Історія Арбату у Кіровограді

Опубліковано . в Культура

Кількість переглядів - 595
Кіровоград. Молодіжний журнал "Гречка" www.gre4ka.com.ua Історія Арбату у Кіровограді У жовтні фонди Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І.   Чіжевського збагатилися кількома новими виданнями, що їх подарували Кіровоградське земляцтво «Елисаветград» РФ, Національний культурний центр України в Москві та двоє місцевих авторів. Анітрохи не зменшуючи значущість інших книг, що доступні кожному з відвідувачів улюбленого закладу культури, зупинюся на книзі доктора історичних наук Володимира Мельниченка під назвою «Арбат, 9» (Феномен будинку в історії Москви арбатської). Близько місяця тому автор твору, що за смисловою напругою, безліччю несподіваних відкриттів та фактів, накалу пристрастей нагадує гостросюжетний роман, люб’язно презентував його учасникам «круглого столу» з нагоди проведення у Підмосков’ї 2-го з’їзду Українського молодіжного Форуму Росії.

«Очима українця, який прожив у Москві понад двадцять років, подивився я і на всі інші історії, що накопичилися за два століття навколо будинку №9, - пише Володимир Юхимович у передмові до книги. – Ні, не в тому сенсі, що національне око бачить зіркіше або далі, точніше або правдивіше, а лишень затим, аби виділити для читача особливо цікаві сюжети, незвичні моменти, яскраві деталі, нові

Кіровоград. Молодіжний журнал "Гречка" www.gre4ka.info Історія Арбату у Кіровограді

фарби, цікаві факти, що в силу різних причин не привертали увагу російських авторів. Цей підхід дозволяє по-новому підійти навіть до відомих, хрестоматійних картин та ситуацій минулого або бодай змінити звичний кут зору на них. Арбатські хроніки тануть в собі великі зразки людської дружби, видатні приклади духовних звершень, дивні перетини й переплетіння доль українських і російських історичних персонажів, та що там, - українського та російського народів. Це необхідно знати, про це треба писати!».

ВІЙСЬКОВО-ГРУЗИНСЬКА ДОРОГА

У 30-ті роки Арбат став «урядовою магістраллю» або, як пошепки казали арбатці, «військово-грузинською дорогою»: тут пролягав маршрут Сталіна з Кремля на дачу. «Він проїздив Арбатом наскрізь, пролітав з Кремля до Дорогомилового на «ближню дачу», як я розповів у віршах», - свідчив Булат Окуджава. – І кожен під'їзд, кожне підворіття забиті були охороною. Під особливим контролем знаходились вікна, що виходили не у двір, а якраз на Арбат. Я це запам’ятав, хоч тоді був маленький…».

Інший московський поет, Павло Хмара, нагадував про це у вірші «Арбату»: По тебе в свое логово спать из Кремля уезжал Враг и гений народов великой несчастной державы. /Чи не виникає у вас, вельмишановний читачу, асоціацій з Межигір’ям? – авт./

Письменник Борис Ямпольський також свідчив про те, що Старий Арбат жив прихованим «режимним життям», де кожен будинок, кожен під’їзд, кожне вікно заінвентаризовані, де за всім слідкують і всіх курують.

Іммануїл Левін розповідав, що в ті часи перевірялися і переперевірялися всі мешканці будинків, вікна яких виходили на вулицю, значить, і будинку №9. Якщо до його мешканців приїздили гості або, скажімо, на одну навіть ніч залишався знайомий чи родич, господар був зобов’язаний під страхом суворого покарання, аж до виселення з Арбату, доповісти своєму управителеві будинку. Всі горища, в тому числі й будинку №9, були запечатані та опломбовані. Жінки скаржились: ніде сушити білизну…

Вся вулиця, значить, і будинок №9, перебувала під особливим наглядом: нею завжди прогулювалися агенти зовнішнього спостереження – «топтуни». Подейкують, ніби це слово вигадали самі арбатці, котрі зафіксували примітну рису агентів: узимку вони переминалися з ноги на ногу, топтали сніг, аби зігріти змерзлі ноги. Жителі нашого будинку, як і інших будинків, впізнавали топтунів в обличчя. Знали, що там, де вони, там – порядок. Хтось із арбатознавців навіть писав, що, порівнюючи із сучасним кримінальним безміром, вулиця тоді була навдивовиж спокійна й безпечна для жителів.

МАРІЄТТА ШАГІНЯН ТА ТАРАС ШЕВЧЕНКО

У 1936 році на Арбаті, 45, у престижному будинку, зведеному на місці церкви святого Миколи у Плотниках, отримала квартиру відома радянська письменниця, згодом Герой Соціалістичної Праці (1976) Марієтта Шагінян. На будинку висить меморіальна дошка. В нашій розповіді про Арбат із українським наголосом згадаймо її як автора чудових книг про Тараса Шевченка.

Перша книга Шагінян «Шевченко» вийшла з друку у 1941 році. У лютому 1944 року, тобто до 130-х роковин з дня народження поета, Шагінян захистила монографію «Тарас Шевченко» як докторську дисертацію. Праця перевидавалася у Москві у 1946 та 1964 роках, а також у Києві у 1970 році. Вона була популярною серед інтелігенції. Богдан Ступка розповідав мені, як вразила його книга Шагінян про Шевченка наприкінці 50-х років, коли він був юнаком. Тема перебування Кобзаря в Москві виникала в книзі зрідка і висвітлювалася побіжно, проте й ці штрихи, зроблені Шагінян, й сьогодні викликають значний інтерес. Скажімо, дослідниця досить емоційно підтримала негативну оцінку Шевченком будівництва храму Христа Спасителя (архітектор Костянтин Тон): «По достоинству оценил он и бездарную казёнщину К. Тона, построившего так называемый «храм Христа Спасителя»…Увидя храм, Шевченко резко отрицательно высказался о нем в дневнике…». Власне, важливий не цей конкретний факт, а те, що Шагінян зробила обгрунтований висновок щодо глибини знань Шевченком законів архітектури. Також вона показала, що поет був прекрасним портретистом, вдумливо працював в історичному живописі, пробував себе у скульптурі. Шагінян блискуче відповіла на головне питання про творчість Кобзаря: «Что же именно хотел и должен был выразить в своём творчестве сам Шевченко? «Господствующей чертой» личности Шевченко было сознание себя сыном свого народа. Этот народ был бесправен, был сдавлен, измучен, уничтожен крепостным правом. И Шевченко не мог забыть этого никогда и ни на одно мгновение не мог стать ренегатом, отделить собственную свою судьбу от страшной судьбы свого несчастного народа».

Це лишень незначна частинка того безцінного духовного скарбу, що міститься у виданій ВАТ «Агенція друку «Столиця» книзі «Арбат, 9». Тож «просив би всіх, хто довіряє генеральному директорові Національного культурного центру України в Москві, прочитати цю книгу. Кажучи словами Пушкіна, «сие сделать бы не худо, даже можно, даже нужно – даже ради Христа сделайте…».

Москва, Олег БАЗАК

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити