Олесь Довгий: «Життя людини – це найбільша цінність»

Опубліковано . в Політика

Кількість переглядів - 1181

 

Тема військового протистояння у східних регіонах нашої держави не сходить з перших сторінок не лише українських газет, а й найрізноманітніших видань по всьому світу.

Багато усіляких експертів, розмірковуючи над перспективою припинення війни, кажуть не про переговори світових лідерів, не про допомогу міжнародних військових блоків, не про вплив санкцій. Свої сподівання фахівці пов’язують з новим українським парламентом, який країна буде обирати за півтора місяця – 26 жовтня 2014 року. Та й кандидати не упускають жодного шансу у виборчих перегонах заявити про свою позицію щодо АТО. Проте не всі. Нам вдалося знайти політика, який про свою допомогу бійцям ані слова не сказав публічно. Хоча зробив вже дуже багато. Як випадково з'ясувалося, наш земляк Олесь Довгий має досвід, який вартий того, щоб про нього розповісти. І в буквальному сенсі притиснувши нашого співрозмовника до стіни у міністерстві, де він «вибивав» кошти на ремонт доріг Кіровоградщини, домоглися відповідей.

 

-Олесю Станіславовичу! Ви відомий політик і публічна людина. Проте навіть під час своїх виступів у розпал виборчої кампанії старанно оминаєте тему ставлення до ситуації на сході України та допомоги нашим військовим. Однак у нас є достеменна інформація про те, що Вам є що сказати. Чому мовчите?

- Просто не хотів це афішувати. Але ви не перша задаєте таке запитання, тому, мабуть, доведеться розставити всі крапки над «і». Я дійсно намагаюся не говорити про це та не використовувати ці тези у межах виборчих перегонів. Адже сьогодні постійно бачу різних політиків, які фотографуються в зоні АТО, розповідають, що вони допомагають батальйонам, чи не в кожному ефірі популярних політичних програм. У мене до них завжди виникає питання: «Якщо ти пишаєшся, що ти на Донбасі та фотографуєшся із солдатами, тоді що ти робиш на цьому телешоу?» Бо, на мою думку, є ті, хто допомагає АТО по совісті (не розповідаючи про це публічно), а є ті, хто, використовуючи цю тему, просто працює на свій рейтинг. Я жодного разу не підіймав цю тему, бо переймаюся ситуацією, яка склалася в країні. На щастя, маю організаційний та ресурсний потенціал для допомоги бійцям. Разом з однодумцями ми розробляємо програми підтримки хлопців, які у складі батальйонів беруть участь у бойових діях. Це і створений польовий шпиталь, і пошук волонтерів з медичною освітою, і постачання ліків від трьох великих фармвиробників, з якими ми змогли домовитися, а також харчування, вода, амуніція. А головне – це ніякий не подвиг, а мій громадянський обов’язок. Подвиг щодня здійснюють ті, хто зі зброєю в руках захищає нашу незалежність та майбутнє нашої країни.

- Як би ви взагалі охарактеризували своє ставлення до того, що нині відбувається на сході України?
- Думаю, що це жахливо. Як і кожна нормальна людина, починаю ранок з молитви за мир. Цю ж молитву промовляю ввечері. Вважаю, що протягом останніх кількох місяців кожен день в країні траурний. Бо втративши стільки своїх синів, наша Батьківщина матиме на своєму серці тисячі рубців і шрамів, які ніколи не загояться. Сьогодні всі політики та лідери думок, якщо у них є совість і хоробрість, повинні згуртуватися та докласти максимум зусиль, щоб в Україну прийшов мир. Повірте, що у XXI столітті ми маємо засоби для того, щоб не допустити повномасштабної війни у самому центрі Європи. Маю надію, що озвучене сторонами перемир’я дійсно запанує, а всі ті, хто сьогодні грає м’язами, бряцає зброєю та лякає танками, не пустить все це у хід.

-Безумовно, найперше завдання влади – це припинення війни. Але й після неї прийде завтрашній день. Проблем для держави вистачає: відновлення постраждалих регіонів, розвиток економіки, облаштування соціальної сфери тощо. Які б пріоритети виділили Ви?

- Я знаю, що за останні кілька місяців тисячі матерів залишилися без своїх дітей, тисячі дружин – без своїх чоловіків, тисячі дітей – без своїх батьків. Багато бійців повернулися до родин з травмами чи пораненнями. Це, безумовно, велика трагедія, яка вже вписана у книгу історії України XXI століття. Проте ми живемо сьогодні, отже, наслідки цієї трагедії маємо виправляти зараз. Це величезний пласт роботи, бо політикам, які будуть визначати пріоритети розвитку країни, створювати соціальні програми та формувати бюджет, слід серйозно подумати про долю цих сімей. Щонайменше, треба на законодавчому рівні віддати шану тим людям, які поклали за нашу свободу, за територіальну цілісність України своє життя. Тобто увічнити їх не лише добрим словом від держави, не тільки грамотою чи орденом, а й щомісячною відчутною матеріальною допомогою для їхніх сімей, які залишилися без годувальників. Також необхідно зробити так, щоб ще одним пріоритетом для соціальних програм державного рівня стало опікування долею тих, хто постраждав на війні. Вони повинні отримати можливість продовжувати повноцінне життя, пройти реабілітацію, мати гідну зарплату. Зрозумійте, що людина, яка виконує присягу та ризикує своїм життям заради країни, має знати, що і країна не залишить її або її родину у біді. Вона повинна бути захищеною від беззаконня чиновників, від байдужості військового керівництва, від крадіжок гуманітарних вантажів тощо. Всі ми маємо великий борг перед цими людьми. Тому у нас немає права не створити умов для їхнього лікування та реабілітації, для їхнього нормального подальшого життя. А якщо солдата не вдалося зберегти, то пам'ять про його подвиг не повинна щезнути.
Проте ще раз хочу акцентувати увагу на тому, що насамперед ми повинні зупинити бойові дії. Я добре знаю історію та скажу вам, що абсолютно всі війни закінчуються компромісами і домовленостями. Ми пройшли до цього перемир’я шлях, на якому втратили тисячі життів. Тож у нас немає інших варіантів, крім того, щоб зараз докласти максимум зусиль заради збереження цього крихкого миру. Бо життя людини – то найбільша цінність. Розумію, що в багатьох болить душа від побаченого та від почутого. Тисячі загиблих, поламані долі, зруйновані будинки. І дехто хоче помсти, вимагаючи продовження війни, мовляв, «треба дожимати». Проте політики повинні розуміти свою персональну відповідальність за непродовження війни та приймати іноді непопулярні рішення.

- Але повертаючись до нашого запитання, що нас чекає після закінчення війни?
-Я б усе ж таки спершу дочекався цього. Проте якщо ви наполягаєте, то скажу вам чесно, як економіст за фахом, кандидат економічних наук та людина, яка розуміється на державному управлінні та державних фінансах, що, навіть припинивши війну, ми житимемо в дуже непростій економічній ситуації. Зараз кожному з нас слід із розумінням поставитися до кризового стану вітчизняної економіки. Для її відновлення нам знадобиться не один рік щоденної кропіткої роботи. Але разом, долаючи перепони, стійко приймаючи та відчуваючи на собі результати непопулярних кроків, ми зможемо відродити країну і стати європейською державою не тільки територіально, а й за стандартами життя.

- Про неспокійний схід України каже багато політиків, але коли порушують питання про те, чи могли б вони бути там…
-...Я був там! Реалізуючи програми з допомоги військовим, ми відправляємо туди гуманітарні каравани. Я особисто їх супроводжував. Якщо йдеться про безпосередню участь у бойових діях, то вважаю, що кожен має зробити якнайбільше з того, що може і вміє. Наразі я займаюся організацією допомоги бійцям. І в цій справі від мене більше користі. Якщо тут я маю можливість забезпечити тисячі бійців, то там я буду лише один із багатьох, а ті тисячі залишаться без амуніції, ліків тощо. Багато хлопців, які безпосередньо працюють у моєму підпорядкуванні, поїхали до зони АТО добровольцями. На мені зараз лежить особиста відповідальність за підтримку і допомогу їхнім родинам. Поки вони захищають нашу країну, ми забезпечуємо поставку їжі, ліків, засобів комунікації тощо. І якщо щось – не дай Боже – станеться, то вони знають, що мають міцний тил, що їх не покинуть напризволяще. Не люблю про це згадувати, але в мене вже були випадки, коли доводилося визволяти хлопців, яких брали в заручники, а іноді навіть і викуп вимагали. На жаль, сьогодні це стало буденною справою... І це жахливо.

- У разі необхідності самі готові взяти автомата до рук та піти воювати?
- Чи вважаю я своє особисте знаходження там більш ефективним, ніж тут? На сьогодні – ні. Проте якщо ситуація піде за найгіршим сценарієм і всі працездатні чоловіки вимушені будуть взяти зброю й піти захищати свої будинки, свої родини, свою країну, то, звичайно, я також піду. Я нікуди з цієї країни не збираюсь їхати. Тут я народився, виріс та житиму надалі. Якщо моя особиста участь знадобиться на передовій, то, не замислюючись, захищатиму Батьківщину.

- Як Ви вважаєте, коли закінчиться війна і що для цього треба зробити?
-Сьогодні ми живемо у дуже складному світі, де є величезна кількість балансів і механізмів стримування. Дипломатія XXI століття має безліч інструментів. Я сам як політик щодня знаходжу компроміси між різними групами людей, які взагалі не мають спільних інтересів. Хто шукає, той знайде. Я підкреслюю – неприпустимо, щоб було втрачено хоча б одне людське життя. За декілька місяців наша країна пройшла через переродження свідомості, пережила реальну революцію гідності. Я вірю, що люди стали іншими. Ми почали інакше дивитися на світ. Але потенціал цього нового світогляду треба витрачати не на війни й конфлікти. Ми повинні спрямувати його на побудову добробуту нашої країни і нашого народу.

Світлана Борецька

 

Сподобалася стаття?
Поділитися: