Історія другого народження кіровоградського спецпризначенця під номером 173 (ФОТО)

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 1790

Ця історія про спецпризначенця із категорії фантастики. Завдяки професіоналізму лікарів, життя військового, яке висіло на волосинці, вдалось врятувати. Вже зараз, завдяки підтримці рідних, лікарів і волонтерів, 34-річний боєць з Кіровоградщини продовжує жити, очікує на другу операцію і має велике бажання повернутись на захист держави.

 

Чоловіка, обличчя і голову якого поверх пов'язки покривала товста кривава кірка, доставили в Дніпропетровську обласну лікарню на вертольоті прямо з поля бою під Савур-Могилою. Оскільки документів у пораненого не виявилося, в приймальному відділенні на руці намалювали порядковий номер 173. Це було в серпні минулого року, коли поранені надходили суцільним потоком, і вісім операційних лікарні імені Мечникова працювали, як безперервний конвеєр. Коли в нейрохірургію привезли каталку з цим пораненим, завідувач відділенням Андрій Сірко покликав колег на консиліум.

- Ми навіть не могли визначити його вік, припустили, що це молодий чоловік років сорока, - згадує Андрій Григорович. - Томограма показала: осколок діаметром близько двох сантиметрів увійшов в ліву скроню і вийшов у правій лобовій області, черепна коробка в цьому місці зруйнована. У пораненого практично не було чола, всередині мозку - осколки кісток, гематоми, пошкоджено численні судини. Додатково до всього у чоловіка були осколкові поранення спини, ліктьового суглоба і стопи. Перебував у комі третього ступеня. Цей стан називається термінальним, тобто несумісним з життям. Дихання пораненого підтримувалося за допомогою апарату штучної вентиляції легенів, тиск був критично низьким, величезна втрата крові. Ні на світло, ні на біль пацієнт не реагував, рефлекси відсутні ... У подібних ситуаціях, згідно з протоколом, операція протипоказана. Людина її просто не перенесе. Разом з анестезіологом Володимир Голубничий і черговим нейрохірургом Дмитром Гарусом ми стояли навколо каталки, розуміючи, що шансів у пораненого один на тисячу. «Це марно», - сказав я собі. І ... велів колегам готувати пацієнта до операції. Вранці, розповідаючи дружині про цей випадок, так пояснив своє рішення: молодий, ще жити та жити, його ж десь чекають батьки, може, й діти.

Операція виявилася навіть складніше, ніж припускав Андрій Сірко. Її почали, коли за вікном тільки сідало сонце, а закінчили пізно вночі. У операційної сестри Ірини Павленко це була вже четверта за день операція, вона не відпочила за час чергування ні хвилини, але виконувала команди лікарів як і раніше чітко.

Всі маніпуляції потрібно було робити якомога швидше. Однак стареньке устаткування, яке давно вже відслужило своє, того не дозволяло. Мозок - тонка і таємнича сфера, без мікроскопа хірургам не обійтися. А в лікарні Мечникова апарат застарілої конструкції, ще з радянських часів. Робити звичайні операції, які не потребують такої точності і глибини проникнення, з його допомогою можна. Але якщо численні осколки знаходяться на різній глибині, після кожного вилучення доводиться розкручувати мікроскоп і заново налаштовувати його, щоб забезпечити різкість зображення. Поки хворий чекає допомоги, втрачається дорогоцінний час ...

- Ми опрацювали обидва отвори, видалили осколки кістки, уламки черепної коробки, кров'яні згустки, які здавлюють судини і заважали роботі мозку, - продовжує Андрій Сірко. - Чоловікові пощастило, що осколок увійшов чітко між двома найважливішими центрами лівої півкулі (один дозволяє говорити, а інший - розуміти зміст промови), і вони не постраждали. Шматок металу немов зрізав зсередини обидві очниці і «дах» носа, яка перегороджує інфекції шлях у мозок. На щастя, осколок не зачепив очні нерви. Однак поранений близько шести годин перебував на полі бою, і інфекція вже могла проникнути в мозок. Але все-таки ми сподівалися на краще. Анестезіолог Володимир Голубничий зумів підняти тиск до норми, трансфузіолог Віталій Петров зробив переливання крові. Після декількох годин операції я побачив, що судини мозку стали наповнюватися кров'ю, запульсували, а значить, все пройшло добре.

Потім пацієнта передали двом іншим бригадам хірургів, які зайнялися роздробленою лопаткою і рукою.
Біля ліжка прооперованого бійця постійно чергував завідувач нейрореанімацією В'ячеслав Гришин. У перші години після такої складної операції нічого не можна випускати з уваги, адже найменше відхилення в стані пацієнта може стати незворотним. Але хворий так і не прийшов до тями, сам не дихав, хоча томограма показала, що найважливіші ділянки головного мозку функціонують. Андрій Сірко, як звичайно, прийшов на роботу о сьомій ранку. І відразу - до пацієнта з номером 173 на руці. Поправив йому пов'язку на голові, а той раптом відкрив очі! Погляд був відчужений, проте чоловік дивився. І це було дивом!

- Втім, ніяких інших реакцій ще не було, - продовжує Андрій Сірко. - Але вже в другій половині дня, коли я зайшов у палату і стиснув руку цього пацієнта, він відповів мені таким міцним рукостисканням, що я зойкнув. І мало не застрибав від радості, як хлопчисько: «Значить, буде жити!» До вечора наш хворий вийшов з коми. Правда, сказати, хто він і звідки, ще не міг.

Рідні чоловіки кілька днів не могли з ним зв'язатися. Батько пораненого Микола Петрович, працював у той час тренером зі спортивного туризму в дитячому таборі «Козацька фортеця», знав, що син, заступник командира групи спецназу, може бути на завданні, і спочатку не панікував.

- І раптом мені зателефонували і повідомили, що Вітя важко поранений, надії майже немає, а куди його відвезли, ніхто не знає, - каже Микола Петрович. - Весь день я намагався з'ясувати місцезнаходження сина, куди тільки не дзвонив.

Відчайдушні прохання тренера випадково почув його 16-річний вихованець Богдан Сірко, який був у таборі, і запропонував свою допомогу: «У мене тато працює в Дніпропетровській лікарні імені Мечникова, я можу у нього дізнатися». І треба ж статися такому збігу: саме батько Богдана - Андрій Григорович Сірко - оперував минулої ночі безнадійного пораненого!

- Коли мені зателефонував син і запитав: «Тату, у вас немає пацієнта з рудою борідкою на ім'я Віктор?» - Я відразу подумав про нашого невідомого, - посміхається Андрій Григорович. - Богдан сказав: «До тебе зараз виїжджає мій тренер, ти його відразу впізнаєш: він з вусами і козацьким чубом». Але першою примчала сестра Віктора, яка теж працювала в таборі. Підійшовши до ліжка з табличкою «невідомий», вона припала до грудей чоловіка: «Це він!» Потім приїхав батько і привіз лікарям банку меду: «Не ображайте, візьміть, це хороший мед, з моєї пасіки». Вони з дружиною цілими днями сиділи під дверима реанімації, чекали кожної новини і самі себе вмовляли: «Все буде добре, він виживе, він сильний, добрий, нікому ніколи слова поганого не сказав».

Завдяки старанням лікарів і молитвам рідних 34-річний пацієнт швидко йшов на поправку: почав дізнаватися членів сім'ї, виконувати прості прохання. Коли Віктор через місяць виїжджав в Одеський військовий госпіталь, він уже ходив, нормально говорив. А вдома, в селі Велика Виска Кіровоградської області, його чекала півторарічна донька. До речі, батько Віктора 59-річний Микола Петрович вирішив замінити сина на фронті. Він вже пройшов «учебку» і призначений заступником командира зенітно-ракетної батареї.

34-річний житель Кіровоградської області Віктор, у якого практично не було шансів на життя, вже повернувся до дружини і маленькій дочці і хоче знову йти на фронт. Але в квітні лікарі лікарні імені Мечникова проведуть йому другий етап операції – отвір, що залишився в черепі, закриють титановою пластиною.

Поки Віктор проходить курс лікування в Кіровограді. До недавнього часу він з родиною знімав тут житло, а нещодавно київський меценат, який побажав залишитися невідомим, подарував їм добре відремонтовану двокімнатну квартиру.

За порятунок поранених українських солдатів головний лікар Дніпропетровської лікарні імені Мечникова Сергій Риженко нещодавно отримав національну премію «Людина року-2014». Його заслуга в тому, що звичайна обласна клініка, яка ніколи раніше не мала справи з такою кількістю вогнепальних, мінно-вибухових поранень, буквально за лічені тижні перетворилася на провідний військовий госпіталь. Зал стоячи аплодував професору і його колегам, через руки яких пройшло близько півтори тисячі поранених. Сам Сергій Анатолійович вважає премію визнанням героїчної праці всього колективу. Весь рік, поки йде АТО, реаніматологи, хірурги, анестезіологи, травматологи цілодобово не виходять з операційних, повертаючи до життя навіть безнадійних пацієнтів.

Зараз лікарня імені Мечникова звернулася до всіх небайдужих людей з проханням допомогти у придбанні нового мікроскопа OPMI VARIO 700. Лікарі вибрали не найдорожчу модель, а надійну робочу «конячку», яка може забезпечити проведення всього спектру операцій на мозку. Але вартість навіть такого мікроскопа непідйомна для регіонального бюджету - 150 тисяч євро.

Один з дніпропетровських бізнесменів виявив бажання купити такий необхідний лікарні мікроскоп, і обладнання вже на шляху до лікарні імені Мечникова. Правда, залишається проблема з мікрохірургічними інструментами, дорогими витратними матеріалами, без яких мікроскоп не працюватиме, титановими пластинами для усунення дефектів черепа. Тому волонтери продовжують акцію по збору коштів для відділення нейрохірургії.

Збір благодійних коштів на мікроскоп ведеться спільно Фондом «Допомагаємо» і фондом «Підтримка України» (Ukraine Support Fondation) - сайт ukraine-support.org.

Детальну інформацію можна дізнатися на сайті Фонду «Допомагаємо» або за телефоном (056) 732-48-07.

За матеріалом "Фактів"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити