У пам'ять про "Апостола" - майора Володимира Степанка (ФОТО)

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 1572

Двадцять шостого січня 2015-ого заступник командира по роботі з особовим складом майор Володимир Степанок 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ої окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України (42-й батальйон територіальної оборони "Рух опору") очолив загін із 72-х бійців, які добровільно відгукнулися на заклик прийти на допомогу 128 –й гірсько-піхотній бригаді, що зазнавала великих втрат під містом Дебальцевим Донецької області. Цього дня він трагічно загинув.

Указом Президента України № 311 / 2015 від 4 червня 2015 року " За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" Степанка Володимира Івановича нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

3 квітня 2015 року Всеукраїнською громадською організацією "Спілка ветеранів та працівників силових структур України "Звитяга" Степанка В.І. нагороджено нагрудним знаком "Гідність та честь" (посмертно).

7 лютого 2015 року був нагороджений найвищою партійною нагородою – Золотим нагрудним знаком ВО "Свобода" (посмертно).

Степанок Володимир Іванович та очолюваний ним загін героїчно відбивав атаки ворожих танків і піхоти. Але з цього бою хороброму офіцерові не судилося повернутися живим: при виконанні бойового завдання, у бойову машину, біля якої знаходився майор Володимир Степанок, влучив протитанковий реактивний снаряд. Множинні осколки від нього завдали нашому землякові смертельних уражень. Степанок В.І. не дожив лише день до свого 47—річчя.

Народився Володимир Степанок 27 січня 1968 року в селі Майському Джанкойського району АР Крим. Закінчив там загальноосвітню й музичну школи. З дитинства мріяв про кар’єру військового, тому одразу після закінчення школи, 1985 року, не маючи жодних зв’язків і покровителів, вступив до Новосибірського вищого військово - політичного загальновійськового училища. Наполегливо навчаючись, вдосконалював себе не лише фізично, а й інтелектуально - його часто можна було побачити за читанням книги, за що він отримав від інших курсантів прізвисько "Апостол", яке за ним закріпилося на все життя. Закінчив училище 1989 року. Далі була служба у Туркестанському військовому окрузі на посаді – заступника командира парашутно-десантної роти по політчастині військовій частині 33079, де він набув бойового досвіду в прикордонних сутичках з афганськими контрабандистами.

Після отримання нашою державою незалежності з грудня 1992 року у Володимира Степанка розпочалася служба у Збройних Силах України: з січня 1993 року методист – організатор - заступник командира автомобільної роти військової частини 65564, з липня 1993 року – начальник соціально - психологічної служби - заступник командира батальйону з виховної роботи військової частини А 0680 - 10 окремої бригади спеціального призначення. У зв’язку з скороченням штату з лютого 1995 року - помічник військового коменданта військової комендатури Феодосійського гарнізону Одеського військового округу, з липня 1996 року заступник командира батальйону з виховної роботи військової частини А 0461.

З 1996-1998 рр. навчався у Київському військовому гуманітарному інституті (факультет виховної і соціально-психологічної роботи), де опановував нові знання та навички з військової психології та педагогіки. За результатами навчання Володимира Івановича було направлено для подальшого проходження служби в одну з найкращих Збройних Силах України військову частину А 0759 - 50-й навчальний центр спеціальної підготовки у місті Кіровограді на посаду старшого офіцера відділення виховної роботи.

З червня 2004 року – старший офіцер відділення з гуманітарних питань, а з квітня 2005 року - заступник командира загону спеціального призначення з гуманітарних питань тієї ж військової частини А 0680 -3-й окремий полк спеціального призначення Південного оперативного командування. Вийшов у запас у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України у 2005 році.

Активна життєва позиція, бажання не бути байдужим до тих процесів, що відбуваються у суспільстві, загострене відчуття справедливості завжди вимагали від Степанка В.І. бути там, де найважче. От і під час Помаранчевої революції 2004 року Володимир Іванович був "на передовій" - приймав активну участь у тих буремних подіях на боці власного народу. Син простих трудівників, кримчанин за народженням Степанок В.І. зростав і наполегливо працював над собою як у громадському, так і в політичному вимірах. Постійна робота над собою, зростання і значне переосмислення та усвідомлення свого майбуття привели Володимира Івановича у реальну політику. Задовго до подій Революції Гідності він зробив свій свідомий вибір на користь волі, правди, свободи, рівності прав, соціальної справедливості, патріотизму, духовності, національного самовизначення та ідентичності. Володимира Івановича завжди непокоїла фактична відсутність реальної незалежної України та колаборанти у правлячій верхівці.

Після вторгнення російських окупантів на територію України Володимир Іванович пішов добровольцем до війська. Разом з капітаном 1-го рангу Юрієм Олефіренком з червня 2014 року майор Володимир Степанок формував 42-й батальйон територіальної оборони Кіровоградської області "Рух опору". Обіймаючи посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом, особисто працював з кожним мобілізованим, дбав про їх належне забезпечення зброєю, амуніцією й технікою. Активно перетворював цивільних людей на боєздатний військовий підрозділ. Тісно співпрацював з меценатами, які купували для батальйону бронежилети, шоломи і комп’ютерну техніку.

З 5 серпня 2014 року, за винятком трьох тижнів лікування у Кіровоградському обласному госпіталі, постійно перебував на передньому краї фронту. Із середини січня 2015 року перебував на ротації, але з огляду на активізацію ворога на дебальцівському напрямку бійці й командири не полишали своїх бойових позицій.

Найголовнішими подіями особистого життя Володимира Івановича були одруження з Оленою Степанок (Мельник) у 1993 році та народження доньки Юлії 1994-го. Дружина Героя працює завідувачем відділу науково-просвітницької роботи Кіровоградського обласного художнього музею, донька навчається у Львівській Національній академії мистецтв. Тож абсолютно логічним була участь Володимира Степанка в різних культурно мистецьких заходах Кіровограда - акції "Ніч музеїв" в обласному художньому музеї, фестивалі "Вересневі самоцвіти" в державному музеї заповіднику Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) "Хутір Надія", фестивалі "Степограй" у селі Карбівці, численних вернісажах.

Він був ініціатором і організатором концерту для кіровоградських військових, які відправлялися в зону АТО влітку 2014 року. Потім таких концертів та інших заходів на підтримку бійців АТО було безліч, розповідають про Володимира Івановича колеги дружини. Для колективу музею він був і залишається в наших серцях членом музейної родини. Усі щиро любили і поважали Володимира Івановича, між собою називали "наш Степанок", "наш Іванович", "наш правдолюб".

– Коли ми ходили в магазин, то він подумки рахував гроші за куплене швидше за касира, - розповідає Олена Степанок. - Його шкільні вчителі передрікали йому майбутнє математика. Та в його роду були кадрові військові, тож Володимир після восьмого класу намагався вступити до Київського Суворовського військового училища, але з певних причин не став суворовцем. Тому вже до вступу у військове училище готувався дуже ретельно. Володимир був ходячою енциклопедією, різнобічно обдарованим, дуже багато читав, а також займався боксом та гирьовим спортом. Вчився лише на п’ятірки, тільки з української літератури в атестаті у нього стоїть четвірка. А познайомилися ми з ним у Києві, коли він в числі перших прийняв присягу на вірність українському народові і проходив перестажування при Міністерстві оборони України після служби в Туркестанському окрузі, а я закінчувала Київський інститут культури. Одружилися ми 25 червня 1993 року.

На чільному місці для нього була його офіцерська честь, військову службу він вважав своїм покликанням, інших людей оцінював, виходячи з того, наскільки правдивими вони є.

Про його цілеспрямованість, наполегливість і силу волі свідчить, зокрема те, що він вступив до військового училища, не розрізняючи певних відтінків кольорів. У Новосибірську перед екзаменами настільки ретельно готувався, що майже відмовився від їжі, пив тільки воду і навіть вивчив на пам’ять всі сторінки книги "Повний кольоровий Тест Люшера", тому знав, що надруковано на кожній сторінці та в якому кольорі. Тоді хтось із майбутніх його однокурсників і назвав його "Апостолом". Згодом у 42-му батальйоні у нього з’явився позивний "Комісар -Апостол". В училищі чоловікові часто доводилося драїти підлогу й відшкрібати казани, бо після відбою читав книги, періодичні видання, мав безліч зошитів та записників, у яких занотовував свої думки з приводу різних подій . Книги, періодику й записки зберігав у себе під матрацом і в тумбочці.

Дуже пишався, що йому вдалося навчатися саме в роті аеромобільного спрямування. У подальшому також, що він є офіцером-спецпризначенцем. За час проходження військової служби мав 165 стрибків з парашутом.

Після виходу у відставку працював на різних посадах, зокрема й на керівних. Він завжди в розмові повторював, що людина має розвиватися. Якщо йому було нецікаво працювати, то якою б грошовитою посада не була, він розраховувався. Казав: "Від роботи має бути задоволення й інтелектуальний розвиток". 2009 року очолив сільськогосподарське підприємство і пропрацював на цій посаді два роки. Розповідав, що йому імпонує те , що він долучився до святого святих - вирощування зернових, адже хліб усьому голова, він захоплено розповідав як працює механізм сільгосппідприємства. Працював і на посаді фахівця з якості, і, як багато хто з військових пенсіонерів, в охороні. Але ця робота була йому нецікавою.

Вдома Володимир бував не часто. Але коли він приїздив з відряджень, то у нас це ставало святом, яке обов’язково переростало у спільні поїздки Україною, які чоловік дуже любив, бо захоплювався розмаїттям і красою Батьківщини. Спочатку ми подорожували автостопом, а згодом власною автомашиною в різні куточки країни. Доволі часто бували у Хмельницькій області (я родом з Кам’янця-Подільського), щороку на декілька днів їздили на Сорочинський ярмарок: переглядали концерти, брали участь у різних ярмаркових акціях і програмах, відвідували музеї. Йому подобалася тамтешня атмосфера наповнена народним колоритом.

Його цікавило буквально все , ще з юнацьких років почав збирати книги: це і літературно – художнього спрямування, афоризми, довідники з різних галузей, а також військової тематики. Тож у нас завжди було дуже багато книг та періодики, після загибелі чоловіка частину з них я передала в госпіталь та бійцям на передову. Для нього не існувало невирішених питань, а також життєвих ситуацій. Він завжди був налаштований на оптимізм, після нього залишилося дуже багато записів, афоризмів позитивного змісту Де б він не перебував, усюди щось занотовував : на газетах, на клаптиках паперу, у блокнотах. Загалом, не так, як усі, сприймав життя - прямо, чисто, без обману й окозамилювання. Особливістю його характеру було те, що він завжди казав те, що думав, тому й мав непрості стосунки з багатьма людьми.

Активна громадська позиція завжди втілювалася у конкретні справи. Боронячи свої переконання він брав безпосередньо участь у Київському майдані 2013-2015рр., казав, що такої єдності, сили духу й тепла більше ніде не відчував, як під час Революції Гідності.

На передовій під містом Вуглегірськом чоловік місяць осінньою порою перевіряв блокпости в легенькому одязі і кросівках, без бронежилета й шолома, щоб легко було бігти й не підстрелив снайпер. Там і застудився, отримавши пневмонію. Навіть у Кіровоградському госпіталі, де він згодом лікувався через запалення легенів, психолог зверталася до нього по допомогу, щоб підтримати дух поранених. У нього було феєричне почуття гумору й оптимізм. У палаті його важко було застати – постійно з кимось спілкувався, мав багато планів на майбутнє, телефонував рідним загиблих…

Бійці батальйону згадують, що перше враження про заступника командира батальйону було таким: це та людина, яка не боїться говорити правду.

Під час траурної церемонії із загиблим на Театральній площі прощальне слово сказали його однокурсник з Новосибірського вищого військово-політичного загальновій- ськового училища Олег Дрофа, побратим по 42-му батальйону Антон Кучеренко, однопартієць Героя лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок та очільник Кіровоградського обласного осередку ВО "Свобода" Ігор Степура.

– Володя був єдиним, хто випустився з політичного училища не комуністом,- зазначив Олег Дрофа. – У нього не було семи кольорів, у нього було чорне і біле, і те, у що він вірив, було для нього святим і безповоротнім. Він готовий був життя віддати за своїх друзів, за тих, кого любив. Мало хто знає про той факт, що торік у серпні Володимир вів перемовини про обмін його самого на шістьох полонених бійців із 42-го батальйону, які потрапили до сепаратистів під Іловайськом. Він був незвичайною людиною, здатною заради Батьківщини й побратимів терпіти не лише воєнні труднощі, а й піти на самопожертву. Світла пам’ять нашому другові, нехай земля йому буде пухом…

Матеріал із сайту "Вечірньої газети"

 
Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
0 # Віктор 1 11.08.2015, 13:00
Він дійсно був мужнім патріотом, щирою і прекрасною Людиною, саме так, Людиною з великої літери. .
Вічна слава Герою!
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити