Почуття відповідальності за країну закладене у нас підсвідомо - кіровоградський доброволець Іван Зеленко (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 928

Іван Зеленко пройшов усі дев’ять кіл пекла у зоні АТО. Військовий прапорщик, пенсіонер, він 14 місяців був на передовій. Раніше, так би мовити, у мирний час я нерідко бачила його в одній із кіровоградських кав’ярень, де тусувалися акули пера і камери. Мовчазний, неговіркий, він рідко втручався в наші журналістські балачки. І в АТО пішов мовчки, чим немало всіх подивував. Адже на фронті місце молодим. А Іван-Зореслав у 60 років добровольцем став на захист України.

hjgf1

Свого часу я закінчив школу прапорщиків, – пояснює мій співрозмовник. Служив у прикордонних військах, за кордоном. Службу закінчив у Кіровограді в дев’ятій бригаді спецпризначення – вийшов на пенсію. Мій особистий девіз: «В час лихий для України Буду битися до згину, Щоб жила моя країна і постала Русь первинна».

– Що спонукало вас узяти в руки зброю?

Я людина активної життєвої позиції. І сприйняття державності особисто для мене – не звичайне пересічне почуття. Це святе поняття. Воно глибоко криється в моєму серці і закарбовано в моїй душі. І таких, як я, у 2014-му було немало. Адже почуття відповідальності за свою країну закладене у нас підсвідомо. В АТО просто виконуєш свою солдатську роботу. Буває легко, буває тяжко. Відчуваєш значне моральне і психологічне навантаження. Можливо, легше дома бути, спостерігати за всім по телевізору. Але я зрозумів, що моє місце на фронті.

– Як ви потрапили в АТО?

Думка про це виникла з самого початку. Вважаю, що найбільше навантаження припало саме на той період, коли армія була у напівзруйнованому стані. Багато що тоді відбувалося лише завдяки патріотизму. Я – захисник Вітчизни. А, як відомо, колишніх захисників не буває. Звернувся до керівництва третього полку, аби мене взяли на службу. Відповіли, що я «переросток» для армії. Керівник підрозділу, зібравши про мене всю необхідну інформацію, відмовив мені через мій вік.

– І тоді ви вирішили йти добровольцем?

Так. Я не раз проводжав загиблих молодих героїв у Кіровограді в останню путь… Серце повнилося болем. А коли загинув замполіт 3-го полку, з яким я деякий час служив, гарний офіцер Сергій Сєнчев, не витримав. Прийшов у військкомат і сказав: «Вже я не можу. Беріть мене». Так я потрапив у третю хвилю. Із добровольців сформувався наш взвод із Кіровоградщини. У навчальному центрі «Десна» в Чернігівській області упродовж тижня ми поновлювали свої вміння та навички. Далі нас перекинули у Луганську область (район Сватового). Освоювали техніку на ходу, вже у бойових умовах. Потім знову поновлювали вміння та навички у навчальному центрі «Широкий лан» (Миколаївська область). Опісля служив на перешийку в Криму (півострів Ад). Потім наш підрозділ був направлений на Донеччину, Артемівський напрямок. Бойове хрещення відбулося біля села Логвинове. Брали участь у боях під Дебальцевим.

– Страшно було?

Звичайно, страх завжди присутній, коли існує загроза життю. Але не він керує людиною. Взагалі, я вважаю себе не 200-м, не 300-м, а 100-м. Тобто тим, кого врятувала ударна хвиля. Це трапилося у 2015-му під Логвиновим. Вибухни снаряд ближче або далі на 20 сантиметрів, від мене нічого б не залишилося. Мабуть, янгол мене зберіг для іншої якоїсь важливої справи. Тепер я щороку 12 лютого святкуватиму свій другий день народження. Страху, як того, коли йдеш у бій, немає. Напевне, через військову підготовку, все-таки 24 роки служби. Як відомо, якщо куля свистить над головою, вона не твоя. Існує приказка: куля – дура, та слід перед нею пригинатися. Як командир я більше переживав не за себе, а за молодь. Хлопці ж не мали практичного військового досвіду. Намагався передати їм свої знання. Благав Бога, аби всі вони залишилися живими. Так воно і вийшло.

– Усі повернулися?

Так. Взвод повернувся додому живим.

– Хто був з вами? Що за люди, звідки?

Взвод – 27 осіб із Кіровоградщини. Переважно звичайні хлопці, не військових професій. Хочу згадати і передати привіт Жені Бецюрі (позивний «Орфей»), Віктору Шевченку («Дід») із Кіровограда. Михайлу Брезинському, Юрію Семенову із Новгородки. Миколі Канайзіну із Голованівська. Це вмотивований сержант, за національністю удмурт, у вільний час напам’ять читав Шевченка. Ми його навіть прозвали поміж себе «кобзариком». Сьогодні він голова місцевого комітету з питань АТО. І цей перелік можна продовжувати. Більшість хлопців – із села. Останні півроку служби я був заступником підрозділу по роботі з особовим складом. То аналізував цю ситуацію. За своєю структурою суспільство складається із 66 відсотків міського населення і 34 – сільського. А тут – навпаки. 65 відсотків – мешканців села і 35 – містян. Напевне тому, що не у всіх закарбоване відчуття державності. Також одним із вирішальних факторів є відсутність роботи на селі. А армія, як я казав, – це важка солдатська праця. Багато міської молоді не готові фізично і морально до захисту Батьківщини. Тож сьогодні одним із пріоритетних напрямків має стати патріотичне виховання.

– Чи багато добровольців серед військових?

– Перша й друга хвилі – переважно патріоти-добровольці. Вони прийняли на себе найголовніший удар неоголошеної війни. Тоді було невідомо, як впораємося з цим ударом. Далі ситуація почала змінюватися. Третя хвиля – також добровольці. Але з’явилися й призовники. Україна довела, що вміє воювати. Один військовий, якому я довіряю, назвав таку статистику. Що чисельність загиблих з нашого і ворожого боків співвідноситься як 1:13. І це зрозуміло. Наші хлопці боронять рідну Батьківщину. Тож для мене той один загиблий – найбільша втрата.

А хто воює з іншого боку?

Взяли в полон 17 російських військових. Під час допиту вони розповіли, що їх понабирали з тюрем. Як відомо, ратний труд – не зеківська справа. Він заснований не на «понятіях», а на почутті громадянського обов’язку. Так що з боку сепаратистів – гарматне м’ясо. Наприклад, під Дебальцевим багато такого було…

– Які в АТО найстрашніші проблеми?

На мій погляд, вживання алкоголю. Я вважаю, що це недбале ставлення військових до свого життя, що є причиною великої кількості смертей. Від початку антитерористичної операції такого не було. Перша, друга й третя хвилі – це військові з високою мотивацією. Вони чітко знали, чому там опинилися. А далі почастішали факти вживання спиртного. Хлопці вперше зіткнулися з воєнними проблемами. Підвищений життєвий ритм, відсутність звичного комфорту та побуту, переживання за власне життя, стреси. Як наслідок – припадають до чарки… Не усвідомлюючи, що через свою поведінку вони стають ще більш вразливими. Можуть підвести і себе, й інших.

– Які дисциплінарні заходи вживаються до них?

Армія без дисципліни неможлива. Єдиний спосіб боротися з пияцтвом у Збройних силах – організація військових навчань та інших заходів. Щоб солдати були зайняті, проводили час із користю. В районах, що дотичні до лінії фронту, діє повна заборона продажу алкогольних і слабоалкогольних напоїв військовим. Керівник Донецької області обіцяв позбавляти ліцензій порушників і влаштовувати їм «драконівські перевірки». Однак ні цей наказ, ні загроза штрафу, ні спроби командирів карати за пияцтво повного ефекту не дали. Знаю такий випадок, коли на танку за горілкою їздили до крамниці. Серед добровольців мало таких. Чоловікам у середньому по 35-40 років, вони люди сформовані, психічно стійкі. П'є здебільшого молодняк з мобілізованих. Ми б таких відразу Додому відправляли…

– Яка роль волонтерів у війні?

У 2014 році держава не була готова до початку війни. І волонтерська допомога була потрібна, як повітря. І харчі, і одяг, і ті зворушливі дитячі малюнки. Така підтримка дійсно допомагає, на душі тепліше стає. Особливо, коли першокласники з помилками пишуть: «Шановний захисник Вітчизни, повертайся ...». До сліз зворушує.

– Дехто каже, що в АТО інколи чоловіки зустрічають нове кохання. Наприклад, серед волонтерок. А вдома на них чекають жінки з малими дітками. Через це руйнуються родини...

Що це за наклеп на армію і підрив ролі волонтерів?! Я не кажу, що там усі святі. Але бачив, як чоловіки бережно біля серця носять фотографії своїх коханих. Як ніжно цілують фото діток. Як вони чекають можливості поспілкуватися по телефону з ними, коли підрозділ на відпочинку… Хочу вірити, що ця страшна війна скінчиться. І люди навчаться радіти і цінувати життя.

ffg1

Текст зі сторінки у Фейсбук Ольги Кизименко.

 

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв