Кенгірське повстання очима в'язня ГУЛАГУ з Кіровоградщини (ФОТО)

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 3611

 

…У залі селищної пошти людей небагато. Ось дідусь відправляє невелику бандероль. Він часто буває на пошті – розсилає книги своїм знайомим. Дівчина, що за склом, приймаючи переказ, відповідає одному з відвідувачів російською. Дідусь відразу реагує:


- Чому це ви не говорите рідною мовою?
- Та запитали по-російськи, -- пояснює дівчина.
- А як я до вас англійською говоритиму? – парирує дідусь. І тут же переходить на англійську мову.
Дівчина на якусь мить розгублюється, а потім усміхається:
- Та годі уже, Володимире Михайловичу, говоріть по-українськи…
У селищі Побужжя Голованівського району, що на Кіровоградщині цього літнього чоловіка знають усі – не дай Боже, при ньому сказати щось погане про Україну, ніколи не змовчить, відразу стає на захист. І хоч літа вже не ті – дев’ять десятків на носі, але силі духу й енергії – й молодий позаздрить.

 Колишній воїн УПА Володимир Караташ -- не із Заходу приїжджий, а родом з цих же країв, з Голованівщини, з Центральної України, 17-річним юнаком вступив до ОУН, був стрільцем у сотні Сталевого, що діяла в районах Гайсина, Умані, Гайворона, Голованівська. За те, що став відкрито боронити Україну був засуджений разом із батьком німцями до розстрілу. Батька окупанти розстріляли, Володимир зумів утекти. Після приходу червоних за ту ж «провину» – що став на захист України – отимав вісім років таборів. Уже в таборах знову арештовувався: з групою товаришів згуртувалися і таємно виготовляли зброю для захисту в’язнів у разі необхідності. За це отримав уже інший вирок – розстріл. П’ять місяців провів у камері смертників, звідки вісім разів ночами виводили ніби на розстріл, але щоразу, покружлявши по коридорах, просто переводили у іншу камеру. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років ув’язнення. Відбувати їх Караташа направили у спецтабір суворого режиму «Стєплаг», селище Кенгір, що в піщаній пустелі Казахстану.

60 років тому саме там спалахнуло найбільше в історії ГУЛАГу повстання. І пам’ятне воно Володимиру Михайловичу не лише тим, що був його активним учасником, а що саме у такі ж травневі дні на барикадах Кенгіру зустрів дівчину – Ганнусю, з якою вони разом і донині. А тоді вони стали найвільнішими людьми в СРСР.

Сорок днів Кенгіру
Саме так назвав Олександр Солженіцин учасників Кенгірського повстання. Було їх за різними даними від семи до 13 тисяч політв’язнів, три чверті яких, як стверджує Володимир Караташ – українці.

Власне, повстання спалахнуло через те, що після смерті Сталіна багатьох в’язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалось тих, хто свідомо боровся з системою, тим більше українських патріотів. Їхнє утримання в таборах не лише не пом’якшилось, а стало ще жорсткішим. Начальство, конвоїри поводились з вязнями гірше, ніж з рабами. Тяжка праця на копальнях (10-годинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушують лягати чи сідати в болото, великі білі номери на спинах. Під час конвоювання – жодних розмов.

На Великдень 1954 року колону дівчат вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону концтабору. Назустріч їм, паралельною дорогою йшла на роботу колона хлопців. Незважаючи на матюки конвою та гавкіт собак, хлопці гукнули: «Христос воскрес!», а дівчата дзвінко відповіли: «Воістину воскрес!». Адже ж і в жіночій, і у чоловічій зоні були в основному українці! Один з конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні – 13 чоловік було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок сколихнула концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.

Адміністрація, відчуваючи це, направила у зону політв’язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати ворожнечу, різанину, аби мати легальну підставу увести у зону війська. Але наші хлопці, українці, серед яких був і Володимир Караташ, вміло провели з ними перемовини, пояснивши, що на випадок чого зуміють себе захистити, а свої права відстоювати краще разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради.
Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло – ніхто нічого виконувати не збирається. В’язні вигнали усю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося й без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли досягти свого. На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, утримувати порядок і дисципліну (про моральність додатково дбали священики, яких достатньо було серед в’язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати щоб усі життєво необхідні установи – харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні -- працювали без збоїв.
За всі сорок днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стінгазети, плакати, складали відозви до солдат і офіцерів дивізії, що оточила «вільну територію», листівки до мешканців селища Кінгір, які потім з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, що їх у зоні було з десяток) розсипали серед житлових будинків.

Багаторічний в’язень, борець за незалежну Україну Михайло Сорока (помер у 1971 році у радянських концтаборах, провівши там більше 30 років) написав гімн Кенгірського повстання – «У гарячих степах Казахстану», який був дуже популярним серед повсталих. Траплялися серед них і колоритні фігури, наприклад, гуцулка Параска, могутня дівчина, яка могла подужати будь-якого хлопця і як донор, віддала багато крові пораненим.

Уже 27 травня відбулися переговори з представниками влади, на яких крім табірного керівництва були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров та начальник ГУЛАГу генерал І.Долгих. Повсталі вимагали: зняти принижуючі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, пристарілих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності тих охоронців, які розстрілювали невинних людей і врешті розпочати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім згоджувались, але реальних кроків ніхто робити не поспішав.

Тим часом острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери конструювали радіопередавач, який би сповістив усьому світові про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, 22-23 червня це таки вдалося зробити і перше повідомлення було передане. Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння влади – вона не могла допустити, щоб подібна інформація поширювалась. До речі, усі учасники Кенгірського повстання, які залишились живими, дали підписки тодішній владі, що не розголошуватимуть того, що з ними відбувалося. У 1956 році на Захід зумів потрапити очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі. Він першим розповів світові про Кенгір.

Звісно, ніхто не чекав, що влада застосує танки, проти них була безсилою та зброя, яку заздалегідь готували повсталі. Майже 700 трупів, серед яких були і дівочі, стали розплатою за 40 днів волі.
Свідчення про ті події разом з власними спогадами та коментарями Володимир Караташ зібрав у книгу «На барикадах Кенгіра», яка побачила світ коштом кількох однодумців та самого автора тиражем усього 500 примірників. Ця книга стала лауреатом обласної літературної премії імені Евгена Маланюка в номінації «Публіцистика». Друге видання здійснило видавництво «Український пріорітет», директор якого Володимир Шовкошитний презентував книгу студентам педуніверситету та широкій аудиторії в обласній бібліотеці імені Д.Чижевсього.

«Впали мури, що нас розділяли, і зустрілися брат і сестра…»
Жіноцтво під час Кенгірського повстання – особлива тема. Спочатку кримінальники прагнули якомога швидше дістатися у жіночу зону, аби добре розважитися. Але хлопці-політв’язні їх попередили, що там не просто «баби», а їхні матері, сестри, землячки, тож вони не дадуть їх скривдити.

Серед членів комісії, яка керувала життям острівця свободи було троє жінок. Дівчата брали участь у всіх роботах, навіть у вартуванні, облагороджуючи чоловіче товариство.

У ті дні Володимиру Караташу запала в душу дівчина з Рогатина Ганна Людкевич. Її батька замордували в Іркутську в «Озерлазі». Мама була на довічному поселенні в Якутську, а Ганнуся з молодшою сестрою Марійкою опинилися в Кенгірському таборі. І хоча обоє були засуджені на 25 років, після повстання їх розкидали по різних таборах, але Володимир Михайлович усіма засобами намагався тримати зв’язок з коханою. Після неочікуваного звільнення (його справу розглядав сам Леонід Брєжнєв, який після щирої розповіді хлопця сказав: «Таких людей надо награждать, а не сажать!») розшукав Ганнусю в Якутії.

Ганна Лук’янівна пригадує яскравий епізод перших днів повстання:
- Вранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення – трьом хлопцям якось вдалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях – долоні в замок. Чекісти наказали розійтись. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і пригрозили, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти поверх голів. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і з бранспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час і автоматники, і пожежники відступили і пішли у бік вахти. Ця наша маленька перемога додала сил і надії, ще більше об’єднала дівчат.

Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата прибрали, обмили кров, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не мали бідніший вигляд. За це мусульмани та кримінальники були вдячні українським дівчатам. Тих хлопців, що першими наклали головами під час Кенгірського поастання, на відміну від багатьох і багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи.

* * *
Після звільнення Володимир Караташ закінчив Одеський університет і 25 років викладав англійську мову в школі. Разом з дружиною побудували дім, виростили двох гарних дітей, дочекались онуків. Усі роки їх єднала любов, спільна пам’ять та готовність будь-якої миті боронити Україну. На жаль, Ганна Лук’янівна уже пішла у кращі світи, але Володимир Михайлович, хоч і лишився сам на садибі, де все зроблене власними руками, все такий же – незламний духом і непорушний мов скеля у своїй любові до рідниї землі.

Світлана ОРЕЛ

Фото з мережі Інтернет

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
+2 # Надія Паливода 16.05.2014, 14:57
Яка чудова стаття. Зараз дуже не вистачає ланцюгового зв"язку між поколіннями, бо ми зосередилися в основному на сучасності, а між тим з таких матеріалів видно всі причини та наслідки...
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити