Чи можливо возлюбити ближнього, якщо він бомж: один день з життя благодійних організацій (ФОТО)

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 1189

Доки центр для безхатьків в Кіровограді залишається ідеєю ентузіастів, які не перший рік борються в міській раді з вітряками депутатської байдужості , реальну допомогу нужденним в межах власних сил вже зараз надає громадськість.

В нашому місті діє кілька доброчинних громадських організацій, актив яких складають християни різних течій і конфесій, що на постійній основі дбають про безхатьків – годують їх, миють, одягають, допомагають з документами і юридичними питаннями, лікують, дають нічліг і беруть на реабілітацію. З власної волі, безкоштовно, регулярно вони дають ще один шанс тим, кого суспільство вже списало з усіх рахунків, до кого середньостатистична людина не відчуває нічого крім відрази.

Яка мотивація цих доброчинців і яким є паралельне життя нашого міста пропонуємо дізнатись читачам «Гречки». Ми провели один день з активістами ГО «Нове покоління», які вже 6 років працюють з безхатьками, алкоголіками і наркоманами в Кіровограді. В їх галереї слави вже десятки історій успіху, коли люди з самого дна повертались до нормального життя, влаштовувались на роботу, заводили сім’ї, долучались до суспільно корисної діяльності.

 

Обід за розкладом
Ранок суботи для Віталія Кодацього, директора організації починається з підготовки до обіду. Обіду для нужденних, який «Нове покоління» влаштовує щотижня в будь-яку пору року.

Обід складається з трьох страв, на його приготування активісти складаються з власних коштів. Годування починається о 12.00 до того часу все має бути готове і привезено на площу Богадана Хмельницького.
Поїсти гарячого приходять кілька десятків чоловік. Більшість безхатьки, тобто типові бомжі – невмивані, з деформованими від алкоголю обличчями. Жінки-волонтерки привітно простягають їм борщ.

Віталій знайомить нас з кількома постійними відвідувачами. Серед них виділяється охайний інтелігентний дідусь. Дізнаємось, що він колишній викладач училища, людина з вищою освітою. Кілька років тому в його квартирі стався вибух газу, від тоді він живе в напівживому приміщені на своїй дачній ділянці. Їсти готує на вогнищі, світло через переноску позичає у сусіда, взимку гріється ковдрами. Вже рік приходить по безкоштовні обіди, можливість поїсти пристойної їжі, та й економія мінімальної пенсії.

В черзі за борщем помічаємо кількох бабусь. Одна трохи невпевнено почувається – вона вперше прийшла, вона не безхатько, поки що. Просто пенсії вже ледь вистачає на ком послуги, приготувати собі повноцінний обід для бабусі вже розкіш.

Нове покоління і Веселий Кут
Далі за планом навідати один з реабілітаційних центрів «Нового покоління» в селі Веселий Кут Знам’янського району. Півтори години в дорозі половина якої пролягає через поля і ми спостерігаємо мальовничі краєвиди Чорного лісу, який ген за селом руко подати. Саме село ледь живе. З 5 тисяч мешканців лишились за малим не сто чоловік. Більшість хат пусті – їх Віталій або купує, або безкоштовно віддає сільрада, аби люди жили. В будинках роблять ремонт і віддають під заселення наприклад переселенцям. Город обробляють, щоб прогодувати мешканців ребцентру.

Сам центр реабілітації розміщується в приміщені сільської школи. ЇЇ закрили ще в 2007 році. В селі всього 4 школярі, за ними приїздить шкільний автобус з Дмитрівки. В класах стоять ліжка постояльців. Кожен клас отоплюється окремо грубкою.

Вода з криниці.

На подвір’ї – господарка- кролики, дві кози, три покоління гусей, свиноматка.

Біля школи великий фруктовий сад і город. Доглядають за всім цим добром самі постояльці ребцентру. Віталій розпитує про стан справ, допомагає заповнити заяви з тими хто хоче відновити документи.
Зараз на центрі не багато людей

«Більшість працездатних зараз в Кіровограді і Знам’янці на роботі. Там теж є наші ребцентри. Тут в селі зараз ті хто поки що працювати не може.

У Колі он одна лише легеня, він інвалід. Ванда, наша куховарка, теж ще не зміцніла. Вона втратила двох дорослих дітей, після того як поховала меншу дочку почала дуже сильно пити. Одного разу заснула в снігу, її знайшов священник, відвіз в лікарню в неї відмерзла половина тіла її ледь врятували, зараз вона допомагає іншим і намагається почати життя з початку. Іра сирота, їй 27 років. В неї троє дітей, в неї були такі серйозні проблеми з алкоголем. Вона лежала в реанімації, в неї була повністю порушена мова, спаралізована рука, зараз вона вже посміхається. Мріє повернутись до дітей вільною від залежності.»

Жіночі апартаменти відокремлені від чоловічих. Вони в іншому приміщені - маленькій хатинці. Тут пахне свіжоспеченим хлібом і звісно затишніше ніж у чоловічому помешкані, але немає гітари.
Переселенці з Авдіївки бандерівців не бояться.

Нам показують ще одну хатинку – щойно відремонтовану. Вона для гостей. Можливо до когось приїдуть родичі або ще хто. В ще одному будинку живе сім’я переселенців з Авдіївки.

Вони тут буквально кілька місяців. Всього 7 чоловік разом двома дошкільнятами.

Розповідають, що їхати сюди не боялись. Рік жили без світла і води, тому російських новин не бачили. Говорять про те, що там відбувається лише з власного досвіду. Пані Галина згадує, так звані вибори ДНР на які її знайомі ходили без паспорта, без будь-яких документів. Каже ,що ще тоді зрозуміло було до чого йдеться. На власні очі бачила ватаги чеченів і росіян. Навіть симпатики ДНР не застраховані від того, щоб бойовики не забрали в них машину чи будь-яке інше майно. Повертатись назад не планують, тай нема куди – їх квартира зруйнована обстрілами, а будиночок діда в якому рятувались майже рік - якщо ще не зруйнований, то не придатний до життя, коли вони востаннє там були обстріли велись дуже близько , потрапляло в сусідні будинки. Жінка розповідає,що тут їх дуже гостинно прийняли перший час повністю забезпечували продуктами, допомагали і сільська рада і волонтери. Натомість їх знайомі оселились в Знам’янці і перший час мало не голодували, бо ніби й працювали, заробляли гроші, а їх не вистачало.

Село і ребцентр – історія взаємин

Йдемо далі селом, питаємо про ставлення місцевих до нових сусідів. Як складались стосунки.
Керівник ребцентру Наталія, розповідає, що по-різному .

- Спершу, звісно, насторожено ставились хто ми, що ми. Але потроху ставало краще. У нас тут тривалий час стояла машина, єдиний транспорт і можливість кудись доїхати. Місцеві бувало просили відвезти в лікарню, ми звісно ж погоджувались. Наші хлопці відремонтували дах в сільському клубі, ми поставили там комп’ютери і тенісний стіл, тепер спільно користуємось. Зараз стосунки можна сказати терпимі і навіть дружні. Ми їм шкоди не робимо, вони нам.

Пастор-мажор і дитячий бокс у Знам’янці.

Далі їдемо в Знам’янку , де нас зустрічає пастор Сергій, керівник місцевого ребцентру, засновник спортивного клубу для дітей і тренажорного залу для чоловіків.

Пастор Сергій, має власну історію боротьби з залежностями. Він сам з благополучної сім’ї. Тато на керуючій посаді в Гідросилі, мама чиновниця. А син прагнув пізнати світ, при чому зворотний його бік. Спершу це були парубочі бешкети, як це переросло в серйозну залежність незогледівся. Проходив численні курси лікування і реабілітації , знов зривався. Зрештою батьки махнули на нього рукою, а тоді він відкрив для себе Бога і зробив розворот на 180 градусів. Одружився, здобув євангельську освіту, почав допомагати іншим.

- Розкажу вам про мою дружину. Це унікальне явище взагалі. В основному в церкви ходять люди,які потрапили у скруту, які мають проблеми подібні до тих, що в мене були і хочуть їх позбутися . А моя дружина з нормальної сім’ї, ніколи нічого не вживала, золота медалістка, червоно дипломниця. Хореограф надзвичайно талановитий. Це вона великою мірою посприяла моєму одужанню і за це я їй вдячний.

Сергій показує нам свою найбільшу гордість дитячий спортивний клуб, який він разом з друзями облаштував у підвалі житлового будинку. Власноруч вивезли купу сміття, зробили ремонт, провели комунікації. Облаштували душову, закупили спорядження і тренажери. На стінах портрети Кличків та інших боксерів, вирізки з газет про перемоги вихованців клубу в різних чемпіонатах.

- Ви уявіть собі раніше в Знам’янці взагалі не було боксу, а тут наші хлопці приїхали і одразу призові місця позаймали на чемпіонаті, там всі були шоковані. – хвалиться пастор.

До нас приходять і дорослі займатись в залі. Але якщо малеча займається безкоштовно, то дорослі вносять абонплату. Це зараз коштує – 10 грн. одне відвідування. Тобто прийшов заплатив, а там хоч весь день гантелі тягай.

Прощаємось з пастором і їдемо додому переповнені вражень і суперечливих почуттів.

Все ще важко віднайти в собі розуміння і співчуття до людей, що з власної волі скочуються на соціальне дно. Але, коли знайомишся з тими, хто зміг повернутись звідти, хто не лише почав нове нормальне життя, але й допомагає іншим, робить чудові корисні речі для громади, задумуєшся, що не можна ніколи ставити хрест на людині і все ще може змінитись. Особливо якщо протягти людині, що впала руку допомоги.

І хай за статистикою лише 1 зі 100 повністю звільняється від залежностей і починає нове життя, Віталій і його команда готові шукати цих одиниць, попутно допомагаючи іншим, не сподіваючись на подяки і відшкодування.

Олена Горобець

 
Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити