З Кіровограда на Ельбрус: частина друга(ФОТО)

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 1744

 Друга частина пригод кіровоградців на Кавказі. Початок читайте тут.

 Штормовий вітер. Сніг посеред літа. Акліматизація

Другого ранку зірвався такий шквальний вітер, що не лише розігнав усі хмари, а ледве не розшматував наші намети. Частина дрібних речей, які були не заховані, полетіли донизу, і ми їх не познаходили. Але були й свої переваги – небо нарешті прояснилось, і ми змогли продовжити свій шлях. Спочатку довелося подолати бистроводну течію каламутної річки Каракаясу, яка бере свій початок на льодових схилах Ельбрусу. Влітку льодовики потрохи тануть на сонці, і крижана вода, кольору кави з молоком від попелу вулканічного походження, стрімко збігає донизу. Намочити взуття в крижаній воді перед входом у зону вічних снігів нам не хотілося, тому ми натягнули переправу, і, згаявши трохи часу, сухими перебралися на засніжене льодове плато Джикиуганкьоз. Для багатьох з нас ця подія стала історичною – тепер ми не лише бачили, а й вперше ходили по снігу серед літа!

Оскільки вітер не вщухав, то ночівля на горі Чаткара на висоті 3898 м (її ще називають Рудим Пагорбом, через рудуватий відблиск на сонці), куди ми успішно видряпалися, видалась дійсно екстремальною. Наш намет посеред ночі взагалі завалило, і ми вкрилися ним, неначе ковдрою, інших добряче пошматувало. Вранці всі потерпали від холоду та вітру, а частина учасників групи відчувала головні болі й нудоту, багатьох переслідувало пригнічення – це симптоми гірської хвороби, єдиним порятунком від якої є спуск донизу. Щоб провести акліматизацію, довелося відхилитися від маршруту і спуститися в долину річки Ірік, де ми відігрівалися добу перед наступним вирішальним і найскладнішим проривом. Поки ми відсиджувалися на зеленій травичці, повз нас пройшло сім груп, і лише одна-дві з них були туристичними, всі решта – альпіністи різного ступеня оснащеності і готовності підніматися на вершину. Справа в тому, що Ельбрус великий, і шлагбауми на ньому не стоять, охорони теж не має, лише зрідка схили гори облітає вертоліт прикордонників. Тому деякі групи в обхід платних альпіністських таборів здійснюють свої сходження зі східного схилу гори. Петрович називає їх смертниками, адже вони не реєструються на маршрут, не оплачують своєї безпеки, тож в разі чого, їх ніхто шукати не буде.

Рух у зв’язках. Снігоступи

«Парня в горы тяни, рискни, // пусть он в связке в одной с тобой – // Там поймешь кто такой» – смисл цих рядків з пісні Висоцького стає особливо близьким і зрозумілим, коли ти на власному досвіді дізнаєшся, що таке альпіністська зв’язка. Коли від пильності тих, хто йде попереду і позаду тебе залежить твоя безпека, а від твоєї – їхня. Виснажливий восьмигодинний перехід через безмежне льодове плато від східного схилу Ельбрусу до південного тривав, здавалося, цілу вічність. Увесь день ми йшли в зв’язках по чотири, оминаючи тріщини в льодовій товщі. Величезне льодове плато, по якому ми зранку продовжили шлях, було завтовшки з півсотні метрів, і все помережане тріщинами. Ширина кожної такої тріщини у різних місцях коливалася від десяти сантиметрів до кількох метрів. Глибина була такою, що страшно й заглядати. Якби хтось туди гулькнув, то не знайшли б і з вогнем. Для того й потрібна зв’язка, щоб у тріщини падати не по одному, а цілими пачками (це жарт, хоча на Ельбрусі був такий випадок – зірвався альпініст, і потягнув за собою у прірву ще п’ятьох. Вижив лише один, який не був з ними у зв’язці). Взагалі зв’язки не повинні бути великими, оптимально – 2-4 чоловік. Альпіністська зв’язка у 5-7 чол. – це вже перебор, що підвищує ризик. Інтервал у п’ять метрів дозволяв нам стежити за рухом того, хто йде попереду, і в разі чого підстрахувати його, угризшись вістрям залізного наконечника альпінгштока в лід. До того ж ми йшли протореними слідами нашого провідника Петровича, який оминав небезпечні тріщини, петляв уздовж і в поперек, вишукуючи найвужчі місця, щоб ми могли їх просто переступити. Справа ускладнювалася тим, що місцями ці тріщини були присипані снігом, і йому доводилося ретельно промацувати кожен наступний крок. Кілька разів він щезав у снігу, і вибирався звідти по мотузці. Пообіді сніг, підігрітий сонечком, став дуже рихлим, і почав провалюватися. Ми на кожному кроці опинялися по коліна, а то й по пояс у снігу. Добре, що на цей випадок у нас були завбачливо підготовлені снігоступи. Хтось їх узяв напрокат, хтось виготовив за схемою, віднайденою в Інтернеті, а більшість зробили зі старих лиж, укоротивши їх. Не кожна модель снігоступів виявилася вдалою, тому грузнути ми продовжували, але не довго – всього один перехід. Потім сніг став щільнішим і перестав провалюватися. Необізнаним тут варто пояснити, що перехід – це рух групи протягом 45-50 хв., за яким настає привал, тривалістю 10-15 хв. Увесь день походу поділяється так, щоб до обіду здійснити чотири переходи, і чотири після обіду Так що отримується повний восьмигодинний робочий день.

Притулок одинадцятьох

«Чому одинадцятьох,– запитає читач, прочитавши цей підзаголовок, – адже вас було 12?! Невже дійшли не всі, і когось загубили у тріщинах гігантського льодовика?!» Ні, до кінця дня ми всі благополучно дійшли до турбази «Притулок-11», де нарешті побачили людей. А названо її так було ще у 1909 р. головою Кавказького гірського товариства Р.Лейцингером, який мав тут ночівлю зі своїми десятьма супутниками. Зараз тут розташовано один з найбільш високогірних готелів світу – 4200 м над рівнем моря. Хоча саме триповерхове приміщення турбази згоріло під час пожежі 1998 року, тож тепер тут купа вагончиків для ночівлі, невеличкий дерев’яний притулок та база російських МНСників-рятувальників, а також триває нове будівництво сучасного готелю нестандартної аеродинамічної форми. Будматеріали на наших очах туди підвозили вертольотами на довжелезних тросах. Одна з будівельних компаній Кабардино-Балкарії навіть вивела своїм гаслом: «Круче нас в Европе не строят!». Під “крутизною” малась на увазі висота. Але коли ми зайшли дізнатися про вартість ночівлі, то вона теж виявилася не менш крутою – 500 російських рублів з особи за одну ніч.

На території «Притулку-11» мене вразив іще один об’єкт – невеличка скеля метрів 15-20, густо обліплена табличками, прибитими до кам’янистих схилів гори. Коли я підійшов ближче, то прочитав в усіх них один і той же текст: «Погиб при восхождении на Эльбрус…», який різнився тільки цифрами та іменами загиблих. Іноді додавалися ще й фотографії. Я й не думав, що на Ельбрусі гине так багато людей. В середньому тут щорічно обривається життя 10-15 альпіністів віком до 30 років. Причини такої високої смертності різні, але найголовніші – це недооцінка труднощів та небезпек, які підстерігають на підйомі, і недостатня готовність: фізична і психологічна. Коли стоїш за півтори тисячі метрів від вершини, тебе окрилює самовпевненість – Ельбрус видається таким доступним для сходження, ніби тебе чекає проста пішохідна прогулянка. Але насправді це омана – Ельбрус дуже складна і підступна вершина. Значна висота, а отже розріджене повітря і недостатність кисню, спричиняють фізичну перевтому, втрату адекватності, іноді може розвинутися гірська хвороба, набряк легенів та набряк мозку. До цього слід додати ультрафіолет, раптові зміни погоди, урагани, вітри, різкі перепади температури (з різницею у 40 -50 С) і таке інше, що стає для багатьох смертельною пасткою.

Недосяжний фініш. Сніг на голову

Хоч ми й добряче намерзлися за день, але ночувати в притулку за такі гроші не збиралися, тож розбили неподалік свій табір. Настрій панував піднесений – було подолано найважчий відрізок шляху. Погода була ясною, і нам відкривався вид на наступне льодове плато, останнє на нашому маршруті, а за ним – перевал і фініш. Плато було порівняно невеликим, лише третина від того, що ми сьогодні вже подолали, і до перевалу, здавалось, рукою подати. А за ним знову починалася територія Карачаєво-Черкесії, долина річки Кубань, селище Хурзук і фініш, до якого ми збиралися дістатися днів за два-три. Тож ми хоч і втомлені, але цілком задоволені собою, і тим, що йдемо за графіком, полягали спати.

Та ми не знали, що Ельбрус готував нам іще один сюрприз, через який усі наші плани підуть шкереберть. Уже перед світанком я прокинувся від того, що мені на груди щось тиснуло. Підваживиши руками тент намету, я поволі виповз надвір, і… зарив носом у глибокий сніг, якого за ніч навалило до півметра. Від несподіванки я аж присів. Спочатку голіруч, а потім за допомогою шолома, почав відкопувати намет, скидаючи з нього товстезний шар снігу. Це під ним просів тент і тиснув мені на груди. Поволі озираючись, я побачив, як з інших наметів, неначе ховрашки з нірок, почали вириватися сусіди. Усі були спантеличені не менше мене. Ми попрокладали стежки між наметами, щоб ходити один до одного в гості. Втім найголовніша стежка вела до вогнища, яке в снігу розвели чергові, і підтримували його протягом дня. Нас гріло те, що запас дров був необмежений. Звісно дерева на Ельбрусі не ростуть, і ми вже майже тиждень, починаючи з виходу на висоту три тисячі метрів, готували їжу на примусі, але коло нього не зігрієшся, та ще й в таку холоднечу, коли снігу по пояс. Дров же сюди понавозили будівельники – були тут і дошки, і колоди, і повалені старі дерев’яні стовпи, і величезні дерев’яні котушки від кабелю та інший мотлох, що ішов у вогонь. Зігрівшись біля вогнища та поснідавши гарячою кашею з тушонкою, ми вже почали навіть радіти білому пухкенькому снігові серед літа. Засмучувало одне, що ми не могли далі рухатися – сніг поприсипав тріщини на льодовому плато, і воно перетворилося для нас на мінне поле. Тепер для того, аби перебратися через нього, обмацуючи, мов сліпці, кожен крок в снігу, і вгрузаючи по пояс, довелося б затратити цілий день замість кількох годин. Та, навіть, якби ми пройшли те плато, то піднятися на засніжений перевал тепер було дуже складно – він став слизьким і лавинонебезпечним. Уже внизу ми дізналися, що в цей час по той бік схилу накрило лавиною п’ятьох альпіністів із Санкт-Петербурга. Двоє з них серйозно покалічилися і потребують допомоги. День проходив складно, в наметах не сиділося, а прогулятися ніде – ми щільно оточені снігом. Ним ми умивалися і, навіть, чистили зуби. До того ж нас так заволокло туманом, що не видно було кінчика власного носа. Щоб не заблукати, ті хто виходив на прогулянку, пересувалися по своїх слідах на снігу. Але густий туман не став перешкодою для ультрафіолету – віддзеркалюючись від снігу, він пообпалював нам обличчя. Наші носи, губи, вуха за ці дні перетворилися на червоні пошерхлі кавалки, а пальці рук нагадували обпечені цурупалки. Очі сльозилися від сніжної сліпоти щоразу, як тільки ми знімали свої захисні окуляри-«Поляроїди». До вечора туман усе густішав, а потім знов пішов сніг, який не припинявся аж до ранку.

Олександр Ратушняк

Матеріал надісланий до редакції "Гречки" авторкою в рамках конкурсу "Найкращий мандрівник". Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв