Євген Курман: Коли я прийшов сюди на роботу, Кропивницький для всіх кіровоградців був великим авторитетом

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1726

В одній з кропивницьких газет були надруковані уривки рецензії Івана Франка на творчість Марка Кропивницького, але лише ту частину, де йдеться про недоліки драматичних творів нашого земляка.

Думку щодо матеріалу видання "З перших уст" запитало у нинішнього режисера Кіровоградського академічного обласного музично-драматичного театру його імені? З цим запитанням я звернувся до головного режисера театру Євгена Курмана.

– Якщо з цього вийде якась кампанія з дискредитації Марка Лукича, то це ганебно. З усіх точок зору, й насамперед – моральності. Чотири роки тому, коли я прийшов сюди на роботу, Кропивницький для всіх кіровоградців був великим авторитетом, іконою, вершиною, і тут раптом із позиції політичної, і ніякої іншої, з‘являються ось такі провокації, мовляв, він і історії ніякої не має, і взагалі ніякий він не видатний. Тим більше, що в основі всіх цих дій лежать саме політичні моменти, а політика – діло брудне й бридке, і її ніколи не треба пов‘язувати з високим мистецтвом, із чимось справжнім. - каже Курман, - Про репліку Івана Франка на твори Марка Лукича. Ну, він мав на неї право як критик, котрим і був насправді. І що нам зараз брати й піднімати на щит якісь позиції, висмикувати окремі думки? Один український діяч оцінював роботу іншого українського діяча, полемізував, висловлював своє бачення. І це, зрештою, працювало на розвиток української культури, то навіщо ж тепер робити з цього історичну догму? Це не правильно! Я не думаю, що Іван Якович писав цю фразу, щоб принизити, розбити вщент Марка Лукича як драматурга.

Тепер про те, яким був Кропивницький режисером. За радянських часів цього боялися визнавати, але це був факт: у Росії ще не було театрально-психологічної школи, коли в 1886 році туди на гастролі приїхав театр Кропивницького. Там були сильні театральні традиції, але це був театр старого штибу, побудований більше за французьким зразком, хоч і ставив п’єси Островського. Станіславський ще не розробив своєї системи, він ще тільки був на шляху до цього. Власне, ті гастролі наших земляків, на яких він теж побував, і підштовхнули його до створення саме психологічного російського театру. Інша справа, що потім, з точки зору ідеології, яка панувала в Радянському Союзі, все шліфувалося й вибудовувалося так, що кращі здобутки приписувалися росіянам як старшому братові. Хоча насправді, і про це свідчать усі, такого рівня організації театрального дійства, такого рівня саме режисури з вибудовування ритмічних малюнків, правди, достовірності проживання артистами свого життя на сцені ніхто ніколи раніше не бачив. У цьому плані вершиною була п’єса Карпенка-Карого «Наймичка» в режисурі Кропивницького, де Заньковецька грала Харитину, і ось отой останній її монолог перед тим, як вона мала топитися, він переконував, він просто змітав усіх, і тоді той театр виніс надзвичайну оцінку, інакше б їх не знали як корифеїв. Треба говорити правду: саме успіх гастролей до Росії зробив їх відомими, вони отримали шикарні тури.

Запорукою тому була якість. А якість в театрі – це насамперед режисер. І звичайно, артисти, які поставлені в такі умови, за яких їхній талант тільки розкривається. І все.

Другий факт про режисуру Кропивницького. Коли вони приїхали в Санкт-Петербург, паралельно з ними там гастролював відомий німецький театр з Саксен-Менінгена, який уславився саме рівнем режисури, і справа для менінгенців закінчилася тим, що вони змушені були передчасно згорнути свої виступи і поїхати, бо вся публіка ходила до Кропивницького.

Марко Лукич залишив після себе потужну школу. За підтвердженням далеко ходити не треба. Нинішнього року фестиваль «Вересневі самоцвіти» ми присвятили постаті Миколи Садовського. І хоч Садовський мав непрості стосунки з Кропивницьким, часто критикував його, але він учився в нього режисури, він виріс у ній. Наприклад, Садовський зробив незвичний хід для нашого театру – коли ставив «Енеїду», він оркестр вийняв з ями й посадив на сцену. І таке не виникло на порожньому місці, такі речі передаються й народжуються з когось і чогось.

Марко Лукич був живою персоною в театрі, а це ознака живого розуму і режисури. Він і помер по дорозі з гастролей, вважайте, на сцені, він до кінця працював на цій ниві, на якій не можна було працювати, не враховуючи запити глядача, не пристосовуючи свій театр до потреб розвитку суспільного. Ви подивіться, які в нього різні п’єси. Радянська система використовувала ті, що їй було вигідно. Ставилися п’єси «Глитай або ж павук», «По ревізії», тобто все те, що має виключно сільську, класову тематику, але не популяризувалися його драматизації, наприклад, «Вія», «Тараса Бульби», такі серйозні його драми, як «Олеся». А це дуже серйозний момент. У тій же драмі «Олеся», написаній у 1891 році, порушується жіноче питання, актуальне для всієї Європи. Але про це не говорилося в радянські часи, і сьогодні теж. Кропивницький дуже спрощується: ну, був такий режисер, ну, створив театр, і все! Замість того, щоб продовжувати відкривати й вивчати його велику спадщину, розгортається кампанія з його дискредитації. Хто ж має на це право?

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв