Боєць АТО із Кропивницького відкрив власний бізнес у Києві (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 2328

Чимало чоловіків, які повернулися із зони проведення антитерористичної операції на сході України, заново шукають своє місце в житті. Вони змінюють свій стиль та спосіб життя, професію чи напрям діяльності. Серед таких і доброволець із Кіровоградщини Руслан Кідалов.

 

 

581373

Троє колишніх бійців батальйону "Донбас", які, повернувшись з війни, почали власну, нехай поки невелику справу - відкрили Центр побутових послуг "АТОшка". Про народження і реалізації ідеї, про те, як бюрократична тяганина і несприятливий збіг життєвих обставин при наявності бажання щось робити, можуть вилитися в гарну історію з, сподіваємося, прекрасними перспективами, "Обозревателю" розповів один із засновників і нинішній керівник "АТОшкі" Руслан Кідалов.

- Це не бізнес. Це - проект. Тут трошки інше закладено, не бажання збагатитися. Це була спонтанна ідея. По крайней мере, в тому варіанті, в якому центр існує зараз. Тому що спочатку була задумка просто відкрити будинок побуту, в якому будуть працювати 3 атошніка-товариша по службі. Ми в одній роті служили, в батальйоні "Донбас". Один чобітьми займається - у нього навіть позивний був "Чобіт". Другий до війни займався виготовленням, ремонтом, перетяжкой меблів. Ну, і я. Ми з товаришем до війни в моїй рідній Кіровоградській області продавали запчастини до холодильників, пральних машин, але тоді трошки невдало вибрали місце, та ще й проблеми з грошима почалися ... Загалом, закрилися. А вже після того, як я повернувся з війни, товариш мені сказав: ти ж хотів чимось таким займатися? Так давай, довгий! У мене давно були думки про те, чим буду займатися по приходу на дембель. Так що я подумав: а чому б і ні?

Дійсно, чому б ні? Тим більше, що у родича одного з майбутніх засновників "АТОшкі" у власності була будівля колишнього будинку побуту, яке він готовий був здавати за мінімальною ціною - аби не простоювало. Правда, з тим приміщенням, згадує Руслан, справа так і не зрослася, але хороша ідея вже пустила коріння і вимагала реалізації. Що вчорашні бійці і зробили.

Втім, це було після. До - була війна. Руслан Кідалов ще в листопаді 2014 го пішов добровольцем в батальйон "Донбас". Через серйозні проблеми зі спиною міг би і не йти - але, як, знову ж таки, багато інших чоловіків, що відправилися на фронт в перший рік війни, вважав, що захистити батьківщину - куди важливіше, ніж звертати увагу на власні хвороби.

Як і багато добровольців, на війну Руслан їхав з повними сумками спорядження. Все, від шкарпеток до форми, купував за свої гроші. Тоді, в перший рік війни, держава ж не давало тим, хто йшов на фронт, майже нічого.

В збірний пункт батальйону Кідалов приїхав в листопаді 2014 року. А вже на початку грудня в його військовому квитку з'явився запис про те, що він став військовослужбовцем. Ще через місяць Руслан вперше зіткнувся з явним проявом зневаги держави до власних захисникам. Поки новоспечені бійці бігали з автоматами на полігоні в Золочеві - їх з добровольців перекваліфікували в мобілізованих. Без їхнього відома і згоди. І не зарахували вже витрачений на підготовку час в термін служби.

За час служби таких "ляпасів" буде ще багато. І форма, в якій неможливо ходити. І не надто хороші пайки. І обіцяні високі зарплати, які дуже скоро знову зменшилися ...

924192

- Коли йшов добровольцем, я не знав, скільки нам будуть платити. І чи будуть платити взагалі. Не за цим туди йшов. Я взагалі завжди і всім чесно зізнаюся: я не патріот насправді. У мене вишиванки немає. Я гімн не співаю. Я руку на серце не ложу. І в кабаках я не кричу "Слава Україні". Багато хто не розуміє, що я хочу цим сказати. А багато хто розуміє.

Посміхаються.

-Так, я не патріот - в тому сенсі, в якому це розуміють зараз. Але мене з дитинства вчили, що чоловік зобов'язаний свою Батьківщину, свій будинок захищати. І нехай вдома у мене зараз немає. Але після війни я вважаю Україну своєю домівкою. Тому що після армії у мене з'явилися друзі в усіх куточках нашої країни. Україна стала моїм справжнім домом.

У березні Кідалов став заступником командира першого взводу третьої роти батальйону "Донбас". Вже 17 березня 2015 го його підрозділ виявилося в Маріуполі, а 25-го почалися перші бойові виїзди в Широкіно. Тоді бійці "Донбасу" змінювали в гарячому селищі "азовців" і навпаки. В один з таких виїздів 1 червня Кідалов з побратимами тільки заїжджали на одну з позицій в Широкіно - "Маяк" - і попали під обстріл. Він отримав осколкові поранення руки і ноги ...

Отримані поранення і контузія, що посилилися проблеми зі спиною (лікарі діагностували грижі в хребті, що вимагають хірургічного втручання) змусили Кидалова розпрощатися з військовою службою. 9 квітня 2015 го Руслан демобілізувався. До речі, ще один маленький штришок до картини про "турботу" держави: документи, що підтверджують факт поранення, він зміг отримати лише в березні цього року ...

Поки Руслан був на фронті - його виписали зі знімної квартири в Кропивницькому, де він жив до війни. Господар розраховував таким чином оформити субсидії. Так що повертатися кидалово виявилося нікуди. Коли він намагався вирішити питання з пропискою - місцеві чиновники розвели руками. Хотів написати заяву на отримання належної учаснику бойових дій земельної ділянки - почув, що землі немає ... Руслан зіткнувся з тим, з чим стикалися до нього тисячі ветеранів АТО: тут, в мирному житті, вони виявилися не потрібні.

Хто знає, чим би закінчилася ця історія, якби доля не звела Руслана з київськими волонтерами, які запропонували йому приписатися в одному зі столичних гуртожитків. Так Кідалов несподівано для себе став киянином.

А потім - закрутилося. Зустріч з колишніми товаришами по службі, народження ідеї створити центр побутових послуг і пошуки грошей на її реалізацію.

Спочатку Руслан хотів отримати ці гроші в Центрі зайнятості населення - в рамках державної програми з розвитку малого бізнесу.

- Прийшов до Солом'янського центру зайнятості. Сказав, що я атошнік, що хочу почати свою справу і прийшов до них повчитися і отримати гроші на старт своєї справи. Співробітниця цієї контори мені сказала, що я повинен півтора місяці ходити на курси, потім написати бізнес-план. Як зараз пам'ятаю її слова: "І не факт, що в результаті ви отримаєте якісь гроші". Це вже потім я дізнався, що атошнікі, які відкривають свою справу, в рамках цієї програми можуть отримати 50 тисяч гривень для старту. Мені про ці гроші тоді ніхто нічого не сказав.

Так що я просто позичив 3 тисячі доларів - і цей борг не просто на мені висить, за цей час він збільшився до 3,5 тисяч.

Так, ми працюємо. Але прибутку у нас поки немає - та й бути не може. Ціни у нас низькі. Більшу частину того, що заробляємо, віддаю хлопцям, які роблять основну роботу. Собі залишаю невеликий відсоток. Цих грошей ледь вистачає на оренду, сплату податків (ніяких пільг по налогобложения у мене з моїм статусом УБС немає) і на харчування. Живу я прямо в офісі. Сплю на столі. Але нічого. Прорвемося. Нам не звикати!
Так, мені б не зайвою виявилася будь копійка. Але я більше не піду просити у держави, принижуватися. І повірте, це не гординя. Просто дуже прикро, опинившись в ситуації, схожій на нашу, дізнаватися, що в Києві, наприклад, на допомогу таким, як ми, було виділено 2 млн грн. І ці гроші повернулися до державного бюджету, бо не були освоєні. Про цю можливість або не говорять, як в моєму випадку, або тягнуть з оформленням документів, чіпляючись до будь-якої найменшої неточності ... Мені просто страшно вже було б брати ці гроші. Я не впевнений, що завтра держава не пред'явить мені: віддай!

Сьогодні, через місяць роботи центру, він став більшим. Сюди, до своїх, до тих, хто розуміє, яке це - повернутися з війни і виявити, що тобі немає місця в мирному житті, поступово підтягуються й інші вчорашні бійці. Залишаються не всі. Хтось не готовий чекати, поки робота в молодому проекті почне приносити нормальні гроші. А хтось, за словами Руслана, і зовсім звик до того, що його в разі чого прокормлять волонтери - як вони робили це там, на фронті.

- Сьогодні центр "АТОшка" - це сім чоловік. Артем - ювелір, до війни займався ремонтом ювелірних виробів. Коли демобілізувався - не знайшов грошей, щоб знову відкрити свою справу. І прийшов до нас. Він у нас, як ми його називаємо, "домашній помічник", або, як зараз модно говорити, "чоловік на годину": провести невеликий ремонт, люстра, кран, сантехніка, дверцята прикрутити ... Все те, що в принципі повинен робити будь-який нормальний чоловік.
Є електрик, який робить складний ремонт - проводка, щитки ... Якщо Артем може вимикач поміняти або розетку вкрутити, то він береться за куди більш серйозні справи.
Є майстер-фотограф. Теж атошнік. Він до нас звернувся - і ми, навіть не бачачи його, взяли. А чому ні? Нехай люди отримують задоволення від його знімків. Тому що немає нефотогенічна людей - є ті, хто не знає своїх виграшних ракурсів ...
Є у нас і атошнік Льоня - він стелить ламінат, лінолеум, ковролін. Є комп'ютерник, з яким ми разом півтора року прослужили і який дізнався про те, що ми відкрилися, від мами. Подзвонив, запитав: "Фантик, візьмеш мене на роботу ?!" Фантиком мене свої називали, зменшувально-пестливо. Такий ось Фантик в сто кг вагою і 1,82 м ростом ...
Працює у нас сантехнік-водопровідник. Відслужив в АТО. А перед тим багато років в рідному місті керував ЖКП. Робить все "під ключ" - від "встановити", "підключити" в будинку - до проведення труб до центральної магістралі.
Мебляр є, з яким ми починали. Ну і я - директор. Правда, директор я тільки у себе в офісі. Часто я перетворююся на підсобника для моїх хлопців, коли у них є замовлення і потрібна допомога. Сьогодні я помічник сантехніка, завтра - на підхваті у електрика ... А між викликами - на дзвінки відповідаю, клієнтів з майстрами пов'язую.

Поки ні про які прибутки не йдеться. Ціни в "АТОшкі" вирішили зробити демократичними. Плюс - розробили цілу систему знижок. Вдовам і матерям загиблих бійців послуги майстра "АТОшкі" надають безкоштовно - за винятком, хіба що, дуже трудомістких і тривалих робіт. Котрі надали УБС роблять знижку в розмірі 25%, волонтерам - 10%.

Крім того, зізнається Руслан, частенько чисто символічну плату беруть і з інвалідів або тих, що поховали чоловіків одиноких жінок.

- Я б збрехав, якби сказав, що гроші нам не потрібні. Потрібні. Тому що нам треба за щось жити. У мене немає сім'ї, мені в чомусь легше. А у хлопців є дружини, діти. І їх треба годувати і одягати.
Але, тим не менш, головне - не це. Головне - в тому, щоб пацани відчули, що вони комусь потрібні. Що вони чоловіки. Тому що вони приходять звідти - і виявляють, що їм і поговорити-то по суті нема з ким. Тому що зрозуміти, що вони переживають, можуть тільки такі ж, як вони. Ті, хто відчуває те ж саме. Хлопці ходять, сунуться туди, сунуться сюди - а потім ламаються, спиваються, або повертаються на фронт. Може бути, на смерть ...
Я пам'ятаю, як повернувся з війни ... Щоб описати, як я себе тоді відчував - у мене не вистачає пристойних слів. Я втратив в собі впевненість. Буває, волонтери дивуються. Як, мовляв, так? Ви там з автоматами бігали - і не боялися, а тут боїтеся в кабінет до чиновника якогось зайти? Ми і там відчували страх - не боїться адже тільки повний ідіот. Але тут - набагато страшніше. Тому що я, бачачи, як до нас ставляться, дуже боюся комусь відбити голову. Я можу не витримати - і когось побити. І мене посадять. А я цього не хочу. Як, втім, не хочу і спотворити або вбити людину. А адже багатьох хочеться просто розірвати, тому що знущаються в відкриту ...
Переживати це з тими, хто тебе розуміє, набагато легше.

Хто знає, чи судилося було б з'явитися центру "АТОшка", якби не ціла низка випадковостей - більшою мірою негативних - які не зламали, а навпаки, дали поштовх його творців. Навіть сама назва з'явилася випадково.

- Ми думали назвати наш центр "Будинок побуту на Гарматній, 18". Поки одного прекрасного ранку вихідного дня мені не подзвонив Сергій Малярчук, який працює в Українському кризовому центрі. Він дізнався про наш проект - і подзвонив сказати, яка це класна ідея. А по ходу розмови запитав, чому ми ніяк не зазначимо, що були в АТО. Запитав, чи є у мене інші варіанти назви. Я спросоння бовкнув: АТОшка. Вирвалося. Так ця назва і залишилося у нас.
Зараз замовлень стає більше. Але з грошима у нас поки сутужно. Втім, я не скаржуся. Коли ми починали - я розумів, що це не одного дня справа. Що пройде багато часу, поки ми вийдемо на якийсь рівень.
Так, нам важко. Але ми віримо, що все у нас вийде.

481323

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв