Кіровоградщина езотерична (ФОТО)

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 2839

Загальновідомо і очевидно, що куди не плюнь в нашій Екзампейщині – обов’язково втрапиш у якесь священне або просто містичне місце. Де не ляж – так там Місце Сили. Чи то скіфський Великий Казан випромінює якісь життєдайні еманації, чи кіровоградський незбагачений уран так «фонить» – сучасній науці достеменно не відомо. Але точно відомо, що є місця, які користуються шаленою популярністю у різного роду езотеріків і доморощених містиків з усієї України, а можливо, – і галактики.


Одним з таких місць є так зване Монастирище. Добиратись туди громадським транспортом замахаєшся (доведеться йти більше 20 км від кінцевої сільського автобуса), але для справжніх Шукачів Сили існує ціла індустрія транспортних перевезень прочан. Так що беріть плавки, сало, вогняну воду для розкриття чакр – і гайда у гори серед степу!

 Саме тут, на березі Інгулу, знаходиться головний об’єкт поклоніння усіх прочан, що нагадує складений із велетенських блоків рукотворний об’єкт некіровоградського просто маштабу. Про це разом з байками про кімерійських жерців і магів ви дізнаєтесь від вашого персонального гуру, який привезе вас за просвітленням у «Газельці» до цього мегаліту. Але це не більше, ніж побрехеньки адвентистів Дона Хуана, насправді сам зіккурат є результатом спочатку корозії скель, а потім – і ерозії. Є також версія, що він був утворений льодовиком. Теорії Вічного Льоду це жодним боком не стосується. Просто погуляйте над каньйоном – валуни серед степу будуть цьому підтвердженням, їх дійсно занесло сюди кригою.

Сам каньйон був вимитий у гранітній плиті в степу річкою Інгул за декілька десятків тисяч років. Причому мегаліт оцей був якраз острівцем і тільки 15 рочків тому перетворився на берег.

Легенд про походження назви «Монастирище» існує багато – від байок про кріпачку, яка проігнорувала домагання місцевого пана-пікапера і була ним заслана на самостійне проживання в агрегатному стані монахині, і аж до популярної версії про Монастирище як місце заслання вагітних монашок з усієї Кіровоградщини.

Фактично Монастирище є однією з Дівич-гір, місць, пов’язаних з культом родючості. Це завжди якась гора, пагорб, щось, що стирчить із землі і багате відповідною флорою – лікувальними травками, які сприяють репродуктивним процесам у жіноцтва. Кажуть, що тим, хто шукає жіночого щастя, треба залізти на цю кам’яну гору, полежати на камінні – і процес піде! Про інші варіанти, якими прямо на камінні деякі прочани підвищують ймовірність зародити нове життя, я тактовно промовчу.

Звичайно, вам покажуть камінь на плато, який закриває вхід до печери з захованим чи то кімерійцями, чи гайдамаками, чи ще якимись козаками скарбом. Місцеві у своїх свідченнях з цього приводу плутаються, прямо скажемо. Можете, до речі, самі перевірити – якісь пустоти там дійсно є, але камінчик достатньо великий, важкувато буде його посунути, попереджаю!

А під мегалітом тече гірська річечка, з іншого боку прикрита від степових вітрів скелястим берегом. Річка швидка, з порогами і перекотами. Нижче знаходиться плесо, хоч і з сильною течією. Купатись там можна, але обережно – віднесе аж до Миколаєва! Пейзажі навколо вам нагадають гірський Крим, і це, зауважу, серед типового степу.
Поблизу знаходяться два середнього розміру села – Інгульське і Ганно-Требинівка, і справжнісінька зона для правоохоронців, які згрішили проти карного кодексу. Місцеві тут бувають рідко – набридла езотерична екзотика разом із екзотичною езотерикою, та і справ значно важливіших за просвітлення вистачає. Але враховуючи віддаленість від цивілізації і не дивлячись на кількість туристів, люди тут живуть привітні – така вже в нас порода степова, це ще від скіфів повелося.

Вперше я потрапив до Монастирища разом з другом моїм Федором. Це був достатньо важкий з певних причин період у моєму житті, в мене був тільки один вихідний і Федір запропонував мені поїхати з ним – на той момент він залицявся до своєї майбутньої дружини, а вона саме там відпочивала з друзями вже кілька днів. Давай, поїхали, будемо пити портвейн і отримаємо реальне просвітлення, казав він!

Ввечері ми сіли в забацаний «ПАЗик», який довго і нудно плентався степами і городами і врешті-решт виплюнув нас на кінцевій у селі Устинівка. До Монастирища залишалося більше 20 кілометрів. Але з собою в нас були, крім спальників, кілька пляшок портвейну і сосиски, а головне – теплий літній вечір серед безкрайого степу. А ми, екзампейці, завжди найкраще почуваємося саме в дорозі, якщо ця дорога проходить не дуже далеко від закопаного предками-скіфами Великого Казана.

Ще на виході з Устинівки якась бабця намагалася нас силоміць нагодувати – вона вийшла з подвір’я з салом і помідорами і відмовлялася повірити, що ми не голодні і не потребуємо допомоги. З ввічливості ми взяли у бабусі величезні, стиглі – аж порепані, помідори і пішли по ґрунтовці назустіч величезному сонцю, що вже заходило за пагорбами на обрії.

Коли ми вже у сутінках опинились між тими двома пагорбами, там зустріли пацика з дівчиною на «Яві», який нам чомусь сказав: «Правильно йдете», – хоча ми нічого в нього і не питали, газонув і поїхав кудись у степ з вимкненою фарою. Після цього зі схилів пагорбів до нас спустилася зграя білих псів і мовчки, оточивши нас, проводжала аж до виходу на рівнину. Потім собаки так само мовчки розвернулися і побігли назад. Ми вийшли у степ, на небі з’явилися перші зірки і йти нам залишалося ще більшу частину дороги.

Коли ми пройшли Ганно-Требинівку, нічне небо, зоряне і безмісячне, вкрилося хмарами. Ми підійшли до річечки – це був вже Інгул, і зупинились біля мосту. Ми навіть не здогадувалися – чи треба нам цей міст переходити, чи йти по цьому березі. І взагалі – як далеко ми знаходимось від Монастирища і чи існує воно насправді.

У цю глуху ніч серед мосту, який вів від села у вічність, стояв фактурний дядько з велосипедом. Це був кучавий вусань у трусах. Більше нічого, крім трусів і велосипеда, при ньому не було. Він чекав, коли ми зайдемо на міст, і звернувся до нас:

– Ви оце вопше-то не туди йдете. Вам оце нада назад і по бережку.

– А звідки ви знаєте, куди ми? – спитався я.

– Так а пойнятне дєло – куди! Йдіть вздовж бережка, а там побачите, тут поруч. Тільки ви сьогодні туди не дійдете.

– Чому не дійдемо? Ви ж кажете – тут недалеко?

– Бо тому шо! – відповів вусань, сів на лісапеда і поїхав у ніч від села у безкраїй степ.

– Це оллі, дух такий, який шифрується, бува, під людину, я у Кастанеди про таке читав, – сказав Федір і зійшов з моста. Стало зовсім темно, праворуч від нас ревів Інгул, а стежка то губилася, то несподівано з’являлася під ногами і врешті зникла остаточно. Почався дощик.

Ми вирішили заночувати, була десь друга ночі. У нас із собою були спальники і не було намета – дощ обласне радіо не передбачало, а інтернету у екзампейців тоді ще не було. Ми розклалися, я зняв бойові кросівки, у яких відходив місяць у Криму рік тому, і побачив, що страшенно натер ноги, по-перше, а по-друге – несподівано знайшов стогривневу купюру, яку заховав колись у правий кросівок на пляжі, здається, Алушти. На жаль, купюра була присутня у вигляді клаптиків, клаптика з номером, без якого неможливо було її поновити у казначействі, не було. На той момент це була найбільша українська купюра, достатньо солідні гроші – доларів п’ятдесят. Але це чомусь не зіпсувало мені настрою, як не зіпсував цю дивну ніч і дощ, що накрапав на наші пики і спальники. Ми відкоркували ядерний портвейн і світ остаточно покращився, оточив нас теплими хвилями енергетичних еманацій Місця Сили і ефірних продуктів переробки виноградного жмиху.

На ранок з’ясувалося, що нічний оллі мав рацію, табір моїх майбутніх приятелів був за двісті метрів від нашого біваку. Просто дивом ми до нього не дійшли, не помітити мегаліт і відблиски багаття на скелях важко навіть у хмарну ніч.
Через кілька років з тим самим другом Федею, а також з Петровичем і його дядьком-грибником ми поїхали в Анікєєво. Це в іншому районі, далеченько від Монастирища. Там непогані грибні місця, кажуть, – сам я не грибник, на цьому не розуміюсь. А крім того, приємний лісочок і кілька ставочків. Саме там, на дамбі між двох ставочків, ми зустріли людину чи істоту, як дві краплі горілки схожу на нашого оллі з Монастирища. Так само вусатий, так само – в трусах, але вже при розстібнутій колись білій форменій сорочці якогось інспектора – чи то лісового, чи то – рибного, у всякому разі – при якихось помпезних погонах. Думаю, скоріше рибного – схоже, це був дух води.
Оллі почекав, поки ми підійдемо до нього, і сказав:

– Ідіть до того ставочка, там болєє луччє, – він показав напрямок замурзаним пальцем.
Ми залишили його на дамбі й пішли до того ставочка. Там, на березі, вже сидів наш оллі в трусах.
– Ну шо, тут болєє луччє?
Ми вражені мовчали. Обігнати він нас не міг по цьому березі, обійти ставочок – просто не встиг би ніяк.
– Болєє луччє, – видавили з себе ми й втекли до посадочки.
Гриби там дійсно були. За нашими спинами дзеленькнув велосипедний дзвоник, і на крейсерський швидкості по лісовій стежці на велосипеді пролетів вусатий інспектор-невідомо-чого в трусах з словами:
– Ну шо, тут болєє луччє?!?

Ми зібрались повертатись назад трошки іншою дорогою. На горі за ставками і посадкою сиділа якась компанія з водярою і огірками. Той самий вусатий оллі в трусах і форменій сорочці відсалютовав нам стаканом, коли ми проходили повз них, і закричав:
– Ну шо, правда тут болєє луччє?

І це була щира правда.
А повертаючись до Монастирища, скажу, що того разу ми дійшли до нашої компанії, встигли з’їсти їхньої каші з нашим портвейном, помились у Інгулі і відразу зазбиралися додому – автобусів було в кіровоградському напрямку небагато, а нам ще майже 20 км (іншим, скороченим шляхом) треба було йти до Устинівки. Йшли ми повз хутори, у яких жило всього кілька бабусь. Бабусі пригощали нас стиглими гарячими сливами, а ми віддали їм хліб – хліб давно ніхто не завозив в цей забутий виконавчою владою край.

До Устинівки ми дійшли аж під вечір: я сильно кульгав, і, як з’ясувалося, конкретно натер ноги і ще півтора тижні після того шкандибав у бинтах і капцях. Уже на трасі ми купили кавуна, дочекалися старого розбитого «ЛАЗа» і завалилися на задні сидіння з наплічниками і пляшкою чи двома бальзаму «Вігор» із запасів мого нового приятеля, якого звали Заразою. Заїдаючи бальзам сливами і кавунами по дорозі додому, я дивився на безкраїй степ за вікнами, порізаний полями і городами на клаптики, наче у сільської ковдри. Тут я зрозумів те, що і так завжди знав: що моя дорога степом додому і є домом. Як і для кожного справжнього екзампейця, що характерно.

Євген Манженко

Матеріал надісланий до редакції "Гречки" в рамках конкурсу "Найкращий мандрівник". Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
+5 # Лідія 02.08.2013, 00:08
Шановні, лаяти і хаяти всі можуть.Не подобається, напишіть щось самі.
Цитата
 
 
-8 # Руслан та Ольга 30.07.2013, 20:16
Ми повністю згідні з Яною щодо туристів, які "бухають" на Монастирищі, вибачте за вираз "сруть", а потім з великого "будуна" пишуть "бред сивой кобылы". Шановні, на це дивовижне, природнє диво необхідно дивитися трезво.
Цитата
 
 
+5 # Євгеніванович 30.07.2013, 22:24
Вищеописані персонажі є досвіченими туристами, які не просто не "сруть", користуючись вашою термінологією, а ще й регулярно прибирають за такими духовно просунутими прочанами, як ви. Це і є тверезий погляд на унікальні природні артефакти.
А поки ви лютого його засуджуєте, той самий Зараз а, наприклад, сплавляється на байдарках і є куди ближчим у тому своєму експірієнсі до бога і природи, ніж ви, зі своєю ненавистью тут в інтернетиках.
Цитата
 
 
+8 # alfer 27.07.2013, 10:27
Прочитал на одном дыхании...
Болєє луччє - :lol:
Автору - спасибо!
Цитата
 
 
-4 # Сергій 24.07.2013, 11:14
Авторе, поясніть що ви вкладаєте в слово езотеричний.?
Цитата
 
 
+2 # Євгеніванович 24.07.2013, 11:35
той, що містить прихований (або внутрішній) сенс.
Цитата
 
 
-8 # Яна 24.07.2013, 11:01
Я такого бреда про Монастырище ещё никогда не читала. Прям исповедь алкаша. Место действительно интересное и мощное, а вот такие мандривныкы его уже порядочно засрали бутылками от своего пойла. Жаль Валера, что ты допускаешь размещать на сайте бред сивой кобылы.
Цитата
 
 
+5 # Євгеніванович 24.07.2013, 11:34
Власне, я виключно прибираю після духовно просунутих туристів сміття, а не засмічую.
Залиште ваші сміттєфантазії при собі.
Цитата
 
 
+1 # Євгеніванович 24.07.2013, 11:41
до речі, цей текст увійшов у збірку найкращого українського художнього репортажу "«Самовидець: репортаж про себе і світ», яка буде презентована видавництвом "Темпора" у Львові у рамках форуму видавців.
Придбайте, почитайте, можливо те, що вам здається "брєдом сивої кобили" виявиться новим, захоплюючим жанром літератури, який ви відкриєте для себе.
Цитата
 
 
+5 # Правдоруб 24.07.2013, 09:31
Цитую Сашка:
Дочитавв десь до середини, далі не вистачило терпіння, трохи напрягає стиль. доречі, поки читав думав хто ж автор, а коли побачив прізвище, сразу всьо понятно стало - мєстний клоун)))

Я так розумію, багато букв + незнайомі складні слова побачили?
Цитата
 
 
-8 # Сашка 24.07.2013, 09:12
Дочитавв десь до середини, далі не вистачило терпіння, трохи напрягає стиль. доречі, поки читав думав хто ж автор, а коли побачив прізвище, сразу всьо понятно стало - мєстний клоун)))
Цитата
 
 
+5 # Євгеніванович 24.07.2013, 10:17
Скільки уваги до моєї скромної персони!
Клоун - то на вашу нечемну думку якось образливо повинно звучати? Юрій Нікулін? В’ячеслав Полунін?
Просто визнайте, що середина тексту - то якраз краєзнавчий матеріал: геологія, історія. Важкувато для сприйняття для людини фейлетонної епохи, правда?
Цитата
 
 
+12 # Лануся 23.07.2013, 17:48
Гарненько так написано, позитивно :))) і весело і цікаво ;))
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв