Повідомлення
  • Lack of access rights - File '/images/files/zmi.jpg'
  • Lack of access rights - File '/images/files/zmi.jpg'

Добитись доступу до публічної інформації у суді практично нереально?

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 811

Позавчора в Києві пройшла прес-конференція, присвячена судовій практиці у справах про доступ до публічної інформації за позовами проти центральних органів влади. “Гречка” за визначенням не могла не помітити таку подію - хоча б тому, що теперішній стан дотримання законодавства про доступ до інформації помітно погіршився. Центральні органи влади, які повинні служити зразком у наданні інформації, приховують її від громадян. Єдиний шлях відкрити інформацію - подача позовів і вироблення судової практики в цій галузі.
НАВІТЬ У ПУТІНСЬКІЙ РОСІЇ НЕ ВИМАГАЮТЬ ХАБАР ВІД ЖУРНАЛІСТА!

За часів Леоніда Кравчука та “раннього” Леоніда Кучми в Україні діставати ексклюзивну інформацію було значно легше, ніж зараз. Поряд з цим, у Адміністрації Президента України, Кабінеті міністрів, а надто у тих силових відомствах, що мали повноваження на ведення ОРД (оперативно-розшукової діяльності), існували “закриті інструкції”, що забороняли витік службових відомостей поза відповідні прес-служби.

Для недержавних ЗМІ, що тільки-тільки завойовували медіа-ринок, такий “радянський атавізм” не вважався “неприступним муром”. Буду відвертим: столичні символи Гласності, на кшталт “Киевских ведомостей” та “Всекраинских ведомостей”, мали спеціальний фонд, покликаний “стимулювати” надання офіційних відомостей, що тримали “за сімома замками”. Простіше кажучи, у кожній зі структур не могло не бути людей, здатних за винагороду поділитись із газетярами, приміром, інформацію про щойно підготовлений, але не підписаний Самим Указ про звільнення з посади якогось там чиновника та призначення на його місце іншого.

У регіонах теж практикувалося “заохочення” головлікарів, начальників відділів внутрішніх справ, прокурорів та інших ньюсмейкерів. Авторові цих рядків на ці потреби щомісяця видавалися грубі гроші, за які я, звісно, мав відзвітувати лише добротно зробленими матеріалами (бо ж хто з міліціянтів згодився б передати мені розписку в отриманні від “Киевских ведомостей” банального хабара?!); крім них, бухгалтерія не вимагала жодних інших підтверджень “проведеної роботи”. Як правило, всю суму я... повертав наприкінці кожного місяця головному бухгалтерові. Не розраховуючи на якусь там подяку чи премію за економію газетних коштів. Просто привчив своїх інформаторів у регіонах (це були Одещина та Миколаївщина) працювати на совість, а не виклянчувати за кожен “злив” оті десятки чи сотні тисяч карбованців.

Обох “флагманів” постперебудовної української преси вже нема. Мої тодішні колеги успішно керують провідними ЗМІ Києва та обласних центрів. Дехто, як і раніше, скористовується жадібністю чиновників високого та інших рівнів. При цьому всі зізнаються: добувати фактаж, якого “просто так” ніхто не дає, стало у рази складніше.

Можливо, пояснення цьому криється у системі, впроваджуваній з метою максимально засекретити методи роботи “кризових менеджерів”, що походять з відомого усім регіону.

Та нам, журналістам, від усвідомлення цього факту все одно не легше.

Спроби обійти старанно вибудовану систему тотальної закритості органів влади та управління, як правило, зазнають невдач. Навіть Верховну Раду, - чи не найдемократичніший із всіх столичних орган 90-х та нульових років — з недавніх пір зробили чимось на кшталт “почтового ящіка” (як звалися за часів СРСР “номерні заводи” військового призначення)!

У сусідній північній державі, звісна річ, теж старанно охороняють всілякі державні та відомчі таємниці; проте кожна спроба вимагання чиновником хабара від ЗМІ перетворюється на величезний скандал. На бік постраждалого від вимагання стають навіть його постійні конкуренти. Бо ж ніхто не гарантує, що у майбутньому й від них не спробують “відтиснути” дещицю доходів за якийсь ексклюзив...

Навесні 2012 року Інститут Медіа Права за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» створив Мережу захисників права на доступ до інформації та Фонд захисту права на доступ до інформації. На сучасний момент Фонд захисту права на доступ до інформації підтримав юридичний супровід 20 справ, предметом оскарження в яких є ненадання органами державної влади інформації на запити громадських активістів та журналістів. Прикрим є той факт, що переважна більшість випадків ненадання інформації має місце у результаті звернень до вищих органів влади, котрі мали б слугувати взірцем у цьому питанні. Єдиний шлях до відкриття інформації – звернення до суду та вироблення відповідної судової практики.

ПРИСЯГА ЯНУКОВИЧА — “ОСОБЛИВО СЕКРЕТНИЙ ДОКУМЕНТ”?

- Сумарно найбільше справ було проти Верховної Ради та Конституційного Суду, - зауважує
директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко. - Наприклад, КС відмовився надавати журналістові Сергію Лещенку копію тексту... Присяги Президента України. Щоправда, через півроку той текст таки прислали; як виявилося, документ не є секретним. Крім того, КС відмовився надавати матеріали справи щодо конституційного подання депутатів у “мовному” питанні. Було зазначено, що текст, з яким депутати звертаються до суду, є “конфіденційною інформацією” і громадяни України не мають права знати, які ж питання поставили народні обранці перед КС, а тим більше - які аргументи використовують.

На першій інстанції рішення було позитивне, проте “касація” відхилила - і тепер Інститут Медіа Права звертатиметься до Європейського Суду. Відомо, що з цього питання є чітка позиція Євросуду: подібна інформація має бути відкрита. В повністю аналогічній ситуації рішення було винесено; громадяни повинні мати повне право знати, що є предметом розгляду у Конституційному Суді.

Що ж до Верховної Ради — питання стосувалося і квартир, що виділялися депутатам, і змісту декларацій про доходи, і інформації про помічників-консультантів. Виходить, все, що стосується Верховної Ради, відтепер буде закрите...

По старому Закону Інститут Медіа Права звертався стосовно коштів, що витрачаються на газету “Голос України”. Ця справа спочатку розглядалася у Вищому адмінсуді (там відхилили з процедурних мотивів, мовляв, треба було подавати проти Секретаріату ВР). Тепер вона по-новій розглядається у всіх трьох інстанціях. Дійшла до другої...

- Але якщо Вищий адмінсуд казав: “Подавайте позов проти Секретаріату!”, нині в першій інстанції вже кажуть: “Ні, ви ж до Секретаріату з запитом не зверталися, треба до самої Верховної Ради і вона теж має відхилити...”, - пояснює Т. Шевченко.

Тут треба пояснити, що за старого Законодавства не існувало у Регламенті ВР положення про те, що саме Секретаріат парламенту розглядає запити, скеровані Верховній Раді. Така собі казуїстика. ВР — це 450 депутатів, все інше — Секретаріат Верховної Ради. Визначити правильно, проти кого судитися, важко.

- Одним суди програли, іншим теж програємо, - констатує директор Інституту Медіа Права. - Чекаємо остаточного завершення слухання, аби звернутися до ЄСПЛ. Як відомо, аби у Страсбурзі прийняли у провадження позов, треба, щоб у країні, звідки він надходить, були пройдені всі інстанції; у нас, на жаль, на стадії касації частенько справа “зависає”. Особливо це стосується старих справ.

ВАС “СЛУХАЄ” СБУ? РОЗСЛАБТЕСЯ Й ОТРИМУЙТЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

Цьогоріч мої колеги, зокрема з проекту “Свідомо” та з газети “Експрес”, виявили ознаки стеження за собою з боку чи то органів міліції, чи то контррозвідки. Довести справу до суду у цих та решті непоодиноких випадків журналістам не поталанило. Силовики, як виявилося, мають надійні “важелі впливу” на свідомість співгромадян, навіть тих, хто раніше вважали себе безстрашними й бездоганними з точки зору моралі.

Скандал з “експресівцем” (про який “Гречка” повідомила навіть раніше, ніж київські ЗМІ) вщух завдяки застосуванню давно апробованого чекістами прийому. Журналістові надали неспростовні докази “моральної неохайності” головного редактора. Начебто той кладе до власної кишені гроші, призначення яких є зовсім іншим. Звісно, керівництво “Експреса” не зважило за потрібне копирсатись у деталях “конвертації”. Популярний засіб масової інформації зробив вигляд, що ніякого незаконного прослуховування колеги ніхто не вів. Та й взагалі то був ”післяріздвяний рецидив” його хворобливої уяви...
Чи “слухали” колегу насправді?

За припущенням одного з авторитетних експертів у галузі держбезпеки, - так, слухали. Однак
роздобутий на журналіста компромат так і залишиться у надрах спецслужби. Життя ж, самі розумієте, довге...

- Це проблема не лише Закону “Про доступ до публічної інформації”, це проблема Законодавства в цілому, - наголошує Т. Шевченко. - Низку специфічних законів, що регламентують діяльність правоохоронних органів, слід змінити. Те ж стосується поводження з інформацією після того, як правоохоронні органи негласно її “зняли”. Зараз чинні норми передбачають знищення цієї інформації. Себто, правоохоронний орган, що проводив за вами стеження, дійшов висновку, що ви чесна людина. Після того, діючи у відповідності з Законодавством, мають знищити всі свої дані, які стосуються стеження за вами. Ми ж практично впевнені, що нічого не знищується. Все прекрасно зберігається (мабуть, “про запас”).

Той закон, що має бути, повинен передбачити, що після того, коли правоохоронці впевнились, що ви чесна людина, вони зобов’язані будуть написати вам листа. Самі. В листі вони мають зазначити, що проти вас збиралась інформація, і надати вам ці документи. Отримавши таке повідомлення, ви зможете виходити на прес-конференції, можете подавати до суду з метою визнати діяльність цього правоохоронного органа (міліції чи СБУ) незаконною і вимагати компенсації завданої вам моральної шкоди.

Головна зміна полягає в тому, що правоохоронний орган повиннен повідомляти людину, що за нею ведеться стеження, чи її телефонні розмови прослуховуються. «Це позитивне зобов’язання. Звичайно, це норма Закону про оперативно-розшукову діяльність. Такі зміни, на нашу думку, мають бути, оскільки ми знаємо, що це є практика, зокрема, ЄСПЧ та практика європейських країн”, - сказав Шевченко.
Як це працює у випадку зі Страсбургом?

Після прийняття рішення в конкретній справі також розглядається питання вжиття так званих загальних заходів. Тобто, що держава має зробити, щоб подібні порушення не допускалися в майбутньому.

- У 2008 році було винесено рішення у справі “Корецький та інші проти України”, в якій я представляв заявників, - нагадує директор Інституту Медіа права. - Справа стосувалася статті 11 - “свободи асоціацій”, тобто права на об'єднання громадян. З 2008 року ця справа повністю перебувала на контролі Комітету міністрів Ради Європи і завжди, коли європейці приїздили до України дивитись за виконанням узятих нею зобов'язань, вони запитували: “Де новий закон про об'єднання громадян?”. Справою було чітко встановлено, що реєстрація у нас повністю не відповідає європейським стандартам.

Те ж саме питання ставили й українські активісти, які вимагали нового закону. Отже, маючи на руках рішення ЕСПЛ, можна чітко і безапеляційно стверджувати, що чинне Законодавство порушує європейські стандарти. Держава в такому разі не має аргументів, аби сказати “ні”, - бо рішення ЄСПЛ проголосовано одноголосно.

В результаті по об'єднаннях громадян Україна нарешті таки має новий закон, що цього року запрацював і вважається досить позитивним.

ЧИ МОЖНА ПОДАВАТИ ПОЗОВ ПРОТИ ВИЩИХ ПОСАДОВИХ ОСІБ КРАЇНИ?

- Це можливо, - вважає Т. Шевченко. - Як правило, в таких випадках ми не ставимо питання щодо відшкодування моральних збитків за завдані певні страждання, що їх мала людина через відмову надати інформацію. Загалом Законодавство передбачає: якщо у людини моральні страждання, що викликані незаконними діями будь-кого стосовно неї, то можна ставити питання спочатку про визнання незаконними тих дій (зокрема, у справах про доступ до публічної інформації), а потім вимагати моральної шкоди. Та ми, як правило не обтяжуємо позовні заяви цими вимогами; нам передовсім треба отримати інформацію, а не гроші.

Стосовно матеріальної шкоди, - це прямий збиток, завданий людині: зокрема, судові втрати, оплата судового мита тощо. Для прикладу: у справі Ірини Соломко проти апарату Верховної Ради щодо інформації про помічників народних депутатів, - там позовні вимоги були частково задоволені з процедурних мотивів. Тоді Ірині сказали, що інформацію надавати не треба, тобто процедурно було неправильно. За це встановили суму чи то 17 гривень, чи то 34 гривні, яку ВР мала б Ірині Соломко компенсовувати. Тобто це фактично сума сплаченого судового збору.

Якщо ж були понесені інші витрати (наприклад, якщо ви особисто платите адвокату за ведення судової справи), - наша українська практика вимагає дуже чіткої фіксації. Тобто, не простих розписок. Треба заплатити гроші на його особистий банківський рахунок. Тільки у такому випадку це буде розглядатися як сплачений адвокатові гонорар і тоді, в разі виграшу вами справи, можна у суді ставити питання про компенсування Верховною Радою чи іншим органом ваших судових витрат. В інших державах ця процедура здійснюється автоматично. У нас це наразі достатньо складно, проте — можливо.

Трапляються випадки, коли представник мас-медіа має претензії не до всього державного органу в цілому, а до окремого чиновника/чиновників. От тут будь-яка спроба притягти недбайливого державного службовця чи політика вже точно наштовхнеться на “запобіжну скелю”. І все тому, що Закон України “Про доступ до публічної інформації” навмисно був сформульований таким чином, що накладає зобов'язання на орган влади, але не на посадових осіб. У статті про суб'єкти (тобто, хто є суб'єктом за цим законом) навмисне виведені посадові особи, хоча спочатку, себто до обговорення законопроекту у профільному комітеті ВР, вони там були. Це робилося, аби обов'язок перед людиною, якій зобов'язалися дати відповідь, ніс орган влади - замість конкретної людини. Відповідно й запити треба скеровувати на орган влади, а не на конкретний підрозділ, відділ чи ще щось. Депутатів це цікавило особисто. Вони переживали, в тому числі, й “за свою шкіру”.

Запит до депутата, отже, можна слати. Але не за цим законом, а за законом “Про звернення громадян”. За законом “Про звернення...” має бути відповідь, - а не інформація.

- Ми зараз якраз розглядаємо питання стосовно можливості судитися з депутатами, які ігнорують звернення руху “Чесно”. На самі ж запити “Чесно” депутати не зобов'язані відповідати. Бо обов'язкова вимога щодо 5 днів — завідомо “невиконувана”. Там і новорічні канікули, і літня відпустка. Тому посадові особи “виведені” з переліку тих, хто зобов'язаний відповідати, - зазначає Тарас Шевченко.

В межах самої організації конкретна людина може нести відповідальність, так би мовити, адміністративну. Наприклад, її уповноважили надавати відповіді на запити, а вона не упоралася зі строками. З боку ж людини, котра подає до суду, - вона має звертатися до конкретної організації, а не людини.

Інститут Медіа Права готує звернення до Європейського суду з прав людини щодо ненадання інформації, чи збираються відомості проти конкретної особи.

Обставини справи наступні: Андрій Богданович (заступник голови партії «Демократичний Альянс») надіслав до Служби безпеки України запит про отримання інформації щодо того чи збирають вони проти нього відомості, а також про те, ким та в який спосіб ці відомості будуть використані. Але СБУ відмовила у надані такої інформації. Суд першої інстанції не задовольнив позовні вимоги Богдановича, суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін, а касаційний суд відмовив у відкритті касаційного впровадження.

- Тому зараз ми готуємо звернення до ЄСПЛ, - розповів Шевченко.

Він наголосив, що позитивне рішення ЄСПЛ слугуватиме прецедентом для зміни українського законодавства.

“ВАРТІСТЬ” РИБАКА, КЛИЧКА ТА ІНШИХ — ТЕЖ ДЕРЖТАЄМНИЦЯ

Інститут Медіа-Права звернувся до суду щодо відмови апарата Верховної Ради України надати декларації про доходи голів фракцій і голови парламенту. Про це “Гречку” повідомила юрист інституту Ольга Сушко. За її словами, позивач Віктор Таран, директор Центру політичних студій та аналітики, 26 квітня звернувся до апарату парламенту із запитом щодо надання декларацій шістьох народних депутатів: голів фракцій та голови Верховної Ради.

"Відповідач, в порушення чинного законодавства, не надав запитані декларації, мотивуючи відмову конфіденційністю інформації про народних депутатів. Натомість, за законами України "Про доступ до публічної інформації" та "Про засади запобігання та протидії корупції", декларації парламентаріїв не лише повинні надаватись на запит, а й підлягають публікації в офіційних друкований виданнях", - зауважилала Сушко.

Як наголосила юрист, законодавчі вимоги щодо публікації декларацій не виконуються належним чином. Тому Таран разом з колегами намагався отримати копії цих документів безпосередньо від апарату ВР. Проте після відмови надати ці документи Таран за підтримки Інституту Медіа Права вирішив оскаржити її у суді.

"Ми дуже сподіваємось, що суди України обгрунтують необхідність публікації та надання таких відомостей", - зазначила Сушко.

Між тим, за її словами, на сьогодні Інститут Медіа Права надав близько 200 консультацій, зокрема, щодо питання доступу до публічної інформації. Крім того, в активі інституту - близько 30 судових справ, які почали ще за старим Законодавством. Лише кілька справ стосуються доступу до інформації.

Більша частина — це справи за новим Законодавством. Із тих справ 20 були підтримані фондом “Відродження”. 7 справ перебувають на апеляції, 3 справи перебувають у касаційній інстанції. Решта — або на першій стадії, або вже закриті; декілька справ подані до Європейського Суду з прав людини.
Що стосується позивачів, то це, як зазначила Сушко, і окремі журналісти, і окремі громадські активісти та громадські організації. Тобто в принципі — люди, які небайдужі до розкриття інформації, що має значення для всього суспільства.

Олег БАЗАК

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити