Спав де доводилося. У будинках вдалося поспати лише дві ночі. Це було на станції Микунь (Комі АРСР). Я там зайшов у магазин, познайомився з жінкою, яка виявилася родом з Тернопільської області. Вона пропонувала влаштуватися у них на роботу. Але я пішов додому. Прийшов 17 квітня 1955 року.

- І як Вас зустріли?

- Мене там ніхто не чекав. До батьків час від часу заходив дільничний, заспокоював: «Не плачте. Якби його вже не було в живих, то кадебісти повідомили б».

Перший, кого я зустрів у селі, був Павло Бонацька. Побачив мене - і сів. «А ти знаєш, скільки за твою голову дають? - Питає. - 20 000. У газеті писали ... Ти ж небезпечний злочинець ... »
Ще не стемніло, пішов на кладовище, там кущі ... Там моя бабуся похована. Ліг біля бабусі, Олени Гресько, і вона мене охороняла до вечора. Близько пів на дев'яту повернувся додому. Зайшов до хати - тато і мама вечеряють. Подивилися на мене, мама в плач: «Ой, думала, що тебе не побачу ...»
Сховали мене на горищі. А на другий день батько робить мені тайник між будинком і клунею ...
Минуло кілька днів. «Що ж я тут лежу? - Думаю. - Так я міг і в тюрмі лежати ». Поїхав по Львівській та Тернопільській областях шукати старі зв'язки. Але нічого не вийшло. Повернувся додому, побув ще з тиждень і все! Знову поїхав на Львівщину.

У поїзді випадково зустрів того самого капітана Заброду, який був слідчим в моїй справі. Кинувся я в тамбур. Вдалося вискочити з поїзда на ходу. Заброда наздоганяти не став. Вони, всі ці кагебісти, труси.
Через деякий час вирушив до Кіровоградської області, я її вже знав. Потрапив в село Петрівка Хмелівського району. Там повинні були бути свої люди: в 45-му мене туди посилали ...
Влаштувався на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався в Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столяром. Жив у гуртожитку «Сільбуду» ...

- А як Вас «вирахували?»
- Дізналися, що приїхав із Західної України. Перетрусили всіх. Якось я поїхав додому, на Рівненщину, побачити батьків. А коли повернувся ... Іду по вулиці Карла Маркса. Бачу - шість чоловік стоять, чекають. Схопили мене, наділи наручники на розі вулиць Маркса і Шевченка. Привели в КДБ. Там, в камері № 3, я провів деякий час. А 7 березня 1956 року мене відправили в Київ. Деякі імена «своїх» кагебістів пам'ятаю досі. Наприклад, Чорноморця, справжнє прізвище якого Гнида. Він виявився розумною людиною, під час слідства навіть трохи виручав мене ... Старшого лейтенанта Гузєєва також пам'ятаю ... Ну а результат відомий: знову Воркута, тільки тепер вже не надовго, тому що почалася «відлига», ГУЛАГ зменшувався. Так що в грудні 1959 року я вже був на волі.

- Коли Вам було страшно?
- Не пам'ятаю, щоб мені було колись страшно. Пам'ятаю, як в жовтні 1954-го, коли я після втечі добирався додому, мене переслідували дві росомахи. Прийшли ми з ними разом до річки Уса. Вона якраз широко розлилася, хоча і дрібна. Я ту річку перейшов убрід, а росомахи залишилися. А то якось вовк переслідував до Котласа. Кілометрів 30 ... Тоді сніг лежав. Ідеш, а за тобою щось тріщить. Зупиняєшся - тихо. Йшов вовк за мною на відстані метрів 10. Прийшли так до Північної Двіні. Річка метрів 80 в ширину. Я зробив пліт і поплив. Коли відчалив від берега, як вовк почав вити! А я йому рукою махаю ... Волосся дибки ставало. Господь Бог дав мені вовка, щоб він мене охороняв. А взагалі ... я не боюся смерті. Однак вмирати не хочу ...
- Повернувшись на свободу, Ви через деякий час таки здобули вищу освіту. Як це було?
- У 1962 році вступив до Кіровоградського педінституту на спеціальність «біологія». А в 1964-му перевівся на вечірнє відділення Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Там була спеціальність «біохімія», яка мене цікавила. Три роки «відсидів» в бібліотеці: скучив за читанням. За книгами - часто в напівпорожньому залі - мене помітив професор Фердман, автор підручників, за якими ми вчилися. Подружилися з ним. Він навіть запрошував мене додому ...

- А хвиля українського руху в Києві тих років (1964-1967) Вас не зачепила?
- Ні. Тримався я наодинці: навчався на вечірньому відділенні, жив в гуртожитку, на вихідні їздив до Кіровограда, де у мене вже була сім'я. Навчався, надолужував згаяне. А потім вчителював. Спочатку в селі Добре Вільшанського району, де, однак, не затримався, тому що не стерпів директора школи, який виявився негідником. Начальник відділу кадрів Кіровоградського облвно Козлитин направив мене працевлаштуватися в Павлиш до Василя Олександровича Сухомлинського. Він тоді вже був знаменитим. Зустрів мене дуже культурно, доброзичливо, почали ми говорити. Сухомлинський говорив, що треба піднімати село, хороший той вчитель, який підготує для села молодь ... Я ж вважав, що учнів треба готувати для університетів, щоб вони ставали фахівцями високого класу. Ну і врешті-решт опинився в Устинівському районі, на півдні Кіровоградщини. Там, в селі Седнівка, я і працював учителем хімії ...

- Ви згадали свою сім'ю ...
- Одружився я на дівчині зі свого рідного села. Вона мені справжній друг. Живе тим, чим і я. Не раз мене виручала. КДБ ж не залишав у спокої мене ніколи. Бувало, приходили додому, шукали зброю. Дружина їм говорила: «Не ходіть, бо він (тобто я) в такому стані, що може вам щось зробити ...» Налякала ... Зараз, на жаль, хворіє ... Маємо двох дітей: сина Григорія (він працював на хімзаводі, живе в Києві) і доньку Людмилу. Вона викладає в технікумі в Кіровограді. Сина за мене теж пресингували, було таке.

- Скільки вас, колишніх воїнів УПА, залишилося в області?
- Комбатант залишилося всього п'ятеро: Володимир Джейхан, Людмила Григоращенка, Анастасія Дробот, Олександр Коваль і я, Семен Сорока.

- Всі Вас знають, в один голос кажуть: «Сорока - невиправний оптиміст!». Це так?
- Звичайно. Я впевнений, що Україна буде.
P.S. Семен Сорока - зразок цільної людини. Якщо раптом трапиться (не дай Боже!), Що, скажімо, в День пам'яті Героїв Крут або в День Соборності на міську площу вийде тільки одна людина, можна не сумніватися, що це буде він, Сорока. І буде цей невисокий чоловік, як завжди, в строю УПА з українським стягом в руках. Він просто не звик бути іншим.

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв