З Кіровограда на Ельбрус: частина перша (ФОТО)

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 2771

На конкурс "Найкращий мандрівник" надійшов матеріал про пригоди кіровоградців, які вирішили підкорити Ельбрус.

 

Матеріал об'ємний, тому подаємо сьогодні першу частину. Але обов'язково буде продовження.

***

 

 

«Внизу не встретишь, как ни тянись,
За всю свою счастливую жизнь
Десятой доли таких красот и чудес…»
В. Висоцький


Багатьох, хто читає про подорожі, в першу чергу цікавить фактаж, а вже потім враження. Тож спочатку задовольнимо ці інтереси. Отже, група туристів із Кіровограда в складі 12 осіб на чолі з досвідченим інструктором зі спортивного туризму Віктором Петровичем Ткаченком здійснила похід 2-ї категорії складності у Приельбрусся, обійшовши навколо найбільшої вершини Кавказу і всієї Європи – гори Ельбрус (5642 м), яка на цілих 832 метри вища за Монблан (4810 м), що в Альпах. Відразу зауважу, що підкорення вершини не було метою нашого походу, найвища точка переходу – 4500 м над рівнем моря. Загальна довжина маршруту – 175 км, хоча його не було пройдено до кінця – через снігопади і небезпеку сходження лавин група зійшла з маршруту на останньому відрізку, не дійшовши до кінцевої точки (селище Хурзук на річці Кубань) км 20-30. Загальний час, затрачений на здійснення експедиції (разом із переїздом) – 18 днів, з 15 липня по 2 серпня 2013 року. Але за цими скупими свідченнями море вражень і споминів, які ніколи не забудуться.

Початок шляху. Карачаєво-Черкесія
Ми вирушили зі Знам’янки поїздом Київ – Кисловодськ, і менше ніж за добу висадились у Невинномиську (це десь між Армавіром і Мінеральними Водами Ставропольського краю). Вартість поїздки в один кінець на кожного склала 560 грн., що не так вже й дорого. Звідти за пару годин електричкою ми прибули в столицю Карачаєво-Черкеської республіки РФ місто Черкеськ, де нас мало не розірвали перевізники, пропонуючи відвезти куди завгодно, хоч на вершечок Ельбрусу, аби тільки платили гроші. Нам трапився молодий відчайдушний карачаївець Азамат, який за помірну платню (6 тис. російських рублів = 1,5 тис. грн.) погодився закинути нас якомога далі в гори за напрямком нашого маршруту. Закидавши салон рюкзаками, ми ледве розсілися в його мікробусі. У Черкеську ми вирішили ще ряд формальностей – зареєструвалися в гірсько-рятувальній службі та в прикордонній службі РФ і отримали офіційний дозвіл на проходження маршруту поблизу Російсько-Грузинського кордону (заявку на маршрут і наші паспортні дані ми їм вислали ще наприкінці квітня).

У Черкеську повз нас проїхав караван у кількадесят авто, на кабінах яких були прилаштовані розкішні килими. Азамат пояснив нам, що це весільна процесія нареченого, який везе батькам молодої калим: «Обычай у нас такой, у вас ленточки и шарики вяжут к машинам, а у нас ковры». Навіщо їх стільки, для нас залишилося загадкою, але звичаї треба шанувати. Під національні карачаївські мотиви, що лунали на повну потужність з динаміків, ми проминули ще одне важливе місто республіки – Карачаївськ, перетнули легендарну річку Кубань, і проїхавши ще з годинку-півтори у напрямку селища Ельбруське, повернули з асфальтної дороги на кам’янисту доріжку, що тулилася між високих гір і набирала висоту уздовж русла бистроводної річки Худес. Кілька разів нам доводилося виходити, щоб розвантажити авто, і Азамат міг переїхати по дерев’яних містках через річку. Я сидів біля вікна з боку річки і з острахом спостерігав, як інколи колеса мікроавтобуса проїздили за 20-30 см від урвища, що в деяких місцях досягало 5 м. На одному з поворотів ми побачили на узбіччі авто, з якого повиходили люди, і уважно вдивлялися в річку. Коли ми запитали, що в них трапилося, то почули, що тут вчора зірвалося авто. А вони родичі загиблих, приїхали оглянути місце трагедії. Інший водій уже б давно повернув назад, втім, молодий гарячий відчайдух Азамат вирішив на повну відпрацювати зароблені гроші – зупинилися ми лише тоді, коли дорога радикально пішла вгору, і його транспорт почав захлинатися. З полегшенням на душі, і важкістю у плечах (вага кожного рюкзака коливалася в межах 30-35 кг), ми продовжили свій шлях пішки. І добре, бо вже за кількасот метрів виявили на дорозі великі каменюки, що обвалилися з гір, які нависали над річкою. Напевно тут не часто ходить транспорт. Ця дорога, як з’ясувалося наступного дня, вела до лісопилки та гірської ферми і там закінчувалася.

Джунглі Приельбрусся
Після ночівлі на фермі, ми рушили далі гірською стежкою уздовж русла річки Чучкур та її притоки Чемарткол аж до Ельбрусу, підніжжя якого ми досягли наприкінці четвертого дня походу. Довелося здолати з півсотні кілометрів суцільного бездоріжжя продиратися крізь густу буйну рослинність, яка повимахувала у зріст людини від частих дощів (цього літа на Центральному Кавказі (Приельбрусся) за три місяці без дощу було щонайбільше днів десять). Стежина часто губилася, і ми ішли як першопрохідці. У деяких місцях скелясті береги підходили впритул до річки, і нам доводилося неодноразово переходити річку вбрід у зв’язках попарно, а то й по троє, підтримуючи один одного, щоб не знесло стрімкою течією. Одного разу довелося видряпуватися на верх ущелини по скелястому схилу гори, застосовуючи мотузку і страхувальні системи. З усього видно, що тут вже давно не ступала нога людини. Зрідка тут проходять мисливці або пастухи. Величезні гірські простори Приельбрусся живуть своїм споконвічним життям – стежки заростають бур’янами, перегороджуються поваленими деревами і камінням. У радянські часи, коли відбувався туристичний бум, тут «трамваєм» ходили туристи. Тепер за рік пройде одна-дві групи. Очевидно, спортивний пішохідний туризм втрачає свою привабливість серед молоді. Дається взнаки розрив поколінь, який відбувся в 90-ті рр. – представники старшого покоління, які тут колись ходили, вже не ходять, а свій досвід молоді вони не передали, і ті просто не знають про існування цих стежок. Але наш Петрович знає – і тому ми тут!

«Їжачки» в тумані. Гостинний чабан
На третій день походу ми відірвалися від русла річки Чучкур, і почали набирати висоту. Рухалися траверсом по схилу гірського хребта і увійшли в зону хмар. Нас поглинула кошлата перина гірського циклону. Дощ змінювався густим туманом так, що нам доводилося іноді перегукуватися, аби не втратити один одного. Важкі трекінгові ботинки, мокрі ще від броду через річку, вже третю добу не просихали і чвакали з кожним кроком. Такий стан речей починав набридати і сіяти зневіру, аж раптом на схилі дня ми натрапили на вівчарський кош. Чабан на ім’я Осман, який під’їхав верхи, виявив неабияку гостинність, запросивши нас до свого теплого і сухого коша на нічліг. Він до червоного натопив плиту, насмажив форелі, виловленої власноруч в гірській ріці, пригостив нас сиром і айраном – традиційним кавказьким кисло-молочним продуктом, схожим на наш кефір, але колючим, мов газований нарзан. Він розповів легенду про те, як за часів підкорення Кавказу один російський офіцер, пригостившись айраном, навмисне впустив у горнятко монету, а коли допив, то забрав її і відвіз в Петербург. Там укинувши в молоко, розмножив ці бактерії, і навчив Росію пити кефір. Осман виявився балакучим чоловіком, багато цікавого розповідав про себе та життя своїх предків. Коли почало смеркатися, він поскаржився, що навколо кошари нишпорять сіроманці, які вже розірвали трьох овець, і, взявши рушницю, вийшов. Я прослідував за ним, і Осман дозволив мені розрядити дробовик в суцільну темряву на звуки вовчого виття. Поставивши сушитися взуття, і розвішавши одяг, ми полягали на широкому дерев’яному помості і швидко поснули. Це була наша перша і чи не єдина за весь похід суха та по-домашньому тепла ночівля.

Перше побачення з Ельбрусом
Ранок, розвіявши туман, подарував нам неочікуваний сюрприз – омріяну сонячну днину і… перше побачення з Ельбрусом. Ми повибігали з коша на пагорб і вперше побачили його віддалений білосніжний вершечок. Орієнтир було взято, і вже до вечора ми, здолавши перевал Бурунтиш, наблизилися до західного схилу гори. Вечоріло. Вершину затягло хмарами, і ми не змогли сповна оцінити всю її велич і красу. Тим більшим було наше захоплення вранці, коли, визирнувши з наметів, ми завмерли заворожені – прямо над нами на тлі ясно-синього неба нависав, білосніжно сяючи на сонці, красень-п’ятитисячник Ельбрус, гордість і велич Кавказу. Видовище було настільки несподіваним і вражаючим, що ми довго не могли прийти до тями. Оговтавшись, ми всі кинулися фотографуватися на фоні його білосніжних вершин.

Того дня ми рухались уздовж північного схилу гори, і поступово Ельбрус відкрився перед нами в профіль: ми побачили дві основні його вершини – 5642 м і 5621 м, що сполучалися невеличким прогином, який нагадував сідло, звідси й назва – Ельбруська сідловина. Низка інших вершин, менших за розміром, прилягали до сідловини і подовжували хребет гори. З цього ракурсу Ельбрус був схожий на велетенського білого двогорбого верблюда, який простягнувся із Заходу на Схід поміж інших кавказьких вершин, і поглядав на всіх звисока.

В долині біля північного схилу Ельбрусу розташувалася база МНС РФ і альпіністський табір для старту на вершину. Північний схил досить складний для підйому, тому зазвичай використовують південний маршрут, а з півночі підіймаються лише досвідчені, професійно підготовлені альпіністи. Вартість сходження на вершину з «парадного входу» буде коштувати вам 30 тис. російських рублів (трохи більше 7 тис. грн.). Це з усіма реєстраціями, дозволами і страховками. Плюс треба мати свою екіпіровку, або орендувати її, що теж не дешево. Звісно для членів різних альпіністських клубів діють знижки.

Кабардино-Балкарія. Мінералка задарма
Але ми не альпіністи, а туристи, тож таких амбітних задач, як підкорення вершини перед собою не ставили. Для туристів значно важливіше охопити територію. На висоти ми піднімалися лише там, де це необхідно для проходження маршруту. Рухаючись далі, ми увійшли на територію Кабардино-Балкарської республіки і опинилися в дуже мальовничому куточку Кавказу – на мінеральному курорті Західний Джилісу. Тут на кожному кроці з під землі б’ють мінеральні джерела води «Нарзан», а в ущелину з гір спадає величезний водоспад Султан. Коли стоїш під ним, то здається, що на тебе з шумом падає небо, а в ареолі здійнятих бризок красується веселка. Зусібіч ущелину оточують невисокі скелясті гори, які в процесі ерозії перетворилися на силуети велетенських чудовиськ або химерних споруд, над якими величається красень Ельбрус. Незабутнє видовище.

Біля курорту Джилісу ми простояли табором майже добу. Мінеральної води тут стільки, що ми навіть посуд у ній мили. Місце вабить сюди багатьох людей, які приїздять автомобілями з будинками на колесах, розбивають намети, живуть у вагончиках, для них тут діє кемпінг. Усе це заради мінеральної води «Нарзан», сульфатно-гідрокарбонатної натрієво-магнієво-кальцієої, насиченої природним вуглецем. Тут її п’ють, у ній навіть купаються – біля гори облаштовано купальню, куди витікає гарячий нарзан. У самій горі є грот, звідки концентрованими порціями виходить вуглець, природнім шляхом загазовуючи воду. Це відголоски давно погаслих вулканів, внаслідок яких і утворилися ці гори близько 3 млн. років тому. Перебувати в такій ванні можна не більше 20-30 хв. – передозування шкідливе для серця. Місцина тут напівдика. Незважаючи на велике скупчення людей, інфраструктура тут ще не надто розвинена – є пара магазинчиків та їдалень, один-два чи то готелі, чи то санаторії. Усе решта – кемпінги для автомобілів, які приїздять сюди по гірській дорозі з боку Нальчика.

«Вперед и вверх, а там…» марсіанський пейзаж
Але ми не на курорт сюди приїхали. Головне в турпоході – це рух. Рух по маршруту організовує і не дає нудьгувати, дарує нові враження, розширює горизонти. Часом іти доводиться через «не можу», всупереч бажанням пересидіти непогоду, іноді на межі своїх можливостей. Проте тільки йдучи, можна побачити багато невідомого, пережити незабутні враження, чого не побачиш, сидячи на одному місці. Попереду нас чекав найскладніший відрізок маршруту – льодові плато і засніжені схили Ельбрусу.

Коли Джилісу залишився за перевалом, ми взяли різко вгору, на прямовисні скелі. Здавалося там неможливо пройти, але наш поводир знайшов шпаринку, в яку ми поволі почали вибиратися не без допомоги мотузки і страхувальних систем. Здолавши одну гору, ми побачили за нею іншу, ще вищу і ще стрімкішу. Кавказ нагадує багатоступеневу гру, де вершина однієї гори є лише підніжжям іншої. По дорозі нам трапився перший сніг цього походу, який тулився з північного боку гори по той бік річки Каракаясу. Далі його буде стільки, що й не захочеться дивитись, але це був перший, і ми, як до нових воріт, поприкипали очима до злежаного пожовклого клаптя нетанучого снігу. Проходження повз нього обіцяло, що попереду чекає щось незвичайне. Він як КПП (контрольно-пропускний пункт) на підступах до царства Снігової Королеви. Нарешті, за межею трьох тисяч метрів над рівнем моря, ми вийшли на кам’янисте плато. Снігу тут не було, але клімат уже змінився – було по осінньому прохолодно, дули пронизливі колючі вітри. Перед нами відкрився майже марсіанський ландшафт – нас оточували застиглі лавові потоки, навколо височіли гори чорного та сірого скам’янілого шлаку, поміж яким подекуди вкраплювався контрастно-білий молочний кварц. Відсутність будь-якої рослинності робила цей похмурий пейзаж іще сірішим. І лише білосніжні вершини Ельбрусу, який тепер повернувся до нас східним боком, додавали світлих тонів. Але бачити його тут нам доводилося нечасто – на цьому плато любили днювати і ночувати хмаринки. Пригадуєте у Лєрмонтова: «Ночевала тучка золотая // на груди утеса-великана». То це про нашу гору – знизу щогодини піднімалися хмари і закутували нас, наче в мамину хустку, в густий і непроглядний туман. Не встиг вітер відігнати одну хмарину, як на її місце відразу припливала інша. Довелося нам тут пробути день і дві ночі, адже в тумані-молоці виходити на льодове плато було небезпечно.

Олександр Ратушняк

Матеріал надісланий до редакції "Гречки" авторкою в рамках конкурсу "Найкращий мандрівник". Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв