Підкорюючи Монблан або на хвилі Радіо Шамоні (ФОТО): друга частина

Опубліковано . в Мандрівки

Кількість переглядів - 3164

 

Друга частина про мандри українців, що вирішили підкорити Монблан. Нові враження і фото! Початок читайте тут.

 

Бoягузів серед нас не знайшлось, йдемо як можна раніше на світанку, доки каміння за ніч підмерзло, тихенько, без шуму, надійно і злагоджено. Все минулось. Кулуар позаду, а попереду найскладніша ділянка сходження на Монблан – гребінь Гюте. Дитяча прогулянка скінчилась, в хід йде все наявне спорядження, організовується страховка, на ноги вдягаються «кішки» - далі альпінізм «по-чесному». Місцями на маршруті (де вже дуже лячно) зустрічається «віа-феррата» - це такий собі закріплений стаціонарний металевий трос, пересування вздовж якого дозволяється за допомогою самострахування, але гірські гіди навіть за таких умов не відв’язували від себе своїх клієнтів.

Пів дня напруженої роботи і ми на відмітці «Dome de Gouter 3817m», і майже перші. За нашим задумом авантюрного зодчества, неподалік від притулку мало бути збудовано наметове містечко - штурмовий табір, з якого і будемо шукати щастя на схилах Білої Гори, аби тільки з погодою б підфартило. Літо цього року видалось сніжним і холодним (градусів так з десять менше нуля), продував вітерець, а наше «градостроительство» було в повному розпалі. Ось що вийшло.

Захід сонця високо в горах – це нереально й фантастично. Чи то я іноземну вивчив, чи то українську трохи підзабув, але це просто ВАУ!!!

Споглядати можна цілу вічність, але нічого не поробиш – треба йти відпочивати в «снігову берлогу», завтра вихід о 3-й ранку, та ще й клята «горняшка» підступає …

Нічне дійство під назвою «вихід на Монблан» заворожує. Знизу, десь далеко, пробиваються ліхтарики альпійських містечок, а гора кишить маленькими «циклопчиками», які своїми переміщеннями підтверджують наявність «броунівського руху». Але все своїм чередом – на виході всі рівнесенько шикуються у шеренгу, і повільними зіг-загами починають рухатись вгору.
Ніколи ще в житті я так сильно не бажав побачити сонце, все тіло розуміло, що з першими його променями прийде таке довгоочікуване тепло, а час тягнувся цілу вічність. Ну нарешті…

Справи пішли веселіше, було ясно і морозно, видимість відмінна, з’явився азарт, а в голові монотонно почало настукувати тільки одну фразу: Сьогодні буде твій день!
Стежка, провівши лабіринтами снігового поля, вивела нас на гострий небезпечний сніговий гребінь, де вітер весь час намагався відновити з нами свій «статус-кво». Серце йойкнуло і завмерло, шия витягнулась як у жирафа, а очі зосередились на одній точці – показалася вершина.

І нічого що до неї ще годину топати, і нічого що ноги вже підкорялись якимось іншим законам тяжіння, і нічого що сльози на обличчі з’являлись і відразу ж замерзали – це вже маленька перемога, маленька, але дуже потрібна.
Останні кроки навіть якось і не відклалися в пам’яті, але коліна назавжди запам’ятають як зі всього маху занурилися в сніг, а легені ніяк не могли наковтатися повітря, видихаючи його стахановськми темпами, а «сердце готово бежать из груди». Пару хвилин знадобилось прийти до тями, і ось наш прапор майорить на даху Західної Європи - ми це зробили.

В такі хвилини патріотизм просто зашкалює і виникає єдине бажання - кричати на весь світ: Ми Українці!!! Ми сильна й розумна нація! Слава Україні! Героям слава! І я цим пишаюсь.
Колективне фото на згадку, привітання і обійми з нашими іноземними колегами, і починаємо спуск. Вершина в альпінізмі, як відомо, це тільки половина шляху.

Дорога назад – це суцільне пекло, в прямому сенсі цього слова. Безкрайні снігові поля відбивають сонячні промені так, що жодна частинка ультрафіолету не оминає твого тіла. Жарко, спрага, а сніг їсти не можна… Зморені й щасливі ми повернулись в штурмовий табір.

За задумом, в цей день ми мали розпочати спуск з гори й скидати висоту, але втома вдалась взнаки, час був пообідній вже, та ще й погода почала знову псуватись. Гори, є гори. Вирішуємо ночувати на висоті.
Ранок виявився не кращим, почали повертатися перші групи, які вночі пішли на штурм – прохід закрито! Альпійська служба порятунку взяла в облогу підступи до Білої Гори, і ні під яким «предлогом» не пускала жодної групи на вершину. Ось воно, наше вчорашнє погодне віконце – справжнє альпіністське щастя. А ми вже на пів шляху до базового кемпінгу.
Десь далеко трамвайна колія почала підкреслювати горизонт, а ноги підсвідомо розвернулись в бік верхньої станції. Все, дістались. Платимо в касі за проїзд, швиденько закидаємо рюкзаки, займаємо кращі місця біля віконця і донизу з вітерцем.

 

 

 

 

           

 

 

Спуск трамваєм дав нам виграш у часі і в нас знов з’явився резервний день, який вирішили присвятити екскурсійній програмі. Так як з водіями, що чекали нас весь час в кемпінгу, попередньої домовленості про додаткові переїзди не було, весь наш задум опинився під загрозою. Але вердикт водіїв був швидкий і суровий: по 5 євро на бензин з носа і вперед в дорогу. І ось ми вже в ранці за 50 гривень ідемо відпочивати на … Женевське озеро, якого як виявилося потім просто не існує, мабуть в шкільній географії щось наплутано.

Ні озеро є, і воно дійсно знаходиться біля швейцарського міста Женева, але називається просто – Леман. Пару хвилин оглядин, фото на пам'ять, сумне прощання з прогулянковим кораблем (для нас дорого – 55 євро кількагодинна прогулянка озером), і ми влаштовуємось на набережній в затишній кав’ярні зі свіжою пресою та відмінним французьким вином. Ну справжні аристократи.



Вертаючись в кемпінг на останню ночівлю по дорозі не можемо промайнути прогулянку місцем, яке називають колискою альпінізму – французьким містечком Шамоні, з його легендарним Бюро гірських гідів.

Взагалі Шамоні – це визітівка французьких Альп, це справжня туристична мекка. Вузенькі вулочки наповнені багатомовним гамом і метушнею, яскраві квіти на підвіконнях будиночків, вигуки акторів вуличного театру, аромат кави та круасанів з кав’ярень під відкритим небом просто зупиняли час.



І ось наш автобус вже повернув фарами на Схід, дорога нудно потягнулася сірою полосою, а голові роздуми, роздуми… невже все скінчилося? Франція – Італія – Словенія – Угорщина, і довгоочікувана рідна Україна. Українські прикордонники знов не в гуморі, зустрічають нас як ворогів народу. То документи не в порядку, то машина не така, то якісь мита не сплачені, але година митарств по колу не принесла ніяких результатів. А нас вже поїзд піджимає. Знов скидаємось водіям по 5 євро. Не знаю куди вони діли ті гроші, але через 10 хвилин митники нам люб’язно махали вслід, напевно ввійшли в наше положення. Зустрічай нас, Україно!

Володимир Михайлов

Матеріал надісланий до редакції "Гречки" автором в рамках конкурсу "Найкращий мандрівник". Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
0 # жорж 03.09.2013, 13:35
аж дух захоплює. Молодці земляки!
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв