Італія за 7 днів: продовжуємо мандри (ФОТО)

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 3356

 

Продровжуємо мандрувати Італією. Попереду чарівна Венеція і неймовірний місцевий колорит.

 

Місто каналів, гондол і шалених цін


Після подорожі Римом минулого номера, рушаємо до Венеції – міста каналів, перлини на воді, адміністративного центру регіону Венето та найдорожчого міста Європи (якщо у кав’ярні Рима каву можна випити за 1,5 євро, то на площі Сан-Марко це обійдеться у 15 євро).

Як виникла ідея побудови міста? Історія пропонує різні варіанти. Мені до вподоби такий: люди жили тут з V століття до н.е. у звичному на той час поселенні, але коли почались нападки племен готів, які все руйнували на своєму шляху, місцевим мешканцям набридло відновлювати поруйновані поселення і вони втекли на острів Ріальто, а далі спорудили ряд насипних островів посеред Венеційської лагуни. Беручи за основу для будівель не звичний фундамент, а сваї, виготовлені зі стовбурів модрини, побудували місто на воді.

Для великих кораблів тут було надто мілко і лише у певних місцях, про які знали лише венеційці, можна було пропливти спокійно.

Так вороги не могли до них дістатись. Чим займатись на острові, де немає нічого, крім піску? Звичайно, виготовляти скло. Так і з’явилось знамените венеційське скло з додаванням натуральних барвників (нині більш відоме як муранське, оскільки після пожежі, яка сталась у давнину на Ріальто, залишилось лише дві майстерні, що діють і до сьогодні, а решту перенесли на острів Мурано). Із X по XVI століття це був крупний центр посередницької торгівлі між Західною Європою і Сходом. Десять століть тут проіснувала Венеційська республіка, якою керував дож – так називався титул глави держави (Палац Дожів, що знаходиться упритул до площі Сан Марко, нині відкритий для туристів. Тут же знаходиться в’язниця, де відбував покарання Джакомо Казанова).

Республіка перестала існувати у 1797 році після захоплення Наполеоном. Нині Венеція – центр сепаратизму в Італії, тут регулярно активізуються рухи за відокремлення, а у квітні поліція заарештувала людей за підозрою у тероризмі та виготовленні озброєння, а також затримала групу венеційців, які виступали за відокремлення регіону від Італії. Для цього вони у підпільному цеху конструювали танк на базі трактора. Його мали підірвати на площі Сан Марко, переконує поліція. Попередня спроба сепаратистського угруповання «Ліга Венето» захопити централь-у площу міста була у 1997 році. Незважаючи на те, що місто живе за рахунок туризму, венеціанці виявились найменш гостинними. Звісно, гондольєр або ж офіціант в ресторані буде ввічливий і навіть не забуде осипати тебе компліментами, а от місцеві довгожителі не раз зміряють тебе поглядом «понаїхали». До речі, корінних венеційців видно здалеку: чи часто вам трапиться чоловік за 60 у білому костюмі, з червоним шарфом і елегантним капелюхом, або пані, яка несе себе так гордо, як не під силу першим красуням цієї планети? Зрештою, мають право, адже дійсно живуть в унікальному місті і мають чим пишатися.

Якщо вам довелося потрапити у Венецію, то не думайте зекономити і не покататись на гондолі. Якщо гондолу ви займете самі, то ціна кусається – 80-100 євро, а якщо взяти на шістьох – заплатите 20 євро з людини. Але, попливши човником під мугикання якоїсь мелодії гондольєром, ви побачите тихі закапелки душі цього міста і на коротких півгодини відпочинете від натовпу. Отут і бачите справжню казку.

Туристів заспокоюють: розповіді про те, що Венеція піде під воду, не справдяться. Це швидше рекламний трюк для заманювання ще більшої кількості туристів. Звісно, будинки осідають, але їх регулярно реставрують і є вже кілька ідей як зберегти міс-то-музей.

Тут дивно і дивовижно. Тут пахне морем. Тут натовпи туристів і мимоволі радієш, що, дякувати Богу, потрапив сюди не у час всесвітньо відомого Венеційського карнавалу, про який нагадують маски у сувенірних крамничках. Прощаючись з чайками і крилатим левом – символом святого Марка ‒ покидаємо місто, коли заходить сонце. Попереду – дорога до Мілану, блукання аеропортом Мальпенза і гастрономічні знахідки у дьюті-фрі… Словом, події не варті наступних клацань по клавіатурі.

Італія кулінарна і гостинна
І наостанок – про Італію, якою вона сприймається на смак та світовідчуття.

«У нас ніхто нікуди не поспішає, окрім туристів», – розказує Кіра, наш гід у Сієні. Вона вже понад двадцять років живе тут. «А куди поспішати? Це погано для здоров’я. Якщо не сьогодні, то є завтра, як не завтра – післязавтра, або наступний тиждень. Сієн-ці живуть у середньому 85 років і все тому, що не нервують і не поспішають. Наші хлопчики (каже

жінка про панів, яким за 70) ще й на студенток задивляються, і красу туристок обговорити можуть», – розповідає вона.

Святою справою для країни є сієста (те, що українці називають «італійці ліниві і не люблять працювати»). Наприклад, у маленьких містечках з 15:00 до 19:00 життя завмирає. Зачиняються крамнички і кафетерії. Навіть у Римі більшість закладів громадського харчування працюють з 12:00 до 15:00 і з 19:00 до 23:00, що часто ранить душу українського туриста, бо ж коли ти якраз захотів їсти, все або ще зачинене, або вже зачинене. Але якщо вам таки вистачить терпіння і ви не перехопите якийсь паніні (італійський бутерброд з грінками, помідорами, шинкою), а таки потрапите до траторії (невеличкого ресторанчику з порівняно невисокими цінами), то отримаєте справжню насолоду. Італійська кухня не лише дуже смачна, а й корисна. Доказ цьому те, що «середземноморська дієта», тобто тип харчування, притаманний італійцям, внесений ЮНЕСКО до так званих нематеріальних пам’яток людства і охороняється, адже вважається найбільш збалансованим і корисним. Проблемою українців є те, що у більшості закладів не можна знайти супи (рідко можна натрапити на мінестроне – традиційний овочевий суп): на перше вам подадуть пасту (різного роду макарони з твердих сортів пшениці із соусом) або різотто (рис, приготований в особливий спосіб), на друге – м’ясо або морепродукти. Проте осилити перше і друге не кожному й чоловікові під силу – порції дуже щедрі, але коли запитуєш у італійців, скільки ж тобі принесуть пасти, вони скромно кажуть, що середню порцію. (Нічого собі! А яка ж тоді велика?). Перед обідом вам можуть запропонувати аперитив – вино для підняття настрою і поліпщення апетиту.

Якщо ви у Тоскані забігли у ресторанчик і сподіваєтесь справитись за півгодини, ваші надії марні. Звичайний салат ви чекатимете не менше як півгодини. Усе тому, що надто швидко принести страву – то ознака поганого тону. Мовляв, хочеться зашвидко здихатись клієнта. Із тих самих причин ви довго чекатимете рахунок, а якщо спробуєте підігнати офіціанта, то можете почути: «Не поспішайте, розплатитись і померти ви завжди встигнете».

Вражає і використання слова «дякую». Вам подякують за те, що ви зайшли у кав’ярню, що зробили замовлення, що розплатились. Під час обіду до вас можуть підійти і уточнити, чи все гаразд, чи все смачно, чи нічого вам не заважає.

У країні взагалі культ здорового харчування. Тож сир, вино, маслинова олія та інші куплені у супермаркеті продукти точно відповідатимуть високим стандартам. Але місцеві і на цьому не зупиняються. Купувати маслинову олію у магазині? Це вже на крайній випадок. Краще поїхати на околицю і у сезон купити просто у виробника цілу діжку, якої вистачить на рік. Те саме і з вином або сиром.

Морозиво, випічка і кава – це взагалі окрема традиція. Купити морозиво в упаковці у супермаркеті? Та ні, ви що. Он же ж купа джелатерій (магазинів морозива), де воно свіже і натуральне. Знаменитою у Римі є найдавніша в місті джелатерія «Джиолітті», де готують неймовірні сорти морозива.

Каву можна випити будь-де, при чому за стійкою дешевше, ніж за столиком. А от пити капучіно після обіду – це варварство, заявляють місцеві. По-перше, це шкідливо для травлення, по-друге, ніби натяк на те, що ти не наївся обідом.

Їжа і вино – справа звична. Але не подумайте, що італійці небайдужі до чарки. Все настільки гармонійно підібрано, що споживання алкоголю йде лише на користь.

Низку марок вина виробляє чи не кожен регіон Італії. Так, студенти на центральній площі цмулять не дешеве пиво, а хороше винце. Хороше, бо поганого, порошкового і тому подібного тут фактично не продають. Вино підлягає державному маркуванню. Досить поглянути на пляшку: якщо, крім назви, бачите помітку «DOCG», то вино офіційно сертифіковане. Місцеві не радять тягтись до вин дорожчих 20 євро за пляшку – якщо ви не великий знавець, то смаку не оціните, а лише витратите марно гроші. Туристи також не можуть обійтись без дегустації лімончелло – лимонної настоянки на горілці.

Із вином варто скуштувати і сири. На полицях супермаркету ви не знайдете «сирного продукту» – виробу із олеїну і молока. Усе натуральне, ще й витримане протягом відповідного терміну.
Десерти у італійців – це також щось. Хочете тістечко, тоді вам у пастічерію (кондитерську): печиво, тістечка, десерти на будь-який смак. Свій коронний десерт має кожне містечко. У всьому ж світі знамениті каноллі (трубочки з кремом із сиру маскарпоне), миг-дальне печиво амаретті, бісквітне савоярді (відоме нам як «дамські пальчики») та тірамісу (десерт із маскарпоне і савоярді). Одна із родзинок Флоренції – це зацукровані фіалки.

Ще можна було б писати про любов до футболу, про те, що італійці люблять «поворогувати», пояснити, за що недолюблюють флорентійців, чому людина, яка понад двадцять років живе в Римі, ніколи не назве себе римлянином, а гордо заявлятиме, що вона із маленького провінційного містечка, але терпіння читача не гумове, тому доводиться завершувати цю оду.

Звичайно, за тиждень галопу по країні важко відчути потаємне серце Італії, про яке пише у однойменній книзі Тобаяс Джоунс, але наскільки змогли, ми зробили перший крок.

Анастасія ДЗЮБАК, фото автора

"Нова газета"

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв