На Житомирщині і Кіровоградщині примушують передплачувати провладні газети

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 1210

Ось який лист нещодавно надійшов до редактора однієї з житомирських газет, депутата Житомирської обласної Ради: “Ми, молодший персонал Попільнянської центральної районної лікарні, вирішили звернутися до Вас за допомогою. Вже настала передплата на друге півріччя 2013 року. Так, як це було сказано у репліці, надрукованій Вашою газетою 13 грудня 2012 року “Батькам учнів у навантаження “Житомирщина”, не тільки батьків дітей у Житомирському ліцеї №25, а ще в нашій Попільнянській ЦРЛ це заведено регулярно: у “добровільно-примусовому” порядку передплачувати газету “Житомирщина”.

І це при нашій мінімальній заробітній платі, та ще якщо хтось відмовляється, то відразу залякують головним лікарем, погрожують звільненням. Просимо Вашої допомоги, аби не примушували нас передплачувати “Житомирщину” на друге півріччя при наших статках. Як виплатити оздоровчі, то ми до медичного персоналу не відносимося, а як передплата, то санітарка змушена давати “клятву Гіппократа” для того, щоб забрали у нас останні гроші на передплату отієї нецікавої для нас “Житомирщини”. Допоможіть, благаємо!”

 

Для журналіста “Гречки” подібні “крики відчаю” вже давно не є сенсацією.

Кілька років тому начальник відділення зв'язку, де я “обслуговуюся” як постійний мешканець, попросила мене оформити передплату на “Житомирщину”: “Олеже, ти ж непогано заробляєш, то хіба не знайдеш якихось 30 гривень? Зроби це для мене...”.

Термін, впродовж якого я отримував газету обласної ради та обласної державної адміністрації, став для мене повчальним. Бо до тих пір слабко собі уявляв, наскільки розвиненими в наш час можуть бути журналістські навички щодо... максимального вихолощування більш-менш продуктивної думки у витворах теперішньої “вільної преси”.
Особисто мене, - ще у часи, коли я був звичайним “позаштатником” газети Одеського міського комітету КПУ “Вечерняя Одесса” - тодішній редактор “Вечірки” Борис Федорович Дерев'янко у притаманній йому жорсткій формі “опускав на грішну землю”: “Ні, писати у такому стилі у часи Перебудови не маємо морального права!”. “Вечерняя Одесса”, що за графіком верстки та друку відповідала своїй назві (у продаж газета надходила приблизно о 15.30, а вранці, до 11-ї години, ще можна було здавати матеріали “в досил”!), незмінно лидирувала в найбільшому регіоні України за кількістю передплатників. Попри постійні “тертя” Бориса Федоровича то з одним, то з іншим першим секретарем обкому партії (з-за чого “на місця” рознарядка примусово передплачувати видання не могла спуститися за визначенням), люди вважали ознакою власної респектабельності досконало знати зміст статей, кореспонденцій, заміток та репортажів кожного з чисел “Вечірки”.

Відтоді, з часів “перебудови” змінилося багато. Борис Дерев'янко, котрий сміливо протистояв “партійним бонзам”, влітку 1996-го, тобто вже за часів Незалежності, був застрелений невідомо ким дорогою до редакції. Тоді Борис Федорович “воював” із теперішнім членом фракції “УДАР” у Верховній Раді Едуардом Гурвіцем. Я не схильний стверджувати, ніби тодішній мер Одеси віддав наказ фізично знищити журналіста, відомого всій країні.
Та той пам'ятний всім атентат таки подіяв на ментальність решти українських редакторів.

Більшість з керівників ЗМІ, надто державних й комунальних, щосили прагнуть “не висовуватись”. Бо така лінія поведінки є запорукою довготривалого безбідного життя на чолі редакційного колективу.

Дмитро Овксентійович Панчук, редактор “Житомирщини”, нині є найстаршим і, мабуть, найдосвідченішим очільником серед своїх колег з видань обласних державних адміністрацій України. Очоливши “Радянську Житомирщину” ще в епоху “дорогого Леоніда Ілліча”, він зберіг свою посаду й під час президентства Віктора Ющенка, й після “реваншу” Партії регіонів.

Те, що читати в “Житомирщині”, по суті, нічого, керівників найвідсталішої в соціально-економічному сенсі області анітрохи не хвилює. Головне, аби в газеті регулярно згадувалися прізвища глави ОДА, очільника Житомирської облради — та висвітлювалися заходи за участю офіційних осіб. Бажано — не лише в обласному центрі, а у віддалених від нього районах.

А тепер наведу невеличкий фрагмент відповіді того самого редактора іншої житомирської газети, якому адресувався лист від представників молодшого медичного персоналу Попільні: “Організація передплатної кампанії на будь-яке видання знаходиться виключно у компетенції лише і лише редакцій. Так роблять усюди, хіба що крім Житомирщини”.

Особисто мене цей пасаж не міг не розвеселити.

Бо зовсім недавно “Гречка” якраз розповідала про намагання нав'язати депутатам місцевих рад Кіровоградської області одну газету, що має статус, подібний до статусу “Житомирщини”.

Виходить, що людям, як і за часів Йосипа Сталіна, Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова, Костянтина Черненка та Михайла Горбачова, насильно “впарюють” визначені кимось “нагорі” друковані видання. Та от біда: жоден з цих ЗМІ й близько не дотягує до рівня “Правди”, яку за часів владарювання щойно згаданих генеральних та перших секретарів ЦК КПРС були зобов'язані переплачувати всі без винятку члени Комуністичної партії Радянського Союзу!..

Не забуваймо й про те, що передплатна вартість “Правди” чи її “молодшої сестри” на Кіровоградщині під назвою “Кіровоградська правда”, була все ж порівняно невисокою, цілком посильною для кишені будь-кого з трудівників.
Нині ж, коли цифри у передплатних каталогах іноді здатні настрахати навіть людей зі сталевими нервами, забирати останні копійки у нещасних людей на передплату кишенькових провладних видань є заняттям ганебним, негідним для керівника будь-якого рангу.

Заради справедливості зазначу: вищі посадовці держави іноді все-таки прислухаються до “критики знизу”. Зокрема, прем'єр-міністр Микола Азаров видав заборону — майже під страхом звільнення керівників навчальних закладів — вивозити викладачів шкіл та технікумів на мітинги до Києва. Цим бідолашним у вільний від уроків час корисніше “відпочити” на власних присадибних ділянках, ніж за невеликі гроші тримати прапори/транспаранти відомих партій, витрачаючи власний “релаксаційний” час на “подорож” туди й назад в автобусі, що, можливо, ось-ось вичерпає свій ресурс і, отже, є небезпечним для використання як засобу перевезення груп людей.

Чи зрозуміє шановний Микола Янович, що ті ж вихователі підростаючого покоління, а також інші працівники бюджетної сфери, зовсім не зобов'язані “самовдосконалюватись” за допомогою недолугих державних ЗМІ, якими до того ж частенько керують хоч і віддані “справі ПР”, однак “випадкові”, з точки зору журналістської майстерності, люди?..

Олег БАЗАК

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
0 # Lawyer 25.07.2013, 19:32
Та ладно вам влада. Он редактора однієї кіровоградської газети, яка не боялася матеріали й проти Ларіна з Ніколаєнко писать, залякав і не дозволив оприлюднити матеріал якийсь директор філармонії! Вільна прЄса однако!
Цікаво, лякали власником, КДБ, фіз.розправою чи $$$....
Цитата
 
 
+4 # snaiper 24.07.2013, 17:43
Голосовали за ПР(Партию расхитителей)-п олучайте идеологическое подспорье!За ваши деньги,конечно! :eek:
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити