Запорізька Січ - від Кіровоградщини до Донбасу

Опубліковано . в Культура

Кількість переглядів - 1323

 

На території, яка сьогодні входить до Кіровоградщини, Миколаївщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя, Донеччини (в районі Сіверського Дінця, в напрямку до Азовського моря) в давнину осідали своїми сторожовими станами і зимівниками вільні люди – козаки, які обживали риболовні, сінокісні й інші угіддя.

Для захисту своїх рибних промислів у Приазов’ї запорожці спорудили на початку ХVІІ століття в гирлі р. Кальміусу невелику земляну фортецю – сторожу Домаху. Вона прикривала вихід їх чайок Кальміусом через Керченську протоку до Чорного моря. З цим шляхом була пов’язана підпільна пристань на р. Вовчій неподалік теперішнього м. Солідового. Козацька пристань знаходилася і на р. Казенному Торці, в районі якої 1684 року насипали оборонний вал.

 

Зосередження основної господарської діяльності в козацьких зимівниках сприяло перетворенню їх у міцні хутори. Внаслідок військово-політичних поразок Росії (Андрусівська угода 1667-го, трактати 1681 та 1686 років), коли українське Правобережжя Москва віддала Польщі, а простір від Києва до Запоріжжя мав бути перетворений в «Дике поле», українці звідси (тобто, і з нашого Дніпро-Бузького межиріччя) переселялися в Донбас, що сприяло зростанню населення містечок Маяків і Тора (Слов’янськ), які разом з Бахмутом, Райгородком, іншими поселеннями входили до Ізюмського козацького полку. Його голота, запорожці, працівники солеварень, солідарні із селянською війною С. Разіна, брали участь в збройній боротьбі проти урядових російських військ. Півтори тисячі запорожців приєдналися до загонів М. Голого, С. Безпалого, С. Драного, які в період повстання бахмутського отамана К. Булавіна діяли в районі Сіверського Дінця. Петро І наказав спалити над Дінцем козацькі містечка, слободи й хутори українських та російських поселенців, де мешкали втікачі від кріпосників. Було піддано вогню Бахмут і Тор, скарано на смерть 7 тисяч осіб. 1709 року Петербург ліквідовує Чортомлицьку Січ, запорожці мусять покинути рідні місця, мешкати у володіннях кримського хана. Землі між Тором і Бєлгородською лінією віддаються сербам. Втім, царський уряд, зрозумівши, що без запорожців не зможе зміцнити південні кордони, успішно боротися за Причорномор’я, дозволяє 1734 року повернутися на свої терени українським козакам. Західні землі сучасної Донецької області увійшли до запорозької Самарської паланки, де через 40 років нараховувалося близько 600 зимівників, а південні – до Кальміуської паланки (центром якої 1754 року стала фортеця Кальміус на місці колишнього укріплення, а потім зимівника Домахи) Нової Січі.

Втім, Петербург не був зацікавлений у тому, щоб на своїх землях січовики знову відчули себе повноправними господарями. Єлисавета Романова 1746 року територію на схід від Кальміусу і весь басейн Міусу передає донському козацтву, а 1753-го року північно-східну частину Бахмутчини – переселенцям із Балкан під Слов’яносербію. Наступники доньки Петра І після ліквідації Січі дозволяють селитися в Донбасі російським розкольникам, грекам (які на місці запорозьких Домахи – Кальміусу заклали Маріуполь), євреям, німцям. 1752 року донька Петра І Єлисавета депортувала українців з півночі сучасної Кіровоградщини, створивши тут для балканців Новосербію. Російська імперія знищить і Запорізьку Січ, намагаючись стерти з пам’яті українців навіть слово “козак”, знищуючи в Приінгуллі й на Донбасі козацькі назви Вусівка, Петриківка, Новокозачин, Домаха, Тор і нав’язавши Єлисаветград, Олександрію, Нову Прагу, Маріуполь, Слов’янськ тощо.

Тож ми бачимо подібні процеси в історії Донеччини й Кіровоградщини з формування козацьких зимівників, хуторів, входження до січових паланок, боротьби степових лицарів за рідні землі, проти наступу Російської імперії на запорозькі вільності аж до ліквідації української автономії та початку іноземної колонізації. Але та звитяжна минувшина живе в пам’яті і генах козацьких нащадків, вона є однією із вагомих складових спільної історії шахтарського Приазов’я і хліборобської Наддніпрянщини. Дає підстави вірити, що донеччани й кіровоградці враховуватимуть вказані історичні уроки, захищаючи і пропагуючи рідну мову, автохтонну історію регіонів, а не чужих тут цариць і генералів. Адже сьогодні вже за наказом російського президента Путіна нищаться донбаські міста й села, де мешкають місцеві українці й росіяни, знову там з’являються у пошуках поживи донські козаки. Але, на відміну від попередніх років, мешканці Маріуполя, Слов’янська, Краматорська співають: “І покажем, що ми, браття, козацького роду!”.

Сергій ШЕВЧЕНКО

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити