14 липня - день «взяття» Кіровограда

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 2884

Епопея з перейменуваням Кіровограда нарешті закінчилася: у день взяття Бастилії Сергій Миронович поступився місцем Маркові Лукичу. Певен, що йому, завзятому сталіністу, на совісті якого тисячі життів (чого варті тільки Соловки і Бєломорканал!), уже ніколи не повернутися у наші степи. Імператриці Єлизаветі Петрівні, яку дехто намагався лукаво «переодягти» в скромне вбрання «святої Єлисавети», також не вдалося втрапити на карту сучасної України, - і слава Богу! Сподіваюся, ніякі зміни влад в Україні вже не призведуть до їх топонімічного «воскресіння»…

Володимир Панченко

Прихильникам «Єлисаветграда» нарікати нічого: Верховна Рада діяла відповідно до закону. Вона мала в своєму розпорядженні рішення Кіровоградської міської ради попереднього скликання, яка запропонувала на вибір парламенту сім варіантів, - серед них був і «Кропивницький». Було рішення відповідного профільного комітету парламенту на підтримку «Кропивницького», було голосування у сесійній залі, - що іще треба? Які підстави є в міського голови Андрія Райковича для того, щоб заявляти: «Нас не почули!»?

А що, власне, мали почути? Може, міська рада під проводом Райковича скасувала рішення своїх попередників? Та наче ж ні: воно залишилося в силі. І це найголовніше.

Що ж до опитування жителів міста в жовтні 2015 р., то воно було юридично нікчемним. Цікаво: в чию саме «трубу» полетіли тоді 350 000 гривень з міського бюджету? На що їх витратили? На якій «стелі» написали кошторис?

А ось нинішня міська рада займалася виключно деструктивом: вона просто блокувала все, що не «Єлисаветград», заявляючи вустами свого голови (та й не тільки його), що то начебто православна назва! Хоча ж пояснювали Райковичу й іже з ним: не лукавте, назва «Єлисаветград» не має жодного стосунку до святої Єлисавети. Це міф. Або, простіше, обман. Або ще простіше: брехня. Яку охоче поширювала УПЦ МП, - церква, яка й досі не розібралася сама з собою: чи вона українська, чи московська.

Є герб Єлисаветграда 1845 року з царською короною, вензелем імператриці, з датою «1754» - ви що, і цей герб хотіли повернути українському місту, дорогі православні браття і особливо сестри!?
Знаю, що частина «єлисаветградців» - це ті, хто ні до УПЦ МП не мають жодного стосунку, ні за «рускім міром» не ностальгують: їх вабить, так би мовити, культурний міф старого Єлисаветграда. Багатьох цих людей я знаю, і навіть не сумніваюся у їхній прекраснодушності. Але ж прекраснодушність тим і особлива, що вона не готова помічати багато чого іншого довкола себе!

Ну, а щодо Марка Лукича Кропивницького, то заслуги його перед українською культурою величезні. Історія національного театру асоціюється з його іменем – хіба цього мало? «Рускій мір» ХІХ століття забороняв український театр або ж заганяв його в жорсткі рамки побуту й етнографізму, в мелодраму (попит на яку й досі, до речі, не зник!), – проте все ж театр відбувся і як яскравий творчий феномен, і як важливий чинник національного самоусвідомлення українців! Акторами трупи Кропивницького і ним самим захоплювалися тисячі «просвіщенних» глядачів, серед яких, між іншим, були й такі авторитети, як Толстой та Чехов.

Чи витримала випробування часом драматургія Кропивницького? Він написав чотири десятки п’єс; одні з них більш живучі, інші менш, – по-іншому й не буває. Я ось щойно перечитав драму Марка Кропивницького «Розгардіяш», написану по слідах російсько-японської війни 1905 року і великої російської «смути», – і знайшов у ній чимало цікавого для сучасного театру. І ще раз подумав: ми таки «ленивы и нелюбопытны». Може, ми Лесю Українку ставимо? Може, Миколу Куліша? Гай-гай… Тому не варто кивати тільки на Марка Лукича… Мені випадало бачити на сценах київських театрів й Івана Тобілевича («Молодий театр»), і Нечуя-Левицького (театр імені Франка), і навіть Олену Пчілку з її водевілем «Суджена - не огуджена» (театр на Подолі), – і то були дуже цікаві роботи. Бо знаходився режисер, який брався за, здавалося б, відпрацьований літературний матеріал, і «ліпив» із нього цілком нову мистецьку реальність…

Одне слово, дорогі кропивничани, довгоочікуване прощання з комуністичним «псевдонімом» міста – сталося! Відтепер нехай собі Сергій Миронович і Єлисавета Петрівна танцюють свій прощальний менует, віддаляючись у рожеві тумани історії…

Приймімо нову назву, як колись жителі Проскурова прийняли імено «Хмельницький». Як станіславівці прижилися з «Івано-Франківськом». Як сучасні дніпропетровці прийняли «Дніпро», зовсім не переймаючись «Єкатерінославом»…

Живімо спокійно, в добрі та мирі. Тільки не в тому «мирі», який «рускій», а в тому, який далекий від потрясінь, затишному і впорядкованому, зігрітому пам’яттю про наше, а не чуже.

Володимир Панченко

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
-1 # Богдан 111 17.07.2016, 20:31
Как назвать свой город должны решать только его жители,как в нормальных европейских государствах.На м его навязали принудительно.
Где же демократия?Где закон про референдум???
Цитата
 
 
-1 # Мірошниченко В.М, 17.07.2016, 19:28
1) Щодо юридично "чистого рішення" ВРУ - повний нонсенс, рішення прийнято з грубимими порушеннями регламенту ВРУ. Парубій зазначив, що назва підтримується більшістю містян!???????? ? Є рішення місцевої ради проти Кропивницького, є соціологія. Немає тілько логіки!!!!
Короче даздракроп.
Цитата
 
 
-1 # San4o 17.07.2016, 19:22
Пан Панченко взагалі адекватний? Ну протягнули собі во славу назву які підтримує декілька відсотків містян. Вже Кіровоградом раз називали під гавкіт сочуствующіх компартії... Зараз аналогічна ситуація.
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв