Високий старт менеджера Олени Горобець: думки про життя і творчість над запареним чаєм

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1213

Минулого тижня у житті маленької жінки Олени Горобець сталася велика подія – щоправда, не така показна й весела, як сватання до неї майбутнього чоловіка, і не така зворушливо-інтимна, як народження синочка. У Кіровограді світ побачила дебютна збірка поезій «Летючі менеджери» (Хмельницький, ФО-П Стасюк Л.С.), що, за словами самої авторки, готувалася на відзначення її 25-річчя, а отже, має відмежувати шумовиння юнацьких вражень від рівних токів розуму, витолочених на камінцях обов’язкових помилок, випробувань, спостережень і вже цілком дорослих висновків...

olgorrr1З Оленкою мене познайомив Олександр Ратушняк на одній із зустрічей «Українського клубу». Панночка у пальто екзотичного зеленого відтінку – з пацьорками й клаптиковими амплікаціями – обіцяла виявитися щонайменше поетесою, щонайбільше – організаторкою якоїсь навороченої громадської фундації. Інтуїція не підвела. За якийсь час я навідалась на місце роботи Олени (бізнес-центр у будівлі старої «Акустики») і відкраяла в неї добрячий кусень робочого часу, - за що й дякую окремо, - на інтерв’ю та супутні дівчачі теревені.

 
- Розкажи, будь ласка, трохи про себе. Ти - кіровоградка?

- Ні,  родом я із селища Добровеличківка, а вчилася – тут, у гімназії Короткова. Не скажу, що є вдатною танцівницею або колись мріяла стати до станка. Просто це заклад, що давав можливість отримати якісну базову освіту. Наприклад, як для себе, відзначаю ґрунтовний рівень вивчення іноземних мов – навряд би десь ще я навчилася таж жваво торочити англійською; зараз час від часу складаю вірші цією мовою. Взагалі писати почала у четвертому класі – віршики, казочки… Мій батько за фахом є енергетиком.Взагалі мої батьки- надзвичайно приємні люди, найперші помічники іпубліка. Нині я одружена, маю сина, отже, - більшою мірою пов’язую себе вже зі своєю сім’єю, аніж із батьківським домом… Проте традиції великого родового гуртування й підтримки насправді багато важать для мене.

 
Не схожий він на лорда чи на графа,                                 

Він наче лицар в батькових штанцях,                     

Такі, як він, вже здобували Кафу,                             

А він ішов додому весь в синцях                               

                                                                      
Побився знову з хлопцями в городі,                           

Малий бешкетник бігав в бур’янах                           

Прийшла матуся: «Годі, синку, годі!»                     

Це ж цілий день була знов на ногах!                        

Вона маленька, але мужня жінка,                            

З відбитком долі й смутку на чолі.                          

А він у неї сьома вже дитинка.                                

Якісь дорослі, а ці ж геть малі.                               

І що накоїв цей малий бешкетник?! –

Потолочив сусідські кавуни,

Десь загубив новісінький кашкетик,

Коли тікав з чергової біди.

                         («Татові», 2004 р.)

Придивіться   уважніше, що   нагадує  вам   ця картина? Можливо, пустощі кирпатого Тома  Соєра або сирітське дитинство Тараса?   Авторка  вдається до уявного   моделювання   картин   минулого  свого батька    аби   з’ясувати –  передусім, для самої себе - як    добувався характер  цієї  людини,   що  так  вирізняється з гущі своїх однолітків.  Образний код любителя  пригод   реалізується   низкою   яскравих ситуативних мазків, в  яких у   довільному   порядку  монтажної   «склейки»   вона    відновлює   це   чудо переростання-переродження – від малого шибеника до сильного чоловіка, що  готовий  опиратися  біді і захищати жінок своєї родини (Авт.).

                          ***

Поцілувати б материні руки!                                        

Сховатися б зерняточком в кишені.                      

В передчутті незримої розлуки,                            

Я назбираю смутку повні жмені.                          

Прийшло світання в золотій вуалі                           

Рожевий вогник – це зоря ранкова.                        

Я їду вже по автомагістралі.                                     

І знов прощання, і чекання знову.                             

Знов розтавання – я ковтаю сльози.                       

Мені ти вслід рукою помахаєш.                               

Романтика, за крок лишень від прози.                    

Я вже доросла – ти іще звикаєш.

Замкнену цілість  родинного світу навхрест рвуть і перетинають  дороги –інакше й  бути  не   може, адже     дерево,   що    родить,   мусить   галузитись і віддавати  свої  плоди. Терпкий  біль близької втрати,  тривожне вглядання у нове  життя,   що  розплескалось за межею батьківського подвір’я,  передається  напрочуд  зворушливим порівнянням – «сховатися б  зернятком   у   кишені». Ніби   молода людина бажає повернути собі  теплий,  вколисливий райочок  маминого живота,  здрібніти  знову  до розмірів зародка… (Авт.)

- А з чоловіком як познайомилися? Напевно довго приглядалися один до одного?..

- Ми зналися досить давно, ще зі школи. Якийсь час він навіть зустрічався із моєю найкращою подругою, в мене теж були стосунки з іншим. А потім трапився випадок – десь перетнулись, вирішили поспілкуватися трохи в іншому форматі… Наші відносини як пари склалися вже на другому курсі університету. Вважаю за велику удачу ту обставину, що з чоловіком в нас налагоджений тонкий зв'язок духовного обміну. Мені завжди є про що із ним поговорити. Ми радимось, висловлюємо свої переконання та ідеали, намагаючись вибудувати спільну стратегію особистісного розвитку. Тобто, цей діалог виходить далеко за межі обговорення побутових питань чи палких  вихлюпів емоцій у спальні, хоча й цього є доволі.  А вже заміж погодилася вийти через іншу якість – готовність брати на себе відповідальність.

Щодо спільних захоплень – збираємо течку улюблених фільмів. Мені подобаються різні жанри, а от Сергій – мій чоловік - надає перевагу стрічкам, що порушують певні філософські проблеми, висвітлюють парадокси соціального устрою, проте є також видовищними, містять розвинений елемент екшену або витончену, психологічно виснажливу, інтригу. Звичайно, йдеться про доробок Квентіна Тарантіно, Гая Річі… Останнього разу нас обох неймовірно вразив фільм під назвою «Королівство повного місяця» (2012). А ще мій чоловік захоплюється бджільництвом, разом із двоюрідним братом доглядає пасіку.

              Чоловікові

Бентежне літо тихо догорало,                                                                                                                                            

Були позаду вже чужі світи,                                          

Чогось нового навіть не чекала,                                     

Пустунка ж доля ставила ходи.

Це не була любов з необережності,                               

Шалена пристрасть з першого цілунку,                        

Ще не було ні звички, ні залежності,                              

Кохання – пастка вищого ґатунку!

Я ж тебе знала й навіть часто бачила,

Та щось змінилось, якось стали зорі…

Це спершу нічогісінько не значило,

Та ми лиш блазні у тенетах долі.

Спочатку обережно дослухаючись,

Немов сліпці: навпомацки, навшпиньках…

Злітаючи й на друзки розбиваючись,

Без застережень й досі без зупинки…

У  своїй  зустрічі з коханим лірична героїня дошукується слідів втручання  долі:  недовгий ланцюжок із прикмет – телескопічно   замитих  і  непевних, поданих через  розфокусоване вічко об’єктива  –  перерізають   спогади   випадкових зустрічей.  Любов,   на   яку    опирається    пагін життя, потребує несквапності і догляду… (Авт.)

                          ***

Найтонший шовк із ниток міокарду,                                      

Мій найдорожчий, найсвятіший скарб.                        

Я вишиваю на поверхні серця,                                         

Слова, про те, як СИЛЬНО я люблю.                             

Так, срібна голка вп’ялась аж по вушко,                       

І наскрізно прошила все єство.                                       

Яскравий,                                                                           

Соковитий струмінь крові                                              

Скропив папір, й тепер він є священним,                      

Й написане на ньому, то слова                                     

Магічного якогось заклинання

Моменти найбільш інтенсивних любовних переживань у віршах Олени Горобець інколи  передаються  групою  образів,  а також  образних  маніпуляцій    з   ними,    що   далекі від     звичної   абетки     поетизмів,   -   м’язових  тканин,  органів, сітки  капілярів, нервових волокон,  кінцівок  тощо. Вона  шукає   слів,  що обпікають, ворушать драглями мозку і подекуди провокують захисні рефлекси… Кохання – почуття  вкрай суперечливе (Авт.).

   

                ***

Віриш мені? – не знаю                                                      

Любиш мене? – не хочу                                                    

Склянка гарячого чаю                                                       

Плани, думки і злочин…                                                   

Ти не зів’янеш ніколи.                                                       

Врода твоя навіки –                                                         

Тільки не падай додолу –                                                   

Просто закрий повіки

І полетіли, любий!

«Спочатку   було   слово»  -  пишеться  у  Біблії.  Початок   нових  відносин    і,  можливо,  новоголюдського    життя    вив’язується   із хапливих реплік  двох закоханих. Навколишня дійсність –  доречно усунута  з  очей,  хіба  склянка  гарячого чаю проливає  тепло  знайомого   враженнядомашнього   затишку (Авт.).                                   

- Повернімося безпосередньо до приводу нашої бесіди. Як відбирався матеріал до першої збірки? Чи має вона наскрізний сюжет – скажімо, розвитку почуття ліричної героїні до когось чи виформовування якоїсь концепції погляду на сучасне суспільство? Які поезії є етапними, найбільш значними?

- Сюди ввійшли поезії різних років і досить таки широких тематичних горизонтів. Останнім часом у багатьох своїх віршах я намагаюся розкрити шкідливу природу цінностей, що, їх, як під великим напором брудної води у міському водогоні, безперешкодно постачає нам глянець, розважальні телепередачі, кіно тощо. Приміром, вже з позицій досвіду молодої мами і дружини, висловлююся проти так званого ідеалу сучасної емансипованої жінки. Тому, що декларована свобода стосунків, а відтак - обіцяні більші  можливості для особистісної реалізації, насправді обертаються новою стороною нехтування жіночими потребами і споживацьким ставленням до неї загалом.

Силкуюся прорватися крізь простір.                                      

У темряві зірок не видно.                                                

Хлопче! Гей, хлопче!                                                          

Верни мої п'ятнадцять баксів!                                       

Плавиться мозок, як розігрітий асфальт.                    

Притомний присмак доступних плотських утіх.         

Хочу туди, де шумить водоспад Анхель                         

Змити смолу, що заліплює очі і ніс.                                 

Я вже не знаю, коли залишуся сам.                                

Ти проникаєш,                                                                   

Ти наче пташиний грип.                                                   

Рожеві шмарклі заполонили квартиру.                           

Бля! Їх же так важко відіпрати.                                    

Мені був потрібен лише регулярний секс,                       

Тепла вечеря й щоб хтось прасував сорочки.                 

І щоб тобі! Дура!                                                                

Їй треба діти, сім’я,                                                         

Пишне весілля, торт і сукня принцеси…                        

Закурюю. Грець із ним!

А може уже й пора?!

- Ти вийдеш за мене?

- Ааааааа, Любий, яке це щастя!!!!!!!!!

Авторка моделює зріз поточної свідомості пересічного   молодика умовно молодого  віку і невизначених джерел доходу. Життя на високих обертах  розмінних операцій  «купив-продав-спожив» втрачає якості новизни і привабливості. Брудний, закіптюжений пейзаж великого міста відображає      масштаби  внутрішньої кризи  героя –  інстинктивно  від   шукає  бодай ковтка чистого повітря і, можливо,  вже   чистих стосунків.  Проте пізно. Образ жінки, що завжди  поряд  і  береться  навести  бодай  якийсь  лад  у його  житті,  витісняють  враження  запалення і хворощів: «пташиний  грип», «рожеві шмарклі». Її піклування,  ніжність загрозливо помножуються    і  стають тотальними  -  нічого спільного  із  коханням,  тільки   звичка  завжди мати  під  рукою  стосик  випраних і напрасованих до хрумкоту сорочок… (Авт.)

Є поезії-рефлексії на теми трагедії голодомору, аварії на Чорнобильській атомній станції – під час написання курсової та дипломної робіт збирала спогади очевидців тих подій, працювала з архівними матеріалами, - отже,  весь той емоційний фон, враження ошелешеності і дикого ляку від почутого просто необхідно було десь збути на папір. Адже слушно хтось був сказав, що поезія – ніщо інше, як решки неперетравлених емоцій.  До речі, захист моєї дипломної роботи навесні 2011 року обіцяв бути на часі через відзначенні 25-річчя сумної дати 16 квітня 1986 року, натомість став ще більш знаковим через аварію на Фукусимській АЕС в Японії. Так народилась ще одна поезія «Фукусіма 1. Рік 2011.»

Ще з п’ятнадцяти років я мріяла видрукувати свою книжку поезій, відобразивши поступальність змін свого світогляду. Тепер зауважую, що у неї ввійшла тільки десята частина від усього написаного раніше – деякі думки і переживання з часом розтрусилися і потьмяніли, перестали бути актуальними. Збірка «Летючі менеджери» готувалася до святкування мого 25-річчя.  Мрія здійснилася.

- Які риси людської вдачі викликають у тебе органічний спротив та неприйняття? Що в навколишньому світі може тебе роздратувати?

- Бездіяльність та звичка жалітися, що й досі побутує в тісних осередках української інтелігенції – політичних клубах, творчих спілках та студіях, семінарах і т.д., зокрема  - в Кіровограді. Я також люблю Україну і вболіваю за її долю, залюбки ходжу на деякі  із анонсованих культурних заходів міста, проте, як і нинішня молодь загалом, не хочу долучатися до скорботного ходи тих, хто весь час тужить за минулим, роз’ятрюючи задавнені образи на владу чи Москву… Необхідно бути господарем на своїй землі, а значить – нести відповідальність за свою сім’ю та державу, а не шукати, на кого перекласти вину за не устатковане життя довкола. Розумію, це – характерна позиція сильного чоловіка; наше суспільство гостро потребує таких сильних, діяльних чоловіків, отже,  - ці якості я намагаюсь якнайповніше розвинути у своєму Сергієві.

- Чи можеш ти назвати себе амбіційною людиною і як далеко сягають твої плани на майбутнє?

- Так, я амбіційна людина. У майбутньому хочу вивести свою родину у кола людей, що мають владу і статки, добре обтерлися в бізнесі, а відтак – можуть запропонувати своїй країні ефективні ідеї щодо її розбудови. Важливо зрозуміти, що першою чергою саме бізнесмени, промисловці, а не діячі культури, мають взятися цю справу.

Я орієнтуюсь на людей іншого порядку – внутрішньо вільних, повсякчас готових проявити свою ділову та творчу ініціативу, а не тих, що шукають стабільного закутку офісу із стабільною зарплатнею. Їм присвячена одна з моїх поезій, яка і дала назву збірці - «Летючі менеджери» (2008). Своєю чергою, історія написання вірша зав’язана на низці містично-езотеричних збігів: по-перше, тоді я ще не знала, що колись  працюватиму менеджером; по-друге, на одному із творчих вечорів, де я читала цей твір, до мене звернувся один із гостей і розповів про п’ятьох менеджерів, що займалися збутом біодобавок – дуже нечистою справою. Якось, через негаразди із законом, вони взялися за руки і викинулись просто з вікна свого офісу. Ніхто не помер і навіть істотно не був скалічений, проте історія ця швидко розійшлася Інтернетом.

           Летючі менеджери                                                                      

Справжні летючі менеджери                                                     

Зриваються з карнизів багатоповерхівок.                                 

Ширяють в повітрі, насолоджуючись вільним падінням.       

Вони – зайці, що пострибали з краю прірви.                              

З такими ж мізерними мізками,

З такими ж полохливими заячими серцями.

Такі ж сірі і непомітні.

І це єдина яскрава мить їхнього нікчемного життя

О, їх без сумніву помітили

І про них напишуть ранкові газети –

А значить, і жили вони немарно,

Е е, що зануди банківські клерки,

Що хиріють мовчки над чужими банкнотами

І так і помруть безіменними злиднями –

Обтесані гвинтики черствих механізмів,

І над містом лунає дзвінкий сміх щасливих менеджерів,

Що вчаться літати.

І ти поспішаєш, не дивлячись вгору,

Й не бачиш, як гарно літають менеджери,

Й не чуєш їхнього сміху.

Навіщо коментувати? Пропоную скуштувати  без  сервірування  й зазирання  до  меню. До речі, поезія була видрукувана у часописі «Дніпро» (2011,  № 9) (Авт.).

Валентина Головань

Фото: Світлана Дубина

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв