Концерт "Бумбокса" у Кіровограді: як це було? (ФОТО, ВІДЕО)

Опубліковано . в Культура

Кількість переглядів - 2118

 

«Який він… О, який він… Уу, який він… Ну який же він!», – приблизно такою була б моя стаття, якби я її писала в найближчі півгодини після концерту. Але завдяки транспортній реформі я добралася додому не швидше ніж за півтори години, тому в очікуванні автобуса мала чудову нагоду ґрунтовніше осмислити свої враження.


Я точно знаю: великі тексти в Інтернеті не читаються. Такі особливості епохи. Хочеш щось сказати, щоб тебе почули – зумій сказати це максимально коротко. Є підозра, що я не зумію. Але старатимусь)

Зал був повний. Співробітниця філармонії повідомила нам, що квитки розкуплені майже всі. Ціна варіювалася від 150 до 300 гривень. Концерт почався вчасно – не підтримуючи дурної традиції «чим більша зірка, тим довше її публіка має чекати», о 18.40 хлопці вже були на сцені.

 

Андрій Хливнюк тепло привітався з кіровоградцями, представив всю команду групи «Бумбокс», розказав, що зараз вони їздять по Україні з туром на підтримку свого нового альбому «Термінал «Б», вже п’ятої студійної платівки групи.

З нових пісень хлопці й почали свій виступ, а першою, ударною піснею обрали свій новий хіт «Коля», щоправда замінивши у приспіві слова «Піддубний Микола» на «Володя Кличко» :-) Мабуть, це під враженням від останнього бою Володимира.

Звук був відмінний – окремо дякую за це, адже при такій гучності часто буває: ніби й концерт хороший, а виходиш – голова тріщить. Це через те, що звук був погано відрегульований. Але не цього разу – хороша апаратура плюс гарна робота звукорежисерів.

А відеоряд до виконуваних пісень – це окрема тема розмови. На екрані позаду групи розгорталося ціле дійство, зрежисоване вмілими руками ві-джея Космоса: часом це був ряд із 10-15 кадрів, які чергувалися, діючи заворожуюче й гіпнотично, а часом це була окрема історія, причому завжди історія кохання – то шалено-забороненого, то втраченого, то безнадійного…

Сумніви глядачів, чи аплодувати, чи мовчки посидіти, розвіялися як дим, щойно «Бумбокс» заграли знайому й рідну «Вона носила квіти у волоссі». Зал ожив і наповнився дівочим вереском. Далі музиканти все частіше вплітали старі-добрі хіти в канву нових пісень. Ще в середині концерту з великим успіхом відзвучали бойовики (таке слово в розумінні «хіт» я колись вичитала в рецензії з ще радянського журналу) «Поліна, я на колінах» і «Белые обои, черная посуда».

А що ж далі? – думала я. Адже хітами прийнято закінчувати концерт… Але «Бумбокс» по-іншому розставили акценти: у наступних піснях ще важливішим став зміст, ще сильнішим відеоряд, ще проникливішим – голос Андрія.

Який він... Зовсім непомітний – чорна футболка, темно-зелені штани, низько насунутий блайзер – здавалося, він зробив усе, щоб мімікрувати під обстановку сцени, левову частку всіх поглядів забирав відеоряд. Ніяких вистрибувань на сцені, взагалі ніяких зайвих рухів. Він зробив усе, щоб зникнути самому, і щоб лишився тільки голос. На відміну від інших концертів, на яких я побувала, бачу вперше, щоб шоу творилося найтоншими відтінками голосу. Складалося враження, що артист співає не горлом, а всіма внутрішніми органами, що він зараз от-от заплаче, і ми разом з ним... Не було оцього, знаєте, «Не бачу ваші руки!!!», або спонукання залу до ритмічного хлопання – ніби він вважав за важливе не те, що він отримає від нас, а виключно те, що він може дати нам. А він віддав усього себе.

«Я заздрю тим виконавцям, які співають дуже тихо, і їх усі слухають. Гучним саундом з басами та ударними легко створити шум. Але справжнє мистецтво – це донести пісню крізь тишу. В тиші можна почути головне», – з цими словами Андрій разом з гітаристом Андрієм Радько виконали під акустичну гітару їхню спільну пісню «Самолетик»: «Кому темно – просто летите на свет...»

Пісні українською мовою чергувалися з піснями російською абсолютно органічно, однак із залом фронтмен групи спілкувався виключно українською. І ще одне. На початку концерту Хливнюк поділився:
– Тут нам подарували український жовто-блакитний прапор, на якому чорною фарбою написали «Бумбокс», – дуже вам дякуємо. Але – не потрібно такого робити. Це все-таки прапор.

От як. А приємно навіть не це, а те, що «ровненький пацанчик» непатріотичного вигляду, який сидів біля мене, на ці слова сказав «Правильно» і почав хлопати.

Андрій виклався на повну. Два рази захрипав. Андрію дарували червоні троянди. Всім захотілося кохання. Бажано платонічного. Може, навіть, трошки трагічного. Аби лиш такого ж красивого, як у піснях «Бумбоксу».
Не розумію, як можна після того, як група проспівала останню пісню й сказала «Всім дякуємо, до побачення!», встати й піти із зали? Ви що, це ж моветон. Треба стояти в темряві, аплодувати, кричати, пищати, скандувати. Так заведено. Це тест на любов – на предмет її взаємності в даному конкретному містечку.

Кіровоградці свою любов довели – викричали й випищали артистів назад. Звісно, вони повернулися – і проспівали свою милу, добру і славну «Дитину». З любов’ю.

 


Надія Паливода

Фото і відео Світлани Дубини

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
-1 # Надія Паливода 17.10.2013, 16:08
Я думаю, негативно настоєні человєки взагалі по концертах не ходять ))
Цитата
 
 
+2 # Геша 17.10.2013, 14:35
Отличная статья! Видно, что писал не негативно настроенный человек.
Все эмоции передано, именно так было на концерте, только еще лучше)
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити