«Я просто пишу. Така в мене професія». Ексклюзивне інтерв’ю із письменником Андрієм Кокотюхою

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 3071

Минулого тижня я додалась у друзі до Андрія Кокотюхи на «Facebook», таким чином стрічка новин на головній сторінці помітно видовжилась і обросла щетиною окличних знаків – замість звичних картинок лазурового узбережжя з порадами, як краще досягти стану кармічної рівноваги, щораз вискакували заголовки викривальних статей про зажерливих регіоналів та їхніх коханок на високих посадах, рейтинги більш-менш начитаних депутатів із того ж таки бойового стану синьо-білих, а також нові провокації москалів-шовіністів. «Так, зрозуміло! Йому до вподоби всі ці півнячі бої політиканів» - думала я, заздалегідь готуючись до слухання довгого монологу просоленого воїна-підпільника, що помилково зачаївся в тілі худенького, так-сяк зв’язаного у суглобах, інтелігента… На диво, мої страхи не справдились.

 В день презентації нового роману пана Андрія «Червоний» ми зустрілись у Кіровограді.  

 6. 30 ранку – таки зарано для розмов про сучасний літературний процес чи політику, і все ж…

Частина перша - коротка. Ужиткова типологія книжок і слово про те, як їх писати.
 
- Чи можете Ви назвати три книжки, що вразили Вас, отже, - є етапними, важливими у складанні своєї картини світу?

kokot1- Якщо доля раптом викине людину на безлюдний острів із десятком книжок під пахвою, тоді, вважаю, можна говорити про якісь три улюблені з них. З вісімдесят восьмого року роблю таку річ: виписую назву кожної книжки і термін, який знадобився на те, щоб її прочитати. У середньому за рік виходить 90 книжок.  Вони розходяться категоріями «Кайф», «Гімно» - ставляться відповідні позначки навпроти. Як правило, кількість книжок, про які ти не пошкодував і які сподобались, коливається в межах 20-25; «гімна» ж із кожним роком стає все менше (спрацьовує інтуїція на гарний текст), проте близько 10 таких речей все одно відсівається. Буває, ти довго мрієш роздобути певну книжку, готуючись відкрити якусь дивовижу, а потім розчаровуєшся… Дуже довго шукав роман, за яким нібито було знято «Одного разу в Америці», - «Бандити» Гаррі Грея (вперекладах російською мовою зустрічаються варіанти назви «Сорвиголовы» та «Бандиты» (Авт.). Ледь дочитав – така муть! Фільм розтрощив його дощенту, камінця малого не лишив! Решту складає те, що могло бути просто по-іншому написане або потрапити до рук замість чогось подібного. У 1989 році, коли мені було повних дев’ятнадцять років, прочитав «Над гніздом зозулі» (1962) Кена Кізі. «Як досі міг жити без цієї книги!  Навіщо взагалі шукати свого місця у цьому соціумі, нічого не знаючи про Макмерфі!», -думав тоді я, навіщось розгладжуючи щільний картон палітурки. Зараз же дуже критично ставлюся до цього роману. На місці головного героя прикинувся б повним дурником, вийшов із психіатричної лікарні, успішно добувши призначений термін, а вже потім – за периметром цієї системи і кухні – почав би розгортати активну правозахисну діяльність: написав про те, що відбувається у цьому закладі, окремо – про старшу медсестру та деяких пацієнтів. Імовірно це була б серія викривальних статей. Однак Макмерфі зробив по-своєму – не тому, що був обмеженим, а через те, що йому просто не було що втрачати. Ну хто його ждав за межами клініки?!! Яка там сім’я? Робота? Типовий фрік. У романі він помітно виростає, переживаючи так звану «колізію внутрішнього переродження»: із копійчаного волоцюги, вічного шукача удачі - в героя, що жертвує собою… Намагається боротися з системою всередині самої ж системи і вона його, зрештою, поглинає. А як інакше? Проте я був би набагато корисніший, якби прожив хоча  б на пару років довше (Усміхається).

Взагалі-то хороший письменник, якщо він тільки не безнадійний нарцис, майже ніколи не списуватиме основного персонажа із себе. Він має моделювати різні людські типи, моторику перебігу нервових реакцій, відтворювати соціальну картину, яка призвела до появи такого героя…

- Ваші художні книжки з’являються внаслідок дотримання певної вивіреної рецептури? Чи вдаєтесь ви до попередніх начерків, схем, сценарних синопсисів тощо?

- Буває, часто бачу фінал історії, а вже з нього – намиваю руду початку, основних сюжетних ходів. Інколи щось цікаве підглядів і вже ношуся з цим років зо три, а потім  раз - сів і написав за два місяці… Щодо схем чи синопсисів – ні! Це мої звичайні форми роботи у великих розважальних шоу та кінопроектах… Так, зовсім нещодавно працював на «Голосі країни.
 
Частина друга - найдовша. Про підрив іміджу загребущих москалів і українських бюджетних  геніїв
 
- За яку ділянку роботи на проекті «Голос країни» Ви відповідали?

- У складі редакторської сценарної групи я вивчав відзняті попередньо матеріали про учасників шоу, відбираючи зерна чогось цікавого для глядача – амбітних планів, заздрощів, конфліктів із близькими чи укладених парі тощо. Адже зазвичай все виглядає однорідно не цікаво: учасники водяться між собою за ручку, цілуються на камеру, щедро обмінюючись компліментами, або передають привіт своїм домашнім. Ми ж відстежуємо найдрібніші рухи психічних реакцій, якісь біографічні зачіпки щоб скласти відповідний закадровий текст для кожного героя.  Хоча й біографії найчастіше теж є порожніми, невміло вигаданими: люди брешуть про себе аби здаватися кращими, ніж є насправді, чи навпаки – привернути увагу до себе скандалом, переступом загальної норми життя. Все для того, щоб потрапити у телевізор! Особливо дівчата полюбляють таке учворювати. Так, якось одна розповіла, що втекла й переховується від батьків, а інша – видерлася з наркопритону. На місця виїхала спеціальна знімальна група – збирати коментарі односельців та знайомих,  а там – все чисто і благополучно: привітні батьки, розвішані на стіні бланки подяк за навчання,  друзі і - ніяких тобі конфліктів. Через те з більшою охотою сідаю за сценарії до фільмів: їх завжди можна переробити чи наново переписати, не прив’язуючись до конкретної людини з її біографією.

- На початку нашої зустрічі Ви були згадали, між іншим, що  доволі добре знаєте внутрішню кухню кіновиробництва у сучасній Україні. Чи було екранізовано щось із Вашої «художки»? Наскільки близькі ми до отримання вже свого повноцінного  різножанрового продукту і якому мірою у цьому плані ми залежимо від російського виробника?

- Фільми, поставлені за матеріалом моїх творів, не є відомими широкому загалу - «Легенда про безголового», «Повзе змія» та «Тупик», який побачив світ ще у далекому 1998 році – один із двох, що взагалі були зроблені на Україні у той кризовий рік.

Щодо питання про перспективи розвитку галузі. Багато хто зі столичних журналістів (особливо україноцентричних, хоча я також є україноцентричним журналістом) переймається подібними речами, проте ніяк не зважиться на такий клопіт – самостійно дослідити проблему.  А може й не хочуть. Наприклад, я знаю, що прямі ефіри кожного з випусків «Голосу країни» відбувались за неодмінної участі кацапської команди. Щотижня приїздили сюди, оцінювали й «натискали кнопки» саме вони – москвичі. І їм за це платили. Чому б тоді не поставити наших? Рівень професійної підготовки й досвід  – такий же, креативність – ще краща!.. Навіщо ж переплачувати? Очевидно відповіді на ці питання лежать десь межею логіки, навіть комерційних резонів. У кіно спостерігаємо дещо інше. Здебільшого запрошують російських акторів, зважаючи на більший їхній вибір і авторитет та рівень професійної підготовки шкіл, які вони представляють. Не можуть одні й ті ж самі українські актори залучатися до роботи на стількох проектах, що запускаються останнім часом. Їх просто фізично на все не вистачає. Це коли говорити про професіоналів відповідної кваліфікації. Хоча їм вп’ятеро менше платять, аніж росіянам.  Важче з молоддю. Знову ж таки, - немає такої кількості різних шкіл і студій, що дають якісну освіту. По-друге, наш продукт і зорієнтований на російського глядача, бо його швидше купують тамтешні телеканали – здебільшого це вирішується ще до початку знімального процесу. Таким чином, цей бізнес засновується на операціях перепродажу.

 - Вважаєте, подібна ситуація є наскрізною, тобто, - стосується не лише медіапродакшинів та кіновиробництва?

- Повернімося в інший бік - до галузі видавничої справи та книжкового ринку на Україні. Ми звикли жалітися на засилля російської книжки на торгівельних полицях. Насправді, коли б раптом склалися такі умови - російський літературний продукт якось воднораз зник із наших крамниць, – все, що лишилося натомість - з десяток-два книжок українських авторів. От і все. Я, звичайно, вживаю образну фігуру, навмисне перебільшую, але, повірте, десь воно так і було б. Немає достатньої наповненості ринку, приросту динаміки у цій справі. А потрібно, щоб усього різного з’являлося якомога більше. На будь-який читацький запит і аудиторію. Наприклад, сам я є виробником літератури маскультури, такого собі «ширпотребу», і не комплексую з того. Просто мені важливо постійно тренуватись, дбати про свою м’язову структуру. Навіть якщо щось із написаного нікуди не піде, - це відкладеться для мене самого як матеріал для нового продукту, якісного ривка, нагода якого може трапитися незабаром.

- Отже, намуляне питання про народження світового шедевру по-українськи, що ним переймається не одне покоління наших  відомих сучасників – літературознавців, письменників, режисерів, мистецьких критиків і т. д., також слід поки відкласти?

- Мені періодично доводиться спілкуватися із цією високою, щоправда, – позакомерційною, мастю людей, котрі отримують гроші на свої проекти з бюджету, довго й напружено працюючи над створенням шедевру, який нікуди не піде… Буквально тиждень тому я переглядав добірку чергових фільмів, з яких тільки один показує на кіно такого рівня – називається «Уроки української». Можливо, якось згодом його викладуть у мережу. От в нім є життя, решта – таке собі, як каже публіка, «понуре гімно». Тут я лише цитую. Адже сам - за повну свободу творчості й самовираження. Але навіть суто авторське кіно повинен оцінити насамперед глядач.  Так не відбувається. Чому? Немає розвинутої індустрії, відтак, – здорових умов для змагання за свого глядача, контракт, студію-продакшн! Якби були кінотеатри, репертуар яких би складало некомерційне кіно, - майстри зрозуміли, чого варта їхня творчість, адже голосування відбувалося б через купування квитка кожним окремим відвідувачем. Таким чином, одні і далі б загравалися в «не понятих», знімаючи вже тільки для рідких показів на фестивалях, інші – дещо для себе з’ясували і перебудувалися.

- Які фільми українського як комерційного, так і некомерційного кіно Ви б охоче порадили для  перегляду вихідними, скажімо, своєму кумові або сусіду за сходовим майданчиком?

- «Інший «Челсі» - повний метр, документалка. Успішно розходиться фестивалями і це таки гарна річ. Знімав німець у співпраці з українською командою. Як іноземцю йому запобігливо відчиняли двері там, де наших і на кілометр не підпустили б – такий парадокс нашої ментальності. Ще є «Шахта №8», теж про Донбас, але з іншого ракурсу, це вже наші робили, кіно заборонили для широкого показу.

Особисто в мене є багато запитань до фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь» - щодо сюжетних ходів і режисури зразка 60-х років, спецефектів. Але він пішов на масовий екран і кінотеатри були заповнені - ніхто розчаровано не покидав зали. Сам спостерігав. Також варто назвати «Метеликів», це вже телекіно, про Чорнобиль, ось скоро прем`єра.

-  Ви все-таки першою чергою є письменником чи кіношником?

- А Бог його знає (Гучно видихує). Я пишу. Це моя основна професія. За способом мислення я однозначний журналюга. Такі думають не образами, а «іменниками з дієсловами» - слова Мюллера з «Сімнадцяти миттєвостей весни» (Посміхається). Описую подію і впритул підводжу до висновків про неї, а не повчаю чомусь згори. Не пророк, щоб повчати: ношу за душею чимало гріхів, але не таких, що істотно комусь зашкодили…
 
Частина третя. Печаль не складеної story та нова редакція біблійних заповідей
 
-   Про які свої вчинки Ви б у жодному разі не відкрилися мамі? Чого б Вам не простила рідна людина?

- Практично 80 процентів інформації про своє поточне життя-буття я приховую від мами. Тому що вона справді консервативна людина і таки багато чого не простила б. Коли ти хочеш вберегти когось із близьких від марних переживань, жалієш його, обов’язково мусиш щось приховувати. Наприклад, серйозно зав’язав із спиртним близько п’яти років тому, але щодня дозволяю собі 50 грамів коньяку – головним чином, щоб нормалізувати тиск. Після лікарень показники тиску змінилися з високого на низький, почала крутитися голова. Ні краплі більше! Не приведи Господи, щоб вона про це дізналась – нараз розкрутить сюжет із реанімацією, почне видзвонювати кожні п’ять-десять хвилин!

-   Чи є Ви людиною залежностей і як зазвичай із ними обходитесь?

- Я – Скорпіон, а вони ще ті роботоголіки. Ірен Роздобудько та Лесь Подерв`янськй, між іншим, теж Скорпіони. Ось така в мене залежність, але вона мені не дошкуляє.

-  Отже, ви довіряєте астрології. А як щодо забобонів?

- О, та я чемпіон України із забобонів! Коли виряджаюсь у місто на важливі перемовини, стараюсь із правильної ноги ставати на поріг. Не можна говорити про проект, що має принести якусь вигоду, доки не завершив роботу над ним. Не вигоре! Мені як Скорпіону зрозуміло, чому провалився «Обитаемый остров» Олександра Роднянського. Чи не в кожному інтерв’ю він хвалився, наскільки амбітну справу був почав…

- Очевидно, Ви працюєте поза розпорядком дня звичайної людини і, можливо, також нерідко перевищуєте звичайні норми часу, відведені на роботу. У зв’язку з цим питання: якої ролі Ви тримаєтесь у власній родині?

kokkk10- Я ніколи не обговорюю питань особистого життя через те, що це мало кого цікавить. Поясню чому. Людей навколо не обходять наші рефлексії, зате цікавить певна історія – із випробуваннями, включеннями ліній нових стосунків, ломками та відродженнями. Наприклад, у контексті розмови про медійний попит на story привабливою є родина Сніжани Егорової та Антіна Мухарського, бо у них шість дітей на двох – як спільних, так і придбаних у попередніх шлюбах; вони кілька разів голосно розходились і  сходились, мають неординарні захоплення. Погодьтесь, є про що поговорити. Взагалі людей дратують чужі скарги та нахваляння, але ніяк не історії з можливістю висновків. У мене все стабільно, а отже – звичайно, не цікаво. Нащо тоді ворушити?

Зовсім інша річ – мої взаємини із алкоголем. Двічі  перебував на лікуванні у спеціалізованих клініках, і, здебільшого, моїми найближчими сусідами по палаті були не безробітні або бомжі, а діячі мистецтв, бізнесмени на твердих ногах… Я провадив богемний спосіб життя, експериментував і не міг спинити себе або  ж «роззирався  вже в кюветі» - вислів Сергія Довлатова (крива усмішка). Після того, до речі, відпало дуже багато контактів: ті люди, які крутилися у спільній алкогольній орбіті виявилися не такими важливими і обов’язковими, як це тобі здавалося раніше. Із багатьма «на суху» взагалі не було про що говорити. Справа в тому, що я запивав не з горя – у мене практично ніколи не було депресії, також не маю звички рефлексувати. Було що робити. Повторююсь, я активно експериментував із своїм життям. Хоча базові знайомства, що надійно спрацьовують і зараз, були зав’язані все-таки на стосунках почарківців.

-  Яких людей Ви стараєтесь уникати і за якими примітними ознаками вирізняєте «своїх»?

- Спілкування із кожною окремою людиною я порівнюю із процесом читання книжки. Немає порожньої людини – просто ти взявся не за свій жанр чи автора. Як журналіст  навчився був відчувати людей. Відтак, якщо це дозволяють обставини, намагаюсь підтримувати контакт тільки з тими, після розмови з якими залишається враження внутрішнього комфорту, безхмарності.

- Ви вже згадали якось, що носите за плечима чимало гріхів, але зуміли примирити їх у собі, не дати розвиватися далі. Чи можна сказати, що Ви переглянули біблійне поняття гріховного, склавши свій перелік неприпустимих вчинків?

- Так, напевно. По-моєму, не можна вважати за гріх перелюб. Адже це ситуативно зумовлений випадок обміну енергіями між двома, що виділили одне одного за певними критеріями і вирішили поєднатися у спільному бажанні. Вони цілком свідомі свого вибору. Як це можна засуджувати? Навіщо? Зате злочинно відбирати чужий час своїми запізненнями і неорганізованістю. Або підбивати на різні «слабо» і парі, заохочувати до вживання наркотиків. Є зрада у стосунках дружби, коли ти вчасно не надаєш тієї допомоги, на яку розраховує твій товариш - він, скажімо, напевно знає, що тобі під силу щось зробити, є певні ресурси у розпорядженні.

- Про які випадки свого життя Ви шкодуєте? Чи багато таких?

- Коли не навмисне образив людину або через обставини непереборної сили не довів справи до кінця. Так мені запам’ятався випадок, коли попросив у однієї людини добірку фотокарточок. Необхідно було для роботи. Я залишив їх на якийсь час у приміщенні редакції, де їх було спочатку загублено, а згодом, у купі з різним паперовим мотлохом, здано на макулатуру. Ніхто нічого не міг знайти, а людина образилась. Може й зараз підсвідомо залишилась настроєною проти мене.
Проте не вітаю людей, що паразитують на почутті чужої вини, не відпускають ситуацію і не відповідають примирливим жестом на перепросини, по-новому роздмухуючи конфлікт. Думаю, вони є обмеженими у тому сенсі, що блокують вільну течію життя, не бажають визнавати актуальну реальність.
 
Із телефонної розмови з модератором заходу я дізналася, що краплею коньяку в келиху  справа не залагодилась. Кількагодинна напружена робота горлом, а також часті зміни декорацій навколо, вочевидь, попросили чогось рідкого і терпкувато-кислого на смак аби пофрагментно розділити всі враження цього дня. Тільки склянка дешевого вина на вокзальній платформі. Все-таки п’ять виступів протягом одного дня – це тобі не жарт!

kokkk11

Валентина Головань
Фото: Артем Дубовик, Валерій Лебідь

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв