Мати полеглого героя: "Він збирався одружуватися, а потім почалася ця війна... "

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 2152

У зону антитерористичної операції на Схід країни вирушило багато вояків. Але, на превеликий жаль, не всі повертаються додому живими. Анатолій Бузуляк мешканець с. Іванівка Кіровоградського району загинув 29 липня 2014 року під час виконання бойового завдання у складі розвідгрупи з рятування пілотів збитого літака у районі міста Сніжне Донецької області, яка була атакована із засідки терористами.

Мама загиблого бійця розповіла про життя та мрії свого сина.

Спочатку сім’я проживала у Високих Байраках, де Толя навчався до сьомого касу. А потім, у зв’язку із сімейними обставинами, вони переїхали у село Іванівку, до батьків жінки.

У Галини Дмитрівни двоє дітей, старший Сергій (1984 р. н.) і молодший Анатолій, якого вона лагідно називала Тошею (1986 – 2014).

У селі Іванівка сім’я проживала з 2000 року, де Толя закінчив 11 класів, а потім вступив до Кіровоградського педагогічного університету ім. В. Винниченка на природознавчий факультет, де навчався на відмінно.
- Він був спортсменом, просто обожнював спорт, настирним таким був. Завжди говорив «Тільки я», «Я повинен», «Я буду першим». Навіть, коли кожного ранку вони бігали крос у військовій частині, він телефонував до мене і казав, - «Мамочко, я сьогодні 10 км пробіг за 9 хв., а минулого разу за 9,5 хв., я іду на покращення. Я ж його питаю: «А кашляти, хто буде?», від відказував: «Мамо, все буде добре, от побачиш»..., - згадує із тремтінням у голосі Галина Дмитрівна.
У 2009 році Анатолій був призваний на військову службу 181 Територіальним центром комплектування військовослужбовцями за контрактом за власним бажанням. 8 жовтня 2014 року виповнилося б п’ять років як він відслужив...

Анатолій Бузуляк був сержантом, командиром 1 відділення 3 групи 3 роти 1 загону спеціального призначення м. Кіровоград ГУР Міноборони України.

- Просто склалася така ситуація. У школі класи маленькі, щоб працювати вчителем, а коли він був на практиці у Кіровограді, йому там не дуже сподобалося. Він закінчив університет, потрібно було йти в армію. У військкоматі йому запропонували підписати контракт на 3 роки. Він погодився. Думав, можливо щось в країні зміниться. Тим паче, що йому це подобалося. Це було його покликання, - розповідає Галина Дмитрівна.

Зі слів матері та друзів, Анатолій був активним і працьовитим, добрим та чесним, завжди допомагав, досягав своєї мети, щоб не траплялося на його шляху. Та все справедливості шукав.

- Знаю, у них там якийсь перший вихід у частині був, 40-ка кілометровий марш, здається. Я йому увесь час телефоную, а він: «Мамо, я не можу говорити, я зайнятий, потім наберу тебе». А я ж хвилююся, що там і як, що ж таке сталося, що він говорити не може, - говорить мати Анатолія, додаючи: - Він як пішов служити, важив 56 кілограм, а коли йшли цей марш, ніс у рюкзаку 50 кг і автомат. Каже мені: «Мамочко, я насилу дійшов. Ті хто не могли іти, їх підбирав УРАЛ, а я дійшов»... Потім приїжджає через добу, а у нього лоб, щоки, руки, коліна – все побите, а ноги взагалі стерті вщент. Виявляється, що коли вони йшли по трасі, він упав, а потім піднявся і дійшов до кінця, щоб отримати свій залік. Він пройшов 40 км у повній викладці, все як потрібно було. Ми з ним потім три дні ноги лікували, ще довго рани загоювалися... До речі, він ніколи не їв риби. В армії його навчили їсти кільку, тому що, каже, більше немає що їсти… І ніколи мені не скаржився. Ніколи…, - згадує жінка.

6 березня 2014 року Анатолій поїхав захищати країну на Схід, у зону антитерористичної операції. Він боровся мужньо і до кінця, втім, як і всі військовослужбовці, гідно виконував свій обов’язок.

- Кожного дня він телефонував мені. У нас із ним була така домовленість, що якщо у нього зовсім часу не буде, він телефонує мені і каже, як там у нього, все добре чи ні.
Одного разу, це було десь на початку липня 2014-го, він 3 дні не телефонував мені. Я вже і у частину звернулася, і через знайомих почала шукати, можливо, щось сталося, я ж то не знаю. Потім мені сказали, що вони були на завданні, і він ніяк не міг зателефонувати мені. А у той страшний день, коли його вбили, я навіть і не могла подумати про це. Він загинув 29 липня. У той день, він мені зателефонував об 11:00 годині дня і сказав: «Мамо, ми на виїзді, я зателефоную до тебе ввечері». Дивлюсь, уже вечір, а він так і не подзвонив. Набираю його, мережа не доступна, на наступний день – мережа не доступна. Ну, думаю, мабуть знову на виїзді і не може зателефонувати, - згадує жінка.

31 липня мати вже не могла не телефонувати. Вона звернулася у військову частину. Їй сказали, що там, де перебуває її син, щось трапилося, сказали чекати, мовляв, як тільки дізнаються якусь інформацію, одразу ж їй повідомлять. І повідомили...

- 1 серпня мені сказали, що мій син загинув, - зі сльозами на очах і болем у серці розповідає мати загиблого.

З 1 і по 10 серпня 2014 року Анатолій Бузуляк повинен був прийти у таку довгоочікувану відпустку… За увесь час перебування Анатолія у зоні антитерористичної операції Галина Дмитрівна бачила його всього лише два рази по дві години. Спілкувалися ж вони по телефону кожного дня.

- Він був удома 14 червня. Його, і ще дев’ять чоловік везли у Київ на нагородження. Його нагородили нагрудним знаком «За військову доблесть». Тоді він зателефонував мені під вечір і каже: «Мамо, ви можете з дядьком Кольою (вітчим Анатолія – авт.) організувати так, щоб забрати мене додому, мені потрібно випрати форму, привести себе у порядок, бо нас уночі везуть у Київ». Ми швиденько поїхали, забрали його з частини, випрали форму, спорядили, наробили бутербродів і о 12 годині ночі відвезли назад... І ще одного разу він приїжджав. Це було у вівторок, як зараз пам’ятаю. Я була на роботі, а він навіть не зателефонував, прибіг із траси і каже: «Мамо, у мене всього дві години є. Я хочу молодої картоплі і компоту з вишень, бо я ще нічого цього не бачив у цьому році». Ми тоді швидко додому, все приготовили, впакували йому все із собою, дядько Коля його відвіз і все, більше я його не бачила... Мої хлопці, Сергійко і Тошка, завжди називають мене на «Ти». А коли у мене був день народження, 23 липня, Тоша прислав мені смс-повідомлення, яке чомусь, не збереглося у телефоні, де він називав мене на «Ви» і в кінці написав: «Мамо, я тобі цього ніколи не казав, але найбільше у світі я люблю тебе»..., - говорить Галина Дмитрівна.

Спогадам жінки не має меж. І кожен з них – це світлий спогад про сина, який поліг смертю хоробрих. Жінка пригадує ще одну історію.

- У мене є рідний брат Сергій. Він мені розповідав, що говорив з Тошою по телефону, який сказав йому: «Дядьку, я тебе дуже сильно прошу, допомагай завжди мамці, брату кажи, щоб допомагав їй». Тоша, він усіх любив, за всіх хвилювався. У нас в Іванівці, є дві бабусі, моя мати і тітка, то коли їм потрібно було щось зробити, він ніколи їм не відмовляв. Там поробив, там покопав, там відніс, там приніс – робив усе, вправним був. Ніколи ні у чому не відмовляв їм, щоб вони не попросили його. І мені ніколи не відмовляв. Він був дуже доброю людиною. Уже після його поховання, Тошкині товариші, з якими він перебував на Сході країни, розказували, що він ділився з усіма останнім шматочком хліба та пайком, який їм видавали. Його всі поважали і любили..., - згадує жінка.

Наразі Галина Дмитрівна проживає в Іванівці зі своїм цивільним чоловіком Миколою, біля яких жив і Толя, а її старший син Сергій мешкає у Кіровограді.

- У нас було скільки планів, скільки всього. Тошка, він же був не одружений, весь час нам гроші давав, і казав, щоб ми зробили у домі санвузол до його приїзду у відпустку. Ми все зробили як він хотів. Тільки Тоша не приїхав... Він збирався одружуватися, а потім, як почалася ця війна, перенесли все, - каже жінка.

Прощальна панахида за військовослужбовцем відбулася 6 серпня 2014 року на Театральній площі. Тоді, сотні мешканців міста прощалися з Анатолієм та його побратимами. Поховали військовослужбовця у селі Іванівка. Могила Анатолія Бузуляка стоїть на самому верховітті сільського кладовища, біля якої видніється синьо-жовтий стяг України...

Біля приміщення шкіл у селах Іванівка та Високі Байраки відкрили меморіальні дошки на честь Анатолія Бузуляка. Також у селі Іванівка перейменували одну із вулиць на честь загиблого героя АТО.
Безмежна любов Анатолія до Батьківщини, справедливості і волі, стала дорожчою за власне життя.
Він був справжнім воїном, стояв за свою українську землю до кінця, він загинув смертю мужніх і хоробрих.

Вікторія Кохан

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв