Чемпіон Всесвітньої літньої Універсіади, уродженець Кіровоградщини розповів про свій шлях до спортивного олімпу (ФОТО)

Опубліковано . в Спорт

Кількість переглядів - 862

На Всесвітній Універсіаді, що днями завершилася в Південній Кореї, єдину золоту медаль в легкоатлетичному турнірі Україні принесли майстри спортивної ходьби Ігор Главан, Назар Коваленко та Іван Банзерук. Саме завдяки відмінному результату 24-річного уродженця села Назарівка Кіровоградській області Ігоря Главана наша команда виграла змагання на дистанції 20 кілометрів. Хоча змагання в Кванджу проходили в непростих кліматичних умовах: стояла 30-градусна спека при 100-відсотковій вологості.

«Скільки себе ні поливав, волога моментально випаровувалася»

Спортивну долю Ігоря Главана можна назвати унікальною. У дитинстві у нього виявили пухлину мозку. Лікарі врятували шестирічного хлопчика, провівши складну операцію. У 15 років хлопець, намагаючись не бути тягарем для батьків, які все життя пропрацювали в колгоспі, вступив до сільськогосподарського технікуму. Там Ігор, якому медики заборонили займатися не те що спортом, але навіть фізкультурою, став робити ранкову зарядку і пробіжку. Насамперед просто щоб скинути зайві кілограми, набрані через медикаменти. А професійно легкою атлетикою Ігор Главан почав займатися тільки в 19 років.
За п'ять років щоденних наполегливих тренувань він став одним із найсильніших ходоків світу. Українця висували на звання кращого легкоатлета Європи. На чемпіонаті світу та Кубку Європи-2013 Главан разом з товаришами по команді посів четверте місце. Українська збірна, до якої він входив, перемогла на минулорічному Кубку світу, що проходив у китайському Тайцані.

«ФАКТИ» поспілкувалися з Ігорем Главаном скайпом у той же день (вірніше, в Південній Кореї це був уже пізній вечір), коли спортсмен добився командного «золота» Всесвітньої універсіади. Він дуже скромний, навіть сором'язливий, його насилу вдалося розговорити.

- Ігоре, вітаємо вас і ваших друзів із золотою медаллю! Важко далася перемога?

- Дякую за привітання, обов'язково передам Назару Коваленку та Івану Банзеруку теплі слова з рідної України. Я ще ніколи не змагався у настільки важких умовах. Старт перенесли на 7.30 ранку, але навіть у такий ранній час стояла 30-градусна спека. До того ж напередодні всю ніч йшов проливний дощ, тому була 100-відсоткова вологість повітря. Ну наче в сауні знаходились. Та ще траса важка: треба було пройти 20 кілометрових кіл, 500 метрів вгору - 500 метрів вниз. На поворотах швидкість гаситься, та й вгору важкувато йти. Скільки не лив на себе води, вона моментально випаровувалася. Постійно пив воду, літра три, напевно, випив. Схоже, з потом стільки ж і вийшло.

Після фінішу години три ходиш, як чумний, ноги гудуть. Потім вже організм починає потихеньку відновлюватися, просить солодкого. Щоб поповнити запаси вуглеводів, треба печиво або шоколадку з'їсти. Або тортика шматочок.

- На побутові умови не скаржитеся?

- Якщо чесно, умови зовсім слабенькі. У кімнаті стоять тільки обшарпане ліжко, стіл та стілець - от і все. Ніякої шафи, нікуди навіть речі скласти. Харчування? Ну, не можна сказати, щоб вже зовсім погано. Може, тому що я в їжі неперебірливий. Але шведський стіл одноманітний, екзотичними національними стравами нас не пригощали. Салати та каші.

- На церемонію закриття команда залишиться?

- Ні, всі українські спортсмени практично відразу після змагань відправляються додому. На нашому проживанні економлять. Та й переліт страшно виснажливий: майже півтори доби добиралися до Кванджу і назад так само доведеться. Летимо через Дубай, там 5:00 чекаємо наступний рейс. Зазвичай при таких важких перельотах сильно ноги набрякають. Рятують лише компресійні гетри.

Ігор Главан (у центрі), Іван Банзерук і Назар Коваленко принесли Україні єдину вищу нагороду в легкоатлетичному турнірі Універсіади
(фото зі сторінки Ігоря Главана в соціальній мережі)

«Щоб купити перший мобільний, довго відкладав стипендію»

- Як вийшло, що ви лише в 19 років зайнялися спортом?

- Коли я був маленьким, навіть мови не могло бути про спортивні заняття, адже народився я в селі. Все дитинство пройшло в роботі - допомагав батькам. У нас було велике господарство - і свині, і корови, і качки, кури. На городі з мамою працював, щоб взимку було що їсти.
У дитинстві я сильно хворів. Зараз намагаюся не згадувати про пухлину і перенесені операції. Слава Богу, мене вже нічого не турбує.

Коли вступив у Бобринецький сільськогосподарський, то брат, що захоплювався в той час гирьовим спортом, умовив мене зайнятися своєю фізичною формою. Справа в тому, що я сильно поправився. У 15 років важив майже 70 кілограмів. Таким пухким хлопчиком був. Почав робити зарядку і бігати по кілька кілометрів. Поступово втягнувся і вже не міг обійтися без щоденних занять.
Правда, ті, хто знав про мою хворобу, постійно мене лаяли. «Що ти робиш? - Чув я від дорослих. - Куди тільки твої батьки дивляться ?! »

- Вони дали добро на спорт?

- Яке там! Мати мене сильно сварила: «Припини цією нісенітницею займатися! Ти ж майбутній агроном. Навіщо тобі спорт?» До 20 років пиляла, поки я їй одного разу не відповів:« Мама, можна я сам буду вирішувати, що мені робити? »

Так от, нікого я не слухав, продовжував займатися для себе. На жаль, у Бобринці не було кваліфікованих тренерів з легкої атлетики. А трохи пізніше, коли я вступив до сільськогосподарської академії в Білій Церкві, вирішив стати справжнім спортсменом. Влітку приїхав до Кіровограда і разом з товаришем, який займався у легкоатлетичній групі Володимира Абраменка, прийшов на тренування в місцевий парк імені Пушкіна. Попросив наставника оцінити мої можливості. Через тиждень Володимир Іванович запитав, чи хочу займатися серйозно. Відповів, що просто горю бажанням, і отримав від нього рекомендацію до тренера Олександра Шевченка, який працював у Білій Церкві.

Однак Олександр Миколайович відверто сказав, що, починаючи в 19 років, не варто розраховувати на високі результати в бігових видах. Правда, запропонував спробувати свої сили у спортивній ходьбі. Незабаром у мене стало непогано виходити. Я безмірно вдячний своєму першому наставникові за те, що повірив у мене. Вже за місяць тренер визнав: «З тебе може вийти толк». І я старався з усіх сил, щоб його не підвести. Десь за три з половиною місяці в мене був перший старт на чемпіонаті України. Саму малість не дотягнув до нормативу кандидата у майстри спорту. За рік після початку серйозних занять на змаганнях в Івано-Франківську все-таки виконав норматив майстра спорту. І пішло-поїхало.

- Де ви зараз живете?

- У Броварах. Вже три роки я в групі старшого тренера збірної України зі спортивної ходьби Анатолія Соломіна. У нього займається і рекордсменка України, срібний призер чемпіонату Європи зі спортивної ходьби Людмила Оляновська. Ми з Людою сусіди по гуртожитку. Разом тренуємося, разом і вечерю готуємо.

- Так Людмила ваша дівчина?

- М-м, дайте подумати... Ну і питання ви мені задали! Як же правильно сказати? Дружимо, але це трохи більше, ніж дружба. Намагаємося в усьому підтримувати один одного. Помітив, що ми з Людою часто на змаганнях займаємо однакові місця. На чемпіонаті України вона приходить перша, і я. На Кубку світу Люда виявляється на шостому місці в особистому заліку, і я теж. Перед поїздкою на Універсіаду ми з нею домовилися: якщо виграю в Південній Кореї, то і вона повинна перемогти на молодіжному чемпіонаті Європи, який проходить зараз в Естонії (з молодіжної першості, що завершилася 12 липня в Талліні, Людмила Оляновська привезла «бронзу». - Авт .).

- Провідуєте батьків у Назарівці?

- Між тренувальними зборами намагаюся вирватися в рідне село хоча б на пару днів. Батьки вже на пенсії, але досі трудяться по господарству. Коли приїжджаю, мама та-а-а-кий бенкет робить! Борщ, свинина запечена, оладки ... А у мене ж спортивний режим, намагаюся не роз'їдати. Але коли бачу таку смакоту в маминому виконанні, який уже там режим! ..
Батьки не мали можливості купувати нам з братом дорогі речі, іграшки. Та що там іграшки, навіть телефону не було. Свій перший мобільний я купив, коли навчався на другому курсі технікуму. Довго відкладав стипендію і придбав собі самий простенький телефон.
А перший комп'ютер у мене з'явився в 20 років. До цього толком і не знав, які там кнопки натискати, що таке Інтернет. Дуже вдячний мамі і татові за те, що навчили мене головному - трудитися. І не здаватися перед будь-якими перешкодами. Зараз вже спортом заробляю собі на життя. Ще б свою квартиру мати замість кімнатки в гуртожитку. Хоча ні, це не найбільша мрія. Головне - виграти Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. Ось буде круто!

Олена Драга, «Факти»

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв