Свято на кістках мовного зубожіння

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 696

Кіровоград. Молодіжний журнал "Гречка" www.gre4ka.com.ua Свято на кістках мовного зубожінняДень української мови і писемності для мене нічого не означає. Для мене це не свято, і впевнена, якщо 9 листопада мене спитають «який сьогодні день?», то я відповім «п’ятниця». Якесь дурнувате свято на фоні того, що більшість українців українською так і не говорять. Саме існування такого дня мені здається неприродним, вигаданим, для того, щоб у школах і на філологічних факультетах влаштовували творчі вечори і диспути, патетично били себе в груди і запевняли, що українська «найсолов’їніша з солов’їних», а після сідали до маршрутки і говорити «астанавітє пажалуста» або і гірше «остановіть здєсь».

З українською мовою справа інша. Для мене це символ національної ідентичності. Я говорю українською, бо я нею думаю.

Коли я народилась, для батьків питання, якою мовою вчити розмовляти дитину не виникало. Звичайно українською. Для цього, мама, яка 18 років свого свідомого життя прожила в Росії, почала вчити мову і сама. Дитячі і шкільні роки мене переслідувало кілька питань «Ой, у вас така мова. Ви із Західної України переїхали?» і «А пачєму ти гаваріш на украінскам?». І якщо у відповідь на перше я впевнено стверджувала, я з Кіровограду, то на інше я тоді ще не знала як відповісти.

Мова відрізняла мене від інших, робила в певній мірі білою вороною. Тому, коли в 14 років я вперше потрапила до Львова і вже мала повертатись додому, то ридала навзрид: «Я хочу залишитись тут! Тут всі говорять як я». Бути своїм серед своїх завжди приємно.

Здавна мова була предметом чи навіть діалект були предметом розрізнення. Говориш українською – українець, білоруською – білорус, російською – росіянин. Мова була способом знайти близьку за менталітетом особину серед натовпу. Але за десятки років радянізації національності і мови як її ознаки стали соромитись. І 21 рік юридичної незалежності не зробив нас незалежними духовно. Суспільство наповнилось парадоксами. Часом, люди, що щиро вболівають за долю України абсолютно російськомовні, а ті, що говорять українською не гірше професора філології справжні покручі.

Мову намагаються зробити не елементом, що єднає націю, а тим, що розрізнює. Тому зараз не час святкувати День української писемності. Час вчитись розмовляти українською самим і вчити своїх дітей. Хочете таки відсвяткувати? Почніть відсьогодні говорити українською, хай з помилками і огріхами, але намагаючись щодня повернутись до своєї ідентичності.

Настя Дзюбак

"Нова газета"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити