За попередню жертву врадіївських нелюдів сидить невинна людина? Історія Івана Рожка

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 1844

Раніше “Гречка” вже писала про неодноразові випадки згвалтувань та вбивств молодих жінок, що впродовж останніх років мали місце у сумновідомій Врадіївці. Щораз місцева міліція шляхом бузувірських катувань домагалася “добровільного зізнання” одного, двох, а то й... одинадцяти місцевих жителів (як це було у випадку з убивством 15-річної Аліни Поркул). Цю історію, за наказом з Києва, тепер вивчатимуть “з нуля”. Ну а перше з серії вбивств сталося 12 жовтня 2010 року. Мертву і згвалтовану 31-річну Віталію Яковецьку виявили у недобудованій будівлі місцевої райлікарні на вулиці Фрунзе, 2. Знайшов тіло Дмитро Поліщук, - той самий лейтенант міліції, який наприкінці червня глумився над Іриною Крашковою. «Міліціонери вирахували винного у вбивстві вже через кілька днів - підозрюваним став безробітний житель Врадіївки Іван Рожко. Хлопця пресували у райвідділі, і через добу Рожко зізнався. Свідчення були вибиті з нього тортурами», - розповів його односелець Анатолій Бурлак. Цікаво, що затримував Івана Рожка один з фігурантів історії з викраденням і побиттям Крашковой - тоді ще старший лейтенант міліції Євген Дрижак.

“Гречка” має у своєму розпорядженні аудіозапис цікавої телефонної розмови. Ініціював її засуджений за згвалтування та вбивство Яковецької І. Рожко. Технологічно це виявилося навдивовиж просто; наприкінці спілкування зі співрозмовницею “з волі” Рожко домовляється з нею про наступний “сеанс зв'язку” (цей фрагмент з міркувань доцільності не увійшов до тексту, що зараз пропонується). Варто зауважити наступне: батьки й родичі вбитої Віталії Яковецької під час передачі одного з загальноукраїнських телеканалів чесно зізналися в тому, що не впевнені у факті вбивства молодої жінки саме Іваном Рожком. Та правоохоронну систему зовсім не цікавить, вірять чи не вірять якісь там обивателі у нав'язану слідством легенду. Рожко, як і раніше, “мотає строк” у колонії і журналіст “Гречки” наразі не чув про те, що розслідування справи про звіряче вбивство, скоєне у Врадіївці ще у 2010 році, вирішено “реанімувати”.

- Я Іван Рожко, житель Врадіївки. Мене забрали 16-го числа (тобто 16 жовтня 2010 року — авт.) в Одесі міліціонери, які приїхали з Врадіївки. Згідно з документами, я з'явився у Врадіївському райвідділі 17-го числа, тобто не 16-го, коли насправді мене узяли. Упродовж цілої ночі мене допитували різними методами. Є у них «ластівка”, є у них “слоник”. Обидва види катування не залишають слідів на тілі.

Довідка “Гречки” "Ластівка" - спосіб катування, при якому людині пов'язують або сковують наручниками руки і ноги за спиною, причому руки і ноги між собою теж сковують. Він може бути підвішений в цьому стані, його можуть бити або просто тримати в цьому положенні до тих пір, поки він не зізнається.

“Слоник" - всім відомий спосіб, коли затриманому одягають протигаз, перекривається доступ повітря і створюється задуха до тих пір, доки він не зізнається або не погодиться дати потрібні свідчення.

- Чим мотивували ваші кати, нав'язуючи вам провину за “чужий” злочин?

- Нас там було кілька чоловік. Останнім друзі мої запам'ятали мене. Хоча виходить, що я її вивів і вона попрямувала до своєї подружки.

- Тобто ви з Вітою того вечора бачились?

- Так, ми бачились. Ми відпочивали (можна так сказати), нас було четверо. Вона, трохи випивши з нами, пішла до якоїсь подруги, котра працювала у барі. Бар розташований в іншому боці Врадіївки, у напрямку центру. Відповідно, оскільки ми були з нею удвох, я її трохи провів. Йти далі не зміг, позаяк приїхав, аби допомогти братові, а вже було пізно. Приблизно 0:30 — 1:00. О 5-й ранку мав приїхати мій брат, тож я з нею попрощався, розвернувся і пішов додому. Коли ж мене привезли до Врадіївського РВВС, то сказали: от, мовляв, мої друзі написали “бумагу”, що бачили мене останнім з нею, і що, згідно наданим ними показам, вбивцею можу бути тільки я.

- Ви пам'ятаєте імена та прізвища міліціонерів, які вас забирали до РВВС?

- Ні. Я там не так вже часто бував, щоб знати і старих, і молодих співробітників.

- А чи пам'ятаєте Євгена Дрижака?

- Пам'ятаю тільки його обличчя; тоді я не знав навіть, як його звать.

- Він застосовував до вас силу під час допиту?

- Та їх було четверо, кожен що хотів, те й робив заради свого задоволення. Спочатку показали, що робитимуть, потім... або витримаєш, або не витримаєш. У мене був адвокат, якому під час нашої першої зустрічі я зізнався: витримати те все дуже непросто... Він поїхав — і вони знов завели мене до слідчої кімнати. Всі знов там сидять — і почали знов писати покази. Те, що давав раніше, вже буцімто не потрібні, “давай заново”.

- Вони диктували, що вам потрібно писати?

- Ну як сказати... Вони говорили по-своєму. Приміром, скільки разів ти її вдарив? Три рази? Кивнув головою, що три — значить так і записали. В основному не я писав документи. Писали всі повністю папери інші за мене. Я лишень один раз почав писати і коли їм не сподобалося про телефон (про те, що він зник і ніхто не може сказати, де він), сказали, що не треба. Починають писати нашу розмову на телефон: самі диктують і самі це пишуть. Прикол такий. Можна сказати, розповіли, що і як там треба було робити. Позаяк я живу поруч і ту будову знаю як свої п'ять пальців, кожен мені каже: “Де вона була? Ага, там була. Добре. Ти її спустив; далі що?”. Хоч я й зовсім не говорив, що її спустив. От так по потилиці щораз б'ють і з часом ти вже починаєш вловлювати, що вони тим хочуть сказати.

- Чи припускаєте ви, що Віту вбили самі міліціонери?

- Таке можливо. Розумієте, я не можу відповідати за когось іншого...

- Коли вони вам втовкмачували, ніби ви вбили жінку, ви розуміли, що вони чудово знають, куди її били, як її били?

- Я тоді, чесно кажучи, перебував у стані шоку, коли мене привезли до РВВС. Сидів начальник міліції, сидів якийсь керівний чин з прокуратури, здається, Мочалко. Кажуть мені: “Розповідай!” - “Що вам розповідати?” - “Кажи, як ти вбив”. Попросив води. Дали мені води. Кажу: “Я нікого не вбивав”. Тут Мочалко каже: “Ну нічого страшного. За 5 хвилин все пригадаєш”. Завели мене до слідчого кабінету, показали пару прийомів, приводять назад. “Ага, знов не хочеш?”. Завели назад до слідчої кімнати. А там, хочеш чи не хочеш, довго мучитись ніхто не зможе.

- Як ви гадаєте, чому інших ваших друзів не запрошували на допит?

- Мені казали, що їх якраз запрошували на допити і що всі мої друзі сказали, начебто це зробив я. Показували мені якість папери (не даючи їх читати) і примовляли: “Ось тут написано, що от такий то й такий то сказав офіційно: ти був з нею останнім і він на 100 відсотків упевнений, що це зробити міг тільки ти”. А брали вони ось так: в мене 2-га позитивна група крові, у мого друга теж 2-га позитивна. Знайшли там кров — ДНК ж не робиться, щоб точно дізнатись, якій людині кров належить. І чи взагалі та кров належить людині. Бо я тоді брату допомагав свиню колоти. Знайшли - “будь любєзєн, ето ти сдєлал, прізнавайся!”. Хоча ніхто толком й нічого розповісти не міг. Питають, де я дів телефон? Кажу їм одне, вони шукають, ніде знайти не можуть. Гаразд, кажуть, а де SIM-картка? Теж не можуть знайти. А я не знаю, що казати. Мій адвокат теж був у шоці, почувши від мене все це.

- Вам обіцяли щось? Не пропонували зменшити якось термін покарання в разі, якщо візьмете провину на себе?

- Так. Мені сказали, що буде 7 років. Не 10, як попервах казали.

- Ви розуміли, що не маєте іншого виходу, крім як визнати свою провину?

- А який може бути інший вихід? Я сидів в ізоляторі, а там якраз приїхав етап. Люди, котрі “по тюрмі катаються”. Вони й поцікавились, що я тут роблю, як мені тут? Розповів, що сталося. І почув: “Казатимеш “так” чи “ні” - все одно буде як вони захочуть. Твоє “мнєніє” нікого не цікавить. Аби слухали “твойо мнєніє”, потрібні або зв'язки, або гроші. Якщо ні того, ні другого нема - “єзжай”... Це я зрозумів, можна сказати, в останній момент. Одна людина підказала, що можна підписати 63-тю статтю - і взагалі ніяких показів не давати.

Під час слухання справи у суді головуючий запитав: “Коли вас взяли під стражу?” Я відповів: “16 числа” - “А чому ж тоді по документах дата затримання — 17-те?”. Тут підводиться мій адвокат і каже: “Навіщо сперечатись? Кажіть, що 17-го. І все буде нормально”.

- Виходить, адвоката підкупили?

- Не знаю. В мене відчуття, ніби йому було все одно. Він раніше служив начальником ДАІ.

- А вам не погрожували санкціями до членів вашої родини — в разі якщо не підпишете зізнання про скоєння злочину?

- Як такої сім'ї у мене офіційно немає, мої рідні живуть зовсім в іншому місті. Мені просто сказали: “Вас із Віталією було четверо, ти з нею був останнім. Бери все на себе і матимеш 7 років. Почнеш “викаблучуватись”, змінювати покази, якусь свою версію висловлювати — буде “група осіб”. І тоді будеш всім розповідати, як воно так сталося. І нікого ніщо не хвилюватиме. Позаяк “злочин, скоєний групою осіб” - всім чотирьом передбачений термін від 10 років і вище. Візьмеш на себе — дадуть 7 років, з них відсидиш 4, потім підеш на умовно-дострокове звільнення.

- Чи запитували про щось ту подружку, до якої пішла Віта?

- Не знаю. Вона десь там у центрі працює. Віта якось так її називала... Здається, “Анакондою”.

- Віта була нормальною дівчиною?

- Вона була доброю, чуйною людиною. Більше про неї нічого не можу сказати, бо то був перший день, коли мене з нею познайомив мій друг. Може, раніше я її й бачив, просто уваги не звертав.

- Іване, що б ви хотіли сказати її мамі?

- Я казав це їй ще у залі суду. Що жалкую з приводу того, що сталося. В залі суду навіть не міг сказати більше. Бо знав: скажу щось не так — а мені ж знов повертатись до тої КПЗ. Хотілося, аби якнайшвидше все закінчилося. Зникнути. І щоб ніхто навіть не знав, де я знаходжуся. А спершу, коли мене закрили, було навіть таке, що жити не хотілося. Бо ж ганьба на всю мою сім'ю. Міг би просто повіситися.

- Ви б не хотіли ще раз звернутися до батьків Віти Яковецької, що ви її не чіпали, не вбивали?

- Я думаю, що вони й так про це знають. Та й решта врадіївців теж знають. Краще було б сказати не за допомогою телефону, а — дивлячись у вічі. Щоб людина бачила, що це щиро; кожен-бо ж вважає, ніби телефоном можна будь-що сказати.

Олег БАЗАК
Автор щиро вдячний своєму тезці, правозахисникові Олегові Веремієнку, за наданий аудіозапис з голосом Івана Рожка.

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
+2 # Вася 15.07.2013, 23:54
Фамилии названных в статье "правоохранител ей"- это фамилии преступников. Это дело должно быть как минимум повторно расследовано и Иван Рожко должен получить от МВД компенсацию за пытки и за незаконное заключение. Из текста становится понятным, что Мочалко знал о пытках, его надо арестовать на время следствия. Вероятно Дрыжак и Полищук не раз убивали, но возможно и другие врадиевские менты такие же.
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити