"Стара жінка висиджує" на кіровоградській сцені під клацання мишки

Опубліковано . в Культура

Кількість переглядів - 4820

Вчора, 28 вересня, на малій сцені кіровоградського театру виступила артистка Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка Лариса Кадирова з моновиставою Тадеуша Ружевича "Стара жінка висиджує".

 

Чи доводилося вам дивитися виставу під постійне клацання мишки? Оригінально, правда? Але це ніякі не спецефекти, не ноу-хау в нагнітанні нервової атмосфери, а звичайне „розтяпство”. Не знаю, чого хочуть від простих відвідувачів працівники театру, якщо не можуть провести лекцію з етикету своєму ж колективу. Чоловік за режисерським пультом спочатку голосно розмовляв по мобільному, так що народній артистці довелося його перекрикувати, а протягом усієї вистави невпинно клацав мишкою з таким завзяттям, що той звук дратував усіх в залі.

Ну добре, думали ми, може, й справді потрібно робити такі маніпуляції з технікою. Але клацання було таким вбивчим, що я вирішила глянути на його монітор, і … о, Боже!... людина просто розкладала пасьянс. На наші зауваження після вистави він відповів типово: «Вам послышалось!» Отже, внести свою ложку дьогтю у враження від хорошої вистави йому вдалося! Та це я так – керівництву театру, як кажуть, – до відома.

Ви помітили, що цього року «щастить» на вистави про літніх людей, які все шкодують за втраченим часом, нездійсненними мріями і всілякими там надіями? Згадайте одеське «Меню» в п’ятницю. Тому назва вчорашньої вистави «Стара жінка висиджує» налаштувала на щось подібне. І перші хвилин двадцять глядачі справді дивилися на кумедну, дивакувату бабцю, яка (як і всі одинокі люди) святкує свій 70-й день народження у самотності – і далеко не гордій. Біль, замаскований під брутальну поведінку, керує жінкою сповна. Щохвилинно міняється настрій – як у самої героїні, так і в глядача. Він то співчуває її марно прожитому життю, то хвилюється за її психічний стан, то плюється на її намагання запропонувати себе уявним чоловікам. На початку вистави в неї вселяється капризна дівчинка. Але якщо молодим дівчатам капризувати можна (молодість і краса роблять це не капризами, а так … родзинкою характеру), то манірна поведінка літніх дамочок викликає співчуття в перемішку з огидою. Пізніше ми вже бачимо жінку, яка за будь-що бажає народити дитину. Дарма, що вік. От вона десь читала, що й бабки народжують. Читала! Її квартира перетворилася на склад газетних вирізок. Жінка навіть розмовляє фразами з газетних новин. Газети – її єдиний зв’язок зі світом. Тому дитина стає символом сподівання на щось хороше, на можливість перервати десятиліття самотності.

Протягом усієї вистави жінка когось кличе – то кельнера, то чоловіків, з якими можна було б розважитися. Але ніхто не відгукується! Пустота… від якої розпач стає ще більшим. Героїня кидається до вікна, щоб подивитися на зовнішній світ, але бачить тільки автомобільний рух, а модрини, якими вона милувалася в молодості, давно зрубані. Знищені, викинуті на смітник часу, як, власне, і її молодість. Дякуючи майстерній грі народної артистки Лариси Кадирової, яка витягувала з глядача усі негативні емоції перед вирішальним моментом, до останніх десяти хвилин вистави героїню хочеться ненавидіти, плюватися, кричати їй: «Дурепа стара, сама винна. Чого тепер скиглиш?». Але потім, коли емоції уже ось-ось вибухнуть, відбувається раптове переродження – божевілля десь ділося, і перед нами вже трагічний образ зламаної горем жінки, зі слів якої зрозуміло, що дитина була, що син є… але … не доведи Господи пережити якійсь матері те, що випало на її долю. Так, може, вона й сама у всьому винна, але думати про це вже не хочеться, засуджувати більше не можеш. Жінка перевертає сприйняття глядача з ніг на голову, йому стає соромно за свої емоції, які вирували ще хвилину тому, і єдина емоція зараз – це біль, який він відчуває разом з героїнею.

Та спалах здорового глузду триває недовго, відкривши душу, жінка знову поринає у свій вигаданий світ, де можна бути капризною дівчинкою, залицятися до молодих чоловіків, і народжувати в сімдесят. Але тепер глядач не сміє з неї глузувати, він вдячний за таке одкровення! А ще більше вдячний майстрам сцени з Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, які подарували неймовірні хвилини експерименту з людськими емоціями!

Відгук зі сторінки у Фесбук Ольги Кирилюк

Фото з сайту коломийського театру

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити