Професор із Кропивницького розповіла про мандрівку Західною Україною (ФОТО)

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 2145

Лічені дні залишились до завершення конкурсу "Найкращий мандрівник" і про свою відпустку написала професор,завідувач кафедри української мови КДПУ ім. В. Винниченка Світлана Ковтюх. Мандрівниця поділилася своїми враженнями від подорожі Західною Україною, передавши своє захоплення цим краєм та відкривши у своїй розповіді й історію, і традиції, й особливості цих мальовничих земель.

 

P1

У тіні незабутніх предків, або Злий жарт мольфара

Моя мама завжди казала, що я дуже люблю Західну Україну, та ще й своїх дітей у неї закохала. Нинішня моя мандрівка на цю благословенну землю відбулася з 31 липня до 6 серпня завдяки профкому педуніверситету імені Володимира Винниченка, зокрема його голові – доцентові Людмилі Василівні Пономаренко.

Місце дислокації – турбаза «Ворохта», автобуси якої зустріли нас уже в Тернополі. Було організовано екскурсію в цьому файному місті, катання на кораблику. Масований наплив нашої молоді до Польщі спричинив там велику конкуренцію до вишів. Тому минулого року десь 40 поляків вступили до Тернопільського медуніверситету. Жителі й гості міста пам’ятають ансамбль темношкірих студентів у вишиванках, які у вихідні на центральній площі міста співали запальні українські пісні й збирали кошти на потреби військових у зоні АТО.

А на нас чекав шлях на Ворохту – один з райцентрів Івано-Франківщини. Дорогою заїхали до храму давнього печерного монастиря приблизно 1240 р., який зберігся в селі Руко́миш Бучацького району Тернопільської області. Тут можна побачити нерукотворний образ Ісуса Христа. Перші ченці поселилися в травертиновій скелі в ХІІІ ст., очевидно, після зруйнування Києва Батиєм.

kovtuh1

Проте мене найбільше вразив незвичайний білий барельєф палаючого повстанця, що ніби величезний білий птах розпростер крила й навіки застиг у польоті. Привітний місцевий священик розповів про трагічну загибель бійця Української повстанської армії Юрія Михайлецького, який 20 років з 1947 до 1967 переховувався в одній з печер. Він був мешканцем Рукомиша, тут жила його сестра. Коли якийсь місцевий іуда виказав його, кадебісти оточили місце схованки й намагалися взяти живцем, кинули в печеру дві димові шашки й крикнули: «Бандера, вилазь!» Юрій довгий час відстрілювався, потім обдав гасом документи й вирішив не здаватися. Кажуть, що він обгорнув голову куфайкою та, обливши її нафтою, підпалив. Так трагічно загинув воїн УПА в 43 роки, але не здався. Цей бій уважають останнім під час збройної боротьби повстанців проти окупантів. Символічно, що він відбувся біля століттями намоленого дідами й прадідами місця.

kovtuh2

При вході до мурованої Свято–Онуфріївської церкви 1768 р. мені надзвичайно сподобалася дерев’яна скульптура святого Онуфрія Великого (кінець 50-х рр. XVIII ст.) роботи українського Мікеланджело – уславленого Іоана Георга Пінзеля, яка зустрічала сільське весілля. Перед молодятами урочисто й серйозно йшла малесенька дівчинка з вінчальними обручками, священик пожартував, чи не вона наречена, котрий з гостей її жених, чим підняв усім присутнім настрій.

kovtuh 3

Переповнені подорожніми враженнями, нарешті дісталися до Ворохти. Нас зустріли хлібом-сіллю, святковою вечерею з безлімітним, дуже смачним вином. На турбазі звечора кожен обирає програму наступного дня: це екскурсії, активи та суперактиви.

У понеділок, 1 серпня, ми попрямували до Буковеля, про який Владзьо з Вар’яти-шоу сказав: «Це такий чудовий в Україні лижний курорт, де можна відпочити й покататися на лижах хоча б один день на рік, але заробляти на цей день треба цілий рік, бо, як кажуть у них у Буковелі, один день – цілий рік годує».

kovtuh6

Там є що робити й улітку: покаталися на підйомнику, помилувалися знаменитими вершинами Карпат, чудовими краєвидами, охочі покупалися в штучному озері. Вражають масштаби будівництва на цьому курорті, який є одним з претендентів на проведення Зимових олімпійський ігор 2018 р., аби тільки не дуже псували природу й первісний ландшафт.

kovtuh4

Побували ми й на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей на Яблуницькому перевалі біля улюбленого ресторану Микити Хрущова «Беркут». У часи свого правління цей партійний функціонер подумав, що гуцули – дуже ледачий народ, і примусив їх зайнятися сільським господарством, зокрема вирощувати овес. Першого року посіви вимерзли, наступного – їх затопило й змило водою, третього року – усе вигоріло. На тому ця авантюра й завершилася.

На рубежі двох областей – пам’ятник Божій Матері, яку нібито бачили на місці трагічної події: у березні 1939 р. 14 воїнів-побратимів «Карпатської Січі», які боронили Карпатську Україну від угорських військ, були по-звірячому закатовані польськими прикордонниками, яким полонених галичан віддали для розправи мадярські військові. Завжди вражає, дивує, приголомшує надмірна жорстокість щодо наших патріотів. Ці 14 героїв у братській могилі були одними з перших, що поклали своє життя на вівтар визволення ще напередодні Другої світової війни. Для цих хлопців свобода Карпатської України була найважливішою. Вони не питали, що їм дала Україна, але віддали за неї життя, щоб нація вічна, як Усевишній, була повноправним господарем на своїй, Богом даній землі.

Мій молодший син Роман Авдєєв десь за 4–5 років до Майдану написав вірш, який, на жаль, не втратив актуальності:
Кожен з нас − це бачок для сміття:
Що захочуть, те в нього й кидають.
Ти сприймаєш це все як звичайне буття,
А вони твій світогляд ламають.

Ти − ніхто і ніщо, ти − пішак в їхній грі,
Ти − лиш крапля в безмежному морі.
І ти тонеш, ти просто зомбований ЗМІ,
Ти − травинка в безкрайньому полі.

Тебе смикнуть за нитку − і ти побіжиш,
Бо це просто тупий принцип стада.
Та коли запитаєш: куди я? куди ж?
Зрозумієш: це масова зрада.

І не винен ніхто, бо моє завжди скраю…
І сприймається все як належне.
А я правильний весь, я ніщо не чіпаю.
Ну, а де ж оте все незалежне?

Хтось під Крутами ліг, хтось був членом УПА,
А їх зараз багном поливають.
Ця община москальська, безглузда, тупа:
„Ані лучше історію знают”.

Мені соромно в рідній країні жити,
Поки нація лівобережна.
Скільки ж треба нам душ українських згубити,
Щоб ти дійсно була незалежна?

Практично кожного дня ми перегортали героїчно-трагічні сторінки нашої історії, які без брому ні читати, ні слухати неможливо.

Пройшлися й до Женецького 15-метрового водоспаду, який розташований на висоті 900 м над рівнем моря й утворився після війни в результаті повені. Через шум, гул, що розноситься околицями, місцеві жителі прозвали водоспад Гуком. Я звернула увагу на шлагбаум, дорогу, яку він перекривав, та напис: «Приватна власність». Водій автобуса розповів, що це резиденція одного з колишніх наших президентів, який дуже любить Карпати. Обійстя раніше належало мольфарові. Він кілька років не хотів його продавати навіть високопосадовцеві. Проте коли продав, сюди навезли багато техніки… і почалися дива. Самі собою вночі заводилися трактори, машини їздили без водіїв, робітники боялися й тікали – ось такий виявився злий жарт мольфара. Потім тому нечистому знайшли пару – і він заспокоївся. Мабуть, зверталися до іншого мольфара за порадою, що робити з Тим, що греблі рве, чи Тим, що в скалі сидить, чи як там його було звати.

Одна з найкращих екскурсій відбулася до міста Верховини – неофіційної столиці Гуцульщини. Дорогою звернули увагу на корів, які вільно пасуться на обочинах та узліссях, мелодійно теленькаючи дзвіночками на шиях. Можуть стояти серед дороги й абсолютно не реагувати на сигнали водіїв, спостерігаючи за пасажирами задумливо-філософським поглядом. Ви ніколи не побачите гуцула, який поспішає. Кажуть, із часом тварини стають схожими на своїх господарів, які зранку просто випускають корів з двору, а увечері вони самі повертаються додому. До речі, дівчата, коли вам кажуть, що у вас очі – як у корови, – то це вишуканий комплімент, адже в корів найкрасивіші очі та вії серед усіх тварин.

У Верховині відбулась екскурсія до хати-музею фільму «Тіні забутих предків». Пані Галина прекрасно розповідала про ті часи, пересипаючи мову добірними гуцульськими діалектизмами. Потім допомагала кожному одягти давні автентичні народні костюми, щоб сфотографуватися. Таки незвичайна аура в цій хаті, де зупинялися Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук… За два роки до цього я багато читала про всіх трьох митців. Слухала пані Галину, розглядала світлини, а з очей рясно котилися сльози – і я нічого не могла вдіяти. Крім того, зринали в пам’яті рядки оповідання Андрія Жолдака (прочитані напередодні від’їзду) – праправнука Івана Карпенка–Карого – про прем’єру «Тіней» у Києві в кінотеатрі «Україна» 5 вересня 1965 р., де виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус на захист засуджених і проти репресій інтелігенції в СРСР. І покотилася чергова хвиля арештів, утисків творчих українців – світочів нашої культури…

У музеї «Гуцульська хата-ґражда» – це типове обійстя гуцулів, що нагадує маленьку фортецю, – ми побачили ексклюзивне ярмо, яке в «Тінях» одягали на Івана та Палагну під час одруження. Після цього весь світ подумав, що в гуцулів на весіллі існує обряд ярма. Насправді це придумав Сергій Параджанов, використав таку метафору, бо почув коломийку про те, як чоловік захомутав у ярмо дружину, що свідчило про нерівний шлюб. Так Іван жениться на Палагні, наперед знаючи, що обом доведеться тягнути нелегке ярмо спільного життя. Якщо ви ще не бачили фільм «Тіні забутих предків», то обов’язково подивіться, а якщо бачили – конче перегляньте повторно.

У цей день нам не зіпсував настрою навіть рясний дощ. Біля базару купили собі чорниці – пожаліли місцевого хлопчика, у якого від ягід були сині руки й нігті, а назбирав він їх аж 3 відра.

Хранителька музею гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів Наталка господарює тут лише 2 роки після смерті батька Романа Кумлика – відомого музиканта-самоучки, який грав на 100 інструментах, об’їздив півсвіту і скрізь горою стояв за Україну. Сама Наталка за два роки самотужки освоїла 15 інструментів, може грати одночасно навіть на трьох, що й демонструвала. Дала охочим попробувати грати на трембіті та інших інструментах, що виявилося не так легко. Пані Наталка наділена надзвичайною енергетикою, сама, як енерджайзер, зарядила всіх позитивом. Коли більшість пішла до автобуса, вона розповіла, що її діда – воїна УПА – розстріляли енкаведисти в 1949, а дружину, її бабусю, відправили в табори Мордовії, вона лише встигла віддати в чужі руки тримісячну дитину (це був Роман Кумлик). Після ув’язнення бабусі не дозволили повернутися на батьківщину, а поселили в Криму, запропонувавши хатину репресованих кримських татар. Вона навідріз відмовилася, сказавши, що тут таке саме горе, яке було і в наших обійстях, дайте мені краще кімнату в гуртожитку. Я вперше почула цю інформацію: якщо звільнених з таборів українців селили в кримськотатарських хатах, то вони в них не жили, а робили поруч якісь курені, прибудови, і коли кримські татари повернулися, були дуже здивовані й не розуміли, як люди, самі нещасні й знедолені, могли так благородно чинити.

Незважаючи на непросте життя, у гуцулів – прекрасне почуття гумору. Наталка розповідала анекдоти, зокрема: у розлученні завжди винні двоє – 50 на 50, 50% чоловік і 50% свекруха. Роман Кумлик музичний інструмент ріг називав гуцульським старовинним мобільним телефоном. Свою матір він уперше побачив десь у 15 років, після 19 (1968 р.) переїхав до неї до Криму. І тільки 1976 р. їм дозволили повернутися на батьківщину.

Відвідали ми й українські Афіни, за визначенням етнографа Володимира Гнатюка, – село Криворівню, зокрема Літературно-меморіальний музей Івана Франка. Побачили кімнату, у якій жив Великий Каменяр, речі, якими користувався, вразила тут і гуцульська пічка, обкладена різнобарвними кахлями тощо. Знову трагедія: радянська влада в 1941 р. вбила сина Івана Франка – Петра – талановитого журналіста, письменника, інженера-хіміка, організатора першої української летунської ескадрильї, осередків спортивно-військової організації «Пласт» у Галичині, пер¬шого директора літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. Питання: для чого?!

В одній з кімнат музею – матеріали про Параску Плитку-Горицвіт – ще одну непересічну особистість. Вона мала 4 класи освіти, батько-коваль знав кілька мов, навчив і дочку. Була зв’язковою УПА, мала псевдо Ластівка, 10 років таборів на Уралі та в Казахстані. Після повернення прожила самотньо 44 роки, написала 46 великих рукописних книг по 500 сторінок кожна, а ще десятки маленьких книжечок. Усе написано каліграфічним почерком, уміщено власні ілюстрації. Жінка самотужки скріплювала свої твори, виготовляла обкладинки. Крім того, була прекрасною художницею. Знайшла на смітнику старі дитячі пелюшки й написала на них ікони. Просто-таки унікальна мисткиня, яку називають гуцульським Гомером.

Приємно вражає, що майже в кожному гуцульському селі – пам’ятник Тарасові Шевченку, у багатьох – монумент Іванові Франку. Цей рік ювілейний – 160 Великому Каменяреві, який, до речі, писав і про термінатора. Поцікавтеся, кого ж так називали в часи Франка. Хай нашому світочеві не дали Нобелівської премії,хоч і номінували, для мене це не має ніякого значення. Він справжній гігант думки, мультиталановитий, носій енциклопедичних знань у багатьох царинах, новатор, пророк і навіть певним чином містик-мольфар. Коли в червні в нас була перерва між державними екзаменами, ми вирішили поворожити на 25-томнику Івана Франка. Колеги загадали спочатку, що на них чекає в кінці року – випав опис застілля, свята, так у них і було. Потім задумали початок навчального року – місяць вересень – не повірите! – дружним сміхом супроводжували зачитування картини пекла з оповідання «Як хлоп попав у пекло». Поворожила і я на своє майбутнє. А тут варто зазначити, які б я гороскопи не читала, вирок однаковий: робота, робота і ще раз робота. Не підвів цього разу й Іван Якович, на загаданому рядку випало одне слово з твору польською мовою – «праця». Наступного тижня мене чекає нова зустріч із нашим генієм – Міжнародний науковий конгрес у Львові «Іван Франко: Я єсть пролог…»

Побували ми і в Яремчі, зустріли там Остапа Ступку, прогулялися стежками Довбуша, помилувалися мініатюрами відомих місцевих архітектурних споруд, накупляли всіляких сувенірів біля водоспаду Пробій та дерев’яного, зробленого без жодного цвяха ресторану «Гуцульщина», де Віктор Ющенко разом із Жераром Депардьє святкував Різдво 2007 р.

Я про Західну Україну можу розповідати годинами, днями… Чого тільки вартий рафтинг річкою Чорний Черемош, прекрасні враження, чудові краєвиди, шквал емоцій, після сплаву – купання в цій гірській ріці. У голові весь час лунала пісня: «Тече вода, тече бистра вода…»

На турбазі «Ворохта» з нами носилися як з писаною торбою. Кожного дня – якась шоу-програма: вечір знайомств, караоке, привітання іменинників тортами, дискотеки в супроводі запального гуцульського народного оркестру, демонстрація відеофільму за нашою участю, гуцульське сватання та весілля, на яких я навіть виконувала роль матері нареченого. Крім цього, волейбол, гойдалки, катання на конях, квадрациклах, пікніки то в колибі чабана, то на фермі форелі, щовечора величезне багаття для любителів романтики (і не жаль було палити стільки дрів серед літа!). Навіть був гуцульський куточок з копицею сіна (мабуть, для занадто романтичних). І найголовніше: там зовсім немає комарів!!!

І нарешті, кульмінація – підйом на Говерлу! Я це зробила!!! Коли туристи запитували інструкторів, чи не набридає їм водити весь час людей у гори, зокрема на Говерлу (2061 м), то вони прекрасно відповідали: «А вам не набридає кожного дня схід і захід сонця?» Нашій групі із 115 осіб пощастило: дощу не було, ми бачили прекрасні краєвиди, дорогою ласували малиною та чорницею, на вершині інструктори пригостили дітей і жінок гарячим какао. Коли на маківці Говерли інші групи просили мене їх сфотографувати, то я казала, що для посмішки треба вимовляти не «чі-і-із», а «бри-и-инза».

kovtuh5

Особливу повагу викликали сім’ї з малими дітьми. Наприклад, мені дуже подобається, коли і в нас на різних заходах, наприклад, у Холодному Яру сім’ї – батьки і діти – або в однаковому камуфляжі, або у вишиванках, що свідчить про єднання родини, її патріотичність. У вівторок, 2 серпня, під час рясного дощу на Говерлу піднялося двоє дівчаток років по 8, багато хто з дорослих, поглядаючи на них, не смів скаржитися на втому. Усе-таки навіть чужі треновані діти – дисциплінують. На рафтинг допускають дітей із 12 років, а з нами дозволили сплавлятися 8-річній дівчинці. Так само батьки вели за руку малечу в гори, підбадьорювали її, стимулювали, усе це робилося переконливо, спокійним тоном, і діти не вередували, трималися достойно, хоч їм доводилося нелегко. Які ж у нас прекрасні люди!

Жаль було розлучатися з Карпатами, але «Я піду в далекі гори, на широкі полонини» вже наступного року, бо ще не бувала в багатьох місцях. На початку я писала, що й діти мої закохані в Західну Україну. Так от, мій син Роман через два тижні після мене був уже в Яремчі.

 

Світлана Ковтюх

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
0 # чигиринець 15.09.2016, 21:53
Прочитавши цю статтю я також закохався в цей прекрасний край з чудовими людьми, які люблять свою землю і які на протязі віків відстоювали свою незалежність. Світлана Леонідовна, а Вам бажаю нових мандрівок і нових цікавих статей!
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв