Підкорюючи Монблан або на хвилі Радіо Шамоні (ФОТО): частина перша

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 2011

До редакції "Гречки" надійшов лист від кіровоградця, що у складі всеукраїнської групи подолав пів-Європи, щоб підкорити Монблан. Читайте і дивіться як це було.

Ранкове містечко Чоп - місце збору нашої команди, виявилось напрочуд чудовим, яке мені чомусь запам’яталось прикольною назвою в англомовному варіанті. Раніше я думав що буває тільки «T-Shirt», а виявилося ні, буває і «TChop».
Гумор українських прикордонників був не ахті, тільки крізь зуби почули: «їдьте, їдьте … ще приїдете». А попереду вже майорів угорський кордон.
- Речі заборонені для ввезення є?
- Звісно ні! – проскандували майже всі автоматично, а в голові банером засвітилося «Та повний же рюкзак».
І дійсно було трохи ризиковано, бо напередодні прийняли рішення все ж таки спробувати провезти тушонку, сало, ліки та газ в балонах, які були розподілені по різних рюкзаках команди.
- Чиї речі?
- Мої – відповідаю я.
- На догляд.
В мене два рюкзаки: один «заряджений», другий чистий як сльоза – там спорядження. Хапаю останній й починаю все монотонно розкладати на стіл: карабінчик, мотузочка, вісімка, касочка і т.д. Митник попався зовсім не україномовний, але збагнув швидко, що з моїм темпом та коментами ця процедура викладання буде тривати вічність, тому далі пішла лайка на угорському діалекті, що не має перекладу, і митник почав закидати мої лашки швиденько назад у рюкзак. Ну все. Зустрічай нас, Європо!
Спочатку дорога йшла селами, селами, ну зовсім як закарпатські, а потім все завмерло. Що трапилось? Виглянув у вікно. Та ні, нічого, їдемо. Просто руки укравтодора сюди не дійшли, почався автобан, водії занудьгували. Швиденько пролетіли повз озера Балатон, домовившись обов’язково заїхати на зворотному шляху. І ось нас вже вітає Буда і Пешта. Ну що тут сказати. Це круто!

Часу як завжди бракує, вирішуємо не зупинятись – Будапешт це окрема сторінка історії. Ставлю галочку в планах на майбутнє. Прощавай, Угорщино!
Словенський Марибор – місто-казка. Тихо, затишно і дуже гарно. За графіком маємо тут ночівлю і вечір вільного часу, йдемо оглядати місто. Місцеві весь час пролітають крізь нас на великах, сигналячи і вигукуючи щось лайливе. Хм??? Зрозуміло – ми йдемо по вело доріжці. Взагалі склалося враження, що Марібор - найспортивніше місто – місцеві майже поголовно всі на велосипедах, які до того ж можна взяти на прокат в одній частині міста, а здати в іншій.

На вулицях все розраховано на туристів: всюди є інфоцентри, багато вказівників, на стендах абсолютно безкоштовно можна взяти мапу міста, буклети на різних мовах, анонсовані різні мистецьки заходи, а в парках є … місця для поцілунків! Ну точно Європа. А ще є річка Драва!

Вечоріє, згадуємо що в нас все ж таки кав’яр-паті. Подивимось чим нас пригощатимуть. В кафе нам пропонують австрійське пиво (погоджуємось не роздумуючи), і навіть не знаю як перекласти перше слово з реклами. Вирішуємо не ризикувати, замовляємо салат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- В місто ходили? – питають нас на рецепції готелю.
- Так – відповідаємо хором.
- А чого ровера не брали?
Ось і скажіть, як «радянській» людині додуматись, що у вартість номера включено прокат велосипеда. Швиденький сніданок за принципом «all inclusive», і знов в дорогу. Попереду Італія!
Італія – це жара і замки, при чому останніх за годину я нарахував більше ніж пальців на руці. Десь зліва зовсім поруч промайнула Венеція, яку швиденько заніс в ті ж плани на майбутнє, а в підсумку дороги в Європі - то суцільна нудьга.
По дорозі в італійській Аості мали підібрати лвів’янина … вирішили зупинитися, розім’ятися та прогулятися містом. Що тут казати, це треба бачити.

Знайомство з масивом Монблан з італійського боку починається … з підземелля. Такий собі малесенький тунель довжиною в 12 км з написом десь на глибині - Франція. Навіть і не знаю де можна перетнути кордон двох країн під землею, раніше мені такого не доводилося.
Майже три тисячі кілометрів і ми на місці призначення – альпійське містечко Сен Жерве ле Б’єн, де за задумами й мав знаходитись наш базовий табір.
Наметове містечко в Криму чи Карпатах … нічого спільного не мають з кемпінгом в Альпах. Французький кемпінг – це музей, в якому все підкорено якомусь дивовижному закону гармонії відпочинку. Господарі підготували нам палку промову з нагоди нашого приїзду, з якої ми майже жодного слова не зрозуміли. Ну не говорять французи англійською, а ми єдине що змогли з себе витягнути так це широке розкотисте хорове – «Мерсі-і-і». Спілкування передбачало бути душевним.
Місця під наші шість наметів виділили напевно аж з пів гектара ідеально стриженого газону з видом на Монблан. В кемпінгу цілодобово безкоштовно! працюють душеві з гарячою водою й туалети (чомусь і перші і другі спільні для чоловіків і жінок), для відпочиваючих безкоштовні шезлонги, столи, стільці та дитячий майданчик. На рецепції є міні-магазинчик, де є французьке вино, сири й пиво. Хм! І все це за 8 євро/доба з людини? Райське життя.


Але хорош розслаблятись. Переходимо в активну фазу нашої експедиції. Нагадую, що наша мета все ж таки побувати на даху Західної Європи – а це 4810 метрів над рівнем моря.
Вечірній час присвячуємо останнім приготуванням: перевіряємо спорядження, ще раз обговорюємо маршрут, орієнтуємо мапу на місцевості, згадуємо правила безпеки і поведінки в горах, завгосп роздає харчі…


Завтра зранку в бій. Склад групи більш менш досвідчений, тому вирішуємо трохи набрати висоту, а там вже зробити акліматизаційні вихід та ночівлю.
Сонечко ще не зійшло, а ми вже топтали альпійські стежки в повному обмундируванні, подумки виказуючи своє невдоволення важкелезному наплічнику. І що туди можна було такого напхати … Йшов перший день нашого сходження. Висота набиралась дуже повільно, йти було важко й жарко, довго й трохи занудно, зате краєвиди відкривалися просто фантастичні.

Зазвичай «буржуї» - альпіністи з розвинених капіталістичних країн (прим. автора) цю ділянку підйому проїздять на … трамваї. Такий собі файненький трамвайчик на Монблан, всього за 22 євро в один кінець. А ми що? Ми пішки! Ми що не козаки?
Взагалі то передгір’я Монблана – це національний парк, і виявилося що розбивати намети ДО певної висоти заборонено. Це трохи не входило в наші плани, бо платних ночівель на маршруті не передбачалося. А правила є правила. Але робити нічого тре йти вперед і тільки вперед. Стежка тим часом вивела нас на мальовничу галявину з таким собі повноцінним баром-ресторанчиком посередині, трохи далі височів невеличкий готельчик в альпійському стилі. Якимись неймовірними зусиллями почуттів і жестів ми від господарів ресторану дізнались, що це приватна територія, одночасно і комплекс і гірськолижний курорт «Col De Voza», який ми відразу ж охрестили «Коло Воза», і намети тут не ставлять. А ось тут увага! Якщо нам потрібно, ми можемо спокійно переночувати одну ніч у них на подвір’ї, ще й води питної сказали дадуть. І це все абсолютно безкоштовно. Пострадянський мозок починав такого не витримувати. Але нам що, нам козакам ночувати коло воза не звикати.

Вечір пройшов душевно, як в кінозалі з фільмом про гори, картинка статична – зате заворожує. І все б нічого, якби запах нашої їжі не накликав би непроханих гостей. Ух, французька лисяча морда … А ми в тебе салом українським контрабандним кинемо, що тоді? Ба, сподобалось, так сподобалось, що набравшись відваги підійшов і почав з рук його їсти. Не даремно наше сало всюди хвалять. Нє. Стоп. Це вже наглість!

Ранок другого дня почався з прогулянки … Своїм дзвоном в п’ять кіло нас вітали справжні альпійські «мілки», але чомусь чорні. Я вам скажу то були зовсім не милесенькі корівки з реклами, а цілі коровомегамонстри, хоча й дуже миролюбиві. Корови на альпійських луках пасуться без усякої охорони і пастухів, бо вони знають секрет напевно, а електродріт по периметру не дає їм його забути.
Команда знаходилась в піднесеному настрої, потрохи набирали висоту, позаду залишилися дерева й луки, пейзаж почав біднішати, стежина вужчати … а погода псуватись.


Інформаційні стенди з щоденним БЕЗКОШТОВНИМ прогнозом погоди пророчили пориви вітру до 110 км на годину і дощ. Одним словом справи кепські. Порадившись, вирішуємо змінити маршрут і відступати до резервного укриття – маленької хатинки «Cabane des Rognes 2768m». На маршруті груп багато і деякі теж почали розвертатись в бік притулку. Не знаю як ця назва звучить французькою, але туди ми метнулись швиденько кабанчиком і … були перші. Хоча що з того, душа то в нас слов`янська, широка. – Заходьте, хлопці, всі, на вулиці ми ж вас не лишимо. Ось так я і спав всю ніч товкаючи в бік якогось датчанина, перевертаючись від храпу хлопців з прибалтики, та ще цей гам польський…
Ранок видався не кращим, на вулиці мряка, дощить, йти не резонно, речі промокнуть за мить, а сушити зась, вирішуємо чекати й використати резервний час передбачений на маршруті. Розпач. Нудьга. Розглядаємо місцевість навкруги.

Біля притулку стоїть металевий сміттєвий бак з «вухами» догори, куди кожен бажаючий БЕЗКОШТОВНО викидає принесене з собою (а буває і зібране) сміття. В зазначений час прилітає «волшебник в голубом вертолете» і уносить його кудись вдаль, а на ранок він знов стоїть там чистесенький і пустесенький. Важко щось таке подібне коментувати, але жодної пустої пластикової пляшки чи целофанового пакета ми не бачили на всьому маршруті. Чистота ідеальна, музейна й первозданна. Та й взагалі мені не зрозуміло як таке може бути – сервіс є, а платити не потрібно. Відразу навіяло асоціації за Кримом – де сервіс ще треба пошукати, а прохід і стоянка всюди тільки за мзду. Напевно, щось в нашій рідній ненці ми робимо не так… Сумно.
Роздуми про життя перериває довгоочікуваний сонячний промінчик, який як по команді ставить всіх на ноги. В путь.
Декілька годин ходу і нас зустрічає візитівка класичного шляху на Білу Гору – громадська вбиральня біля притулку «Refuge Tete Rousse 3167m». Хм?! На такій висоті? Споруда виявилася з ознаками дизайнерського мистецтва, яка частенько використовується не зовсім за призначенням: це й притулок в негоду, і клуб по колу інтересів, і навіть … столовка. Так в тамбурі іноді гріють чай і готують їжу. А в середині ще цікавіше. Сидиш собі, споглядаєш вершини масиву Монблан, піку Біонассей, розмірковуєш про життя і … крутиш педалі. Точніше одну і не менш ніж п’ять разів! Так каже велика інструкція з користування в коміксах, що висить на дверях прямо перед очима. Все дуже інноваційно-екологічно просто. За туалетом тягнеться гумовий конвеєр, який транспортує все залишене під льодовик і через декілька десятків років маємо внизу перетерті добрива на все тих же альпійських луках. Що тут скажеш, сервіс і турбота про природу.

Намети мусимо ставити неподалік від легендарного WC - (Winner’s Club – прим. автора) і прямо в калюжу, загороджуючи їх від вітру сніговою стіною.
Взагалі стоянка на Тет Руссі це такий собі граничний рубіж, точка неповороту. В голові крутиться символічне питання: Ти трус? І дійсно від романтики навколо залишилось одне каміння, лід та сніг, сурові умови життя, сильний вітер та холод, а попереду ще й «Grand Couloir». Великий кулуар або Кулуар Смерті, як його називають гірські гіди. Це такий собі майже кілометровий жолоб з верху якого летить каміння, іноді розміром з «чемодан», а альпіністи в проміжках між падінням намагаються його траверсувати (перебігти з одного боку на інший). Кожного року в ньому трапляються нещасні випадки. Якесь злощасне місце. А іншого шляху з цього боку немає. Я його охрестив «руським кегельбаном».

Продовження читайте на "Гречці" завтра.

Володимир Михайлов

Фото надані автором

Матеріал надісланий до редакції "Гречки" автором в рамках конкурсу "Найкращий мандрівник". Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв