Люди кіровоградського Євромайдану: історії тих, хто його творив. Частина 4. (ФОТО)

Опубліковано . в Суспільство

Кількість переглядів - 1629

У попередніх публікаціях "Гречка" вже писала про координаторів, креативників та активістів кіровоградського Євромайдану. Цього разу пропонуємо історії тих, хто своєю професійою діяльністю сприяв укріпленню Євромайдану у нашому місті: поширювали новини про події, акції та мітинги на центральній площі Кіровограда, відстоювали інтереси активістів Євромайдану у суді
Олена Шворак, журналіст, активістка кіровоградського Євромайдану та Автомайдану.
Як журналісту, мені на численних людських трагедіях довелося побачити, що в Україні такі поняття як справедливість та законність вмирають просто на очах. Як влада неосвіченої та аморальної людини ставала абсолютною, а вся вибудована ним вертикаль влади працювала як пилосмок - збираючи з українців данину хабарів, "віджимаючи" підприємства. В цій ситуації перспектива ассоціації з ЄС давала хоч якусь надію на те, що в Україні вимушені будуть принаймні взяти курс на дотримання законів, утвердження європейських цінностей. Коли "Азіров" оголосив про припинення підготовки угоди про Асоціацію з ЄС, стало зрозуміло, що в Україні будуватиметься відверта диктатура східного типу. Щоб протидіяти цьому, ми з чоловіком, придбавши прапори України та ЄС, вийшли на центральну площу Кіровограда. Там зустріли ще зо дві сотні таких як ми - наших однодумців.

Чесно кажучи, мене найменше цікавило як на це дивляться колеги - журналісти чи депутати. Адже наш обласний центр у цьому сенсі - тихе болотце. Підтримку якщо і висловлювали, то пошепки. Якби чого не вийшло. Це зараз чи не кожна друга машина із прапорцем і чимало людей зі стрічками. Бо тепер свій патріотизм демонструвати не страшно. А у листопаді, грудні чи січні - нас було дуже мало. Цікаво було спостерігати за реакцією людей, які бачили державний символ і відводили очі. Попри все ми робили те, що вважали за потрібне ні з ким своїх дій не узгоджуючи. Я вкотре зазначу, що я пишаюся своїми колегами з ТСН за об'єктивність, активну життєву позицію. Ще за час революції зі стану конкурентів у друзі перейшов кіровоградський корпункт каналу "Інтер". Олена Бринза та Володя Кувакін - постійні учасники всіх наших акцій і їм теж велика подяка за небайдужість.

Неймовірне відчуття, яке запам'ятається надовго, - гімн, який на Майдані Незалежності одночасно співали сотні тисяч людей. І тут як ніколи розумієш - ти краплина в океані, але вкрай важлива краплина. Звісно запам'яталися найбільше болісні моменти, зокрема загибель Віктора Чміленка. Безсилля, розпач і втрати, а потім щастя єднання, відчуття гордості за свій народ, зрештою любов чи не до кожної людини - ця емоційна гойдалка продовжується і тепер.

Із Віктором ми познаймилися три роки тому. Але за цей час він просто змінив моє світосприйняття. Це надзвичайно глибока і світла людина. Він був мені не просто другом. Він був мені як батько. Пам'ятаю влітку, коли ми приїжджали до нього щоб показати малим новонароджених поросят, сиділи у діброві на березі Інгулу, він спостерігав за дітлахами, які бавились і не слухались, а ми дітей намагалися зупинити. А він казав: "Не чіпайте! Вони вже особистості. Тут можна: хай проявлять своє я." Він поважав кожну особистість. Навіть якщо цій особистості півтора роки. Він взагалі був за волю. У господарстві цього фермера жодна тварина не сиділа на ціпку чи у тісному сараї. Все гуляло на волі: свині, корови, вівці... Він слухаву і намагався зрозуміти весь світ. Разом ми їздили на розкопки давнього трипільського міста. Ми знімали, а він непорушно вдивлявся в залишики тієї цивілізації - кілька годин навколишки! Про що думав? Його не так легко було розговорити. Але коли починав говорити - тільки тоді можна було зрозуміти наскільки це глибока людина. Він вірив - попри все - Україні бути!

Події на Майдані змінили усе. Я тепер зовсім інша людина - революція відбулася і в мені. Я буду жити так, яким хотіла би бачити світ навколо. Без хабарів, не використовуючи зв'язки для вирішення особистих проблем тощо. Я - вільна особистість і робитиму усе, щоб зі своіх дітей виростити вільних людей, патріотів у вільній країні.

Ліана Левицька, адвокат, член Ради Кіровоградського Євромайдану

Я за переконаннями свідома українка. І я це не те що не приховую, а й відкрито відстоюю: так було на початку 2000-х років і 2013-й став продовженням. На Майдан вийти мене спонукали мої погляди на життя й побиття студентів. Я вважаю, що неприпустимо застосовувати силу до людей, які мирно відстоюють свої переконання. А адвокатська діяльність під час Євромайдану (захист євромайданівців під час переслідувань, а також на судових засіданнях по сфальсифікованим справам - авт.), це була просто необхідність надавати правову допомогу однодумцям.

Я не скажу, що я відчувала якусь підтримку чи негативне ставлення до того, що я беру участь у подіях Євромайдану. Але найбільше мене вбивала байдужість моїх колег: вони робили вигляд, що це все їх не стосується, лише деякі виходили на центральну площу.

В мене гіркота і співчуття від того, що загинули люди і нічого не зміниться в країні. Цей страх в мені живе і до цього часу. Я спостерігаю за тим, що відбувається: народ вийшов на Майдан, народ переміг, але ті люди, які назвали себе лідерами, вони не мають інтелектуальних і вольових якостей, щоб очолити такий мужній народ. Звісно є радість від того, що був Майдан, що скинули диктатора і він так ганебно втік, але мене дуже турбує тривога, що все це знову може бути марним. На жаль, революцію роблять романтики, а її плодами користуються негідники. Але, думаю, як Майдан привів їх до влади, так він їх може і скинути, хоча і не таким способом, як ми це спостерігали за останні три місяці.

Події Євромайдану змусили мене переглянути чи правильно я живу. Такі події спонукають переосмислити свої вчинки, свою поведінку.

Олена Бринза, журналіст, активістка кіровоградського Атомайдану.
Поштовхом вийти на Євромайдан для мене як громадянина, українки і просто людини стало обурення. Я знаю одне - не можна бити мирних людей, не можна залишати такі факти безкарними, і тим паче, НЕ МОЖНА УБИВАТИ ЛЮДЕЙ. На кіровоградському Євромайдані ми працювали із самого початку. І на моїх очах з 50 - 100 чоловік він перетворився на кількатисячну повінь. Приємно, що моє рідне місто Кіровоград - не осторонь. На Євромайдані я була і як журналіст, і як небайдужа людина. Якщо я знала, що цей матеріал точно не піде в ефір, ми з оператором - Володимиром Кувакіним, приходили на площу, знімали для власного архіву. А бувало і просто стояли з плакатами у руках.
Революція гідності показала справжнє обличчя , я вважаю, усіх - від політиків до моїх знайомих. І виявилося, що люди, які не мають мільйонів, шикарних будинків та яхт, саме вони мають головне - свободу і вільну думку. Звичайні люди могли без страху прийти на площу з написаним від руки плакатом і говорити те, що вони думають, а не те, що "партия велит". У цей же час усі - керівництво та чиновники в ОДА, в мерії, нардепи від Кіровоградщини - небідні люди - усі як один говорили завчені фрази : у Києві та на площах українських міст - екстремісти, називали нас фашистами, яких треба садити у тюрми.

На "Інтері" останні два місяці була дуже контрольована владою інформаційна політика. На щастя, революція відбулася і на телеканалі. Протягом цих двох місяців у мене був дуже складний моральний стан. Ми показували майже усі кіровоградські акції - робили все, щоб Кіровоград і небайдужа позиція наших людей звучали якомога частіше. Інформація виходила фактично в оригіналі. Однак все що стосувалося владних "тітушок", затримання та судилищ над нашими активістами, тоді в ефір не випускали. В ефірі були лише культурні, мистецькі акції. Було й таке, що наші матеріали так би мовити антивладні, злітали з випуску за 5 хвилин до його початку через дзвінок "зверху". І мені це болить досі. Був період, що мені хотілося звільнитися. Але тоді чоловік вчасно мене запитав: а де ти більше будеш корисною, як журналіст одного з найвпливовіших телеканалів, чи лежачи вдома на дивані. Тепер я не жалкую.
Я ніколи не думала що я, журналіст який завжди на позиції незацікавленої сторони, полишу мікрофон і буду стояти в центрі міста з плакатом в руках - це момент з кіровоградського Євромайдану. У Києві я була кілька разів. І було дуже помітно як змінювався столичний Євромайдан. Від миру до боротьби… На жаль, зараз вулиця Інститутська взагалі нагадує кладовище. У мене і досі в голові не вкладається, чому для того, щоб слуги народу з Верховної Ради "схаменулися", потрібно було повбивати масу людей - а подивіться на списки загиблих - це гідні люди - вчителі, студенти, наш фермер Віктор Чміленко, підприємці, кандидати наук...- і залити Інститутську людською кров ю. Це нагадує жертвоприношення богам язичників.

Революція гідності впливає на мене і досі. Я багато думаю, ще не знайшла багато відповідей особисто для себе... Думаю, що це не швидкий процес для кожного, хто стояв в Києві, хто стояв на площах в інших містах, хто вболівав серцем. Є бажання одне - і це наш борг перед загиблими - не дати звести "золото душі Революції гідності" на ніщо… Слава Україні!

Спілкувалась Світлана Дубина
Фото з архівів співбесідників та "Гречки"

Сподобалася стаття?
Поділитися:
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити