Декомунізація на ділі: що "потрібно" і чому "важливо"

Опубліковано . в З соцмереж

Кількість переглядів - 1852

У соцмережах продовжується активне обговорення перейменування Кіровограда. Цього разу, на своїй сторінці у Фейсбук слово вз'яв історик і краєзнавець Юрій Матівос. Подаємо текст без змін.

Прочитав роздуми голови Українського інституту національної пам’яті В. В’ятровича «Куди веде вулиця Леніна? Розмова про майбутнє країни». Це розширений коментар «Закону України про декомунізацію». Тема не нова, тільки має дещо відмінну інтерпретацію того, що ми вже проходили. Кілька років тому народний депутат України Ю. Гнаткевич оголосив, що зареєстрував у Верховній Раді проект постанови стосовно зміни топонімічних назв населених пунктів України. Проаналізувавши написане, я надіслав п. Юрію листа, у якому радив добре подумати перед тим, як проект подавати на розгляд Ради. Адже ним передбачалася заміна виключно комуністичних назв, натомість дорадянські, тобто російські, не чіпати. Та коли у Києві прислухалися до провінції чи радилися з нею? Перед виборами, хіба-що… 1 вересня 2011 року з ініціативи розумників з «Батьківщини» (а у ній чимало представників Кіровоградщини) був поданий проект про перейменування 25 населених пунктів України. До інших претензій немає: вони повертали перші назви, які колись мали українське або нейтральне походження. Лишень Кіровограду чомусь (???) доводилося повертати «історичну» назву - Єлисаветград. (До того списку не була внесена Олександрія, хоч місто назване іменем імператора Олександра І. Схоже, що українських парламентарів влаштовує саме московсько-«історичний» варіант. Справді, якийсь злий дух витає над нашим краєм!). У обласному центрі з 850 наявних вулиць більше двохсот носять російські назви, стільки ж – комуністичні. Що залишається для українських? Ще на початку 1990-х років, аби «відмазатися» від натиску патріотичних сил вшанувати у назвах вулиць видатні особистості і події України, комуністичне охвістя, в основному учорашні комуністичні чиновники і архітектори, здійснили розбивку нових кварталів на далеких околицях - біля круч, кладовищ, сміттєзвалищ, просто у степу. Вулиць немає й досі, або збудовано два-три приватних будинки, а назви старанно занесено на карти.
Якщо розглядати процес перейменування з позицій заміни лише топонімів тоталітарного режиму, - писав я панові Гнаткевичу,- то матимемо місто Єлисаветград, у ньому вулиці Єлисаветинську, Катерининську, Потьомкінську, Петербурзьку. Бо всі вони існували за царату, виходить – «історичні». Якщо пропонованим проектом передбачається заміна більшовицьких топонімів і повернення тих «історичних», то матимемо замість пам’ятника Леніну – імператору Олександру ІІ (його мали поставити у Єлисаветграді ще У 1914 році, вже був оголошений конкурс на виготовлення, визначене місце встановлення; імперським намірам монархістів перешкодила світова війна). Вулиці Шевченка повернуть назву Петрівська, Кропивницького – Клинцівська, Тобілевича - Знаменська і т. д. «П’ята колона», насамперед церква Московського патріархату і «руський мір», тільки й чекають «благословення» повернення «історичних».
Відповіді від народного обранця так і не отримав. Мабуть, його проект покладено у основу «Закону про декомунізацію»... Кіровоградська міська влада, у якій усі роки незалежності переважали і переважають комуністи, регіонали, перефарбовані і перелицьовані, немов передбачала появу «Закону». Натхненні проектом 2011 року, вони трьом вулицям міста повернули «історичні» назви: вулиця Леніна стала Дворцовою (дивне «українське» слово – чи не правда?), Кірова – Михайлівською (увічнено царя Михайла Романова – діда несамовитого Петра І), Червоногвардійська – Архангельською (на честь однойменного полку російської армії, що відзначився при знищенні Запорозької Січі). Українська громадськість міста протестувала, влаштовувала мітинги, писала заяви, звернення. Але.. Так вирішила влада. У неї є своя, кишенькова, громадська рада, ЗМІ, а основне – гроші, які постачають спонсори-бізнесмени: більшість їх у Кіровограді чомусь проросійські. Між іншим, у Москві давно існує загадкове «Кіровоградське земляцтво» з назвою… «Єлисаветград». Очолює його 80-літній льотчик-космонавт СРСР Віктор Горбатко – уродженець Краснодарського краю Росії. Віце-президентом земляцтва є ще порівняно молодий 68-річний Віктор Петраков, колишній житель Кіровограда, випускник місцевого педінституту, комсомольський функціонер обласного масштабу, пізніше чиновник високого рангу у Міністерстві культури РФ, вільно вхожий до кабінетів Кремля. Місто, з якого розпочав кар’єру, не забуває, частенько приїздить до Кіровограда, для якого він Єлисаветград, не забуває давніх друзів, а вони його. Та це так, до слова…

Чи щось змінилося з часу мого «листування» з народним депутатом? Звичайно: відгриміла Революція гідності, відпала потреба змінювати топоніміку Кримського півострова, половини населених пунктів Донбасу. У містах і селах України з’явилися свіжі могильні горбики, під якими вічним сном сплять безвусі юнаки, позбавлені життя московськими убивцями, портрети загиблих карбуються на меморіальних дошках, що повідомляють про криваві злочини російських агресорів. У Кіровограді з’явилися вулиці, названі іменами Героїв АТО. Та регіональна рать позицій не здає: для жертв сепаратистських бандитів місця на Меморіальному кладовищі у центрі міста не знайшлося – все та околиця. Зате зберігають вулиці Московську, Костромську, Воронцовську, Ушакова, Салтикова-Щедріна, десятки їм подібних. Регіонали-українофоби перерядилися, внутрішньо зібралися, знайшли притулок у владних кабінетах під масками радників, консультантів, голів різних громадських товариств і об’єднань. Ніхто їх не виганяв з органів місцевого самоврядування: районних, міських, обласних рад – вони ще «у каденції».
Читаю у В. В’ятровича. Питання нових топонімічних назв «згідно з українським законодавством та світовою практикою мають вирішувати місцеві громади. Вони можуть повернути історичну (докомуністичну) назву…Ми точно знаємо, чиї імена мають зникнути з мапи нашої країни, з її міст і сіл»…Ми з вами, Володимире Михайловичу, знаємо. Та при владі на місцях досі ті, хто теж ЗНАЄ, але НЕ БАЖАЄ...І вирішуємо не МИ, а ВОНИ. Гіркий досвід «Дворцової» - тому свідчення. Ось «свіжий» приклад. Вже на третю підряд сесію Кіровоградської обласної ради виноситься питання про перейменування обласної бібліотеки для дітей імені А. Гайдара. Назва давно не влаштовує ні працівників закладу, ні читачів, ні департамент культури обласної держадміністрації – люди подають клопотання, пишуть заяви, зібрали кілька сотень підписів з проханням депутатів надати бібліотеці ім’я Т. Шевченка. Та на заваді українських патріотів постала група «учорашніх» «нечаянно пригретых славой». Можна лише дивуватися, але їх очолили професор(?) української філології (!), відмінник освіти України(!!!) проректор інституту Ігор Добрянський та донедавна голова обласної ради(!!!), тепер очільник якоїсь нової партії Микола Ковальчук. Вони публічно гордяться тим, що виросли на гайдарівському оповіданні «Чук і Гек», Ковальчук кричить у мікрофон, що він і досі є Тимуром і його командою, заявляє, що Україна ніколи не мала і тепер не має такого талановитого дитячого письменника. (Не додають - рівня командира загону червоних чекістів-карателів Гайдара). До їх приєднуються запеклі регіонали І. Гербіченко, П. Штутман, Людмила Давиденко, інші прибічники Януковича. Українофобів пробує вгамувати росіянин за національністю, але давній житель і патріот України, теж депутат обласної влади Анатолій Коротков: «Не ганьбіть Кіровоград і наш Шевченківський край на всю Україну». Мов горохом об стінку! Перевертнів намагається переконати керівник обласного департаменту культури Валентина Животовська: «Нас підтримують і викладачі «вишів», і громадські організації, і представники творчої інтелігенції, приходять листи на підтримку і від воїнів АТО з фронту». Та твердолобі «чукогеківці» незламні: навіть після поіменного голосування рішення на користь громади не прийнято. Втретє! А вже ж діє «Закон про декомунізацію»… Для кого він писаний? Коли і хто притягне його порушників до відповідальності? Це питання сьогодні найбільш актуальне, і вирішувати його треба негайно…Уявімо, що творитимуть ці «діячі», коли настане децентралізація і фараонам місцевого розливу дадуть повну владу на місцях?
**********
Окремих активістів і дрібних чиновників Кіровограда, які вважають себе патріотами України і ніяк не складуть собі ціну, нормальним розумом не збагнути – у них особливий підхід до суспільних проблем. У тому числі й до топоніміки. Вперше питання її зміни постало у серпні 1990 року, коли при виконкомі ще радянської обласної ради було створено комісію для перейменування міста. Газети зарясніли пропозиціями нових назв, їх назбиралося кілька десятків. На жаль, усіх назвотворців об’єднував спільний гоноровий знаменник: «Я сказав і так має бути!». (Коли віз намагаються тягнути лебідь, рак і щука – результат відомий). З того часу минуло понад чверть століття, був проведений міський референдум з цього питання, а Кіровоград стоїть непорушною стіною. І якщо «Я сказав!» не вивітриться з голів окремих ініціаторів найближчим часом – стіна триматиметься ще стільки ж. І зараз деякі ультра-патріоти, вважаючи себе головними у останній інстанції, намагаються кулуарно, з відривом від інших, нав’язати суспільству свою, на їхній погляд, найкращу у всіх відношеннях назву. Підкреслю – СВОЮ. Причому, нічим не аргументовану і не вивчену. Таких кілька.

Серед них мусується, наприклад, Златопіль. Чомусь назву уподобали окремі викладачі і випускники педагогічного університету імені В. Винниченка. Не варто вкотре наголошувати на їхніх помилкових судженнях – вони їх все одно не сприймають. Чим можна переконати упертість людей, наділених титулами і трохи владою? Керуючись отим «Я сказав!», вони вдаються навіть до перекручування фактів, до фальсифікацій. Скажімо, їхній попередник письменник і філолог Микола Смоленчук ще у 1992 році через газету не радив переносити назву Златополя на Кіровоград. Сьогодні його слова передаються людям навпаки. Невже освітяни вважають справедливою тезу невдалих політиків щодо досягнення мети будь-якими засобами, навіть оманливими? Мета, між тим, зрадлива, не варта того, щоб її відстоювати.

Кулуарне обговорення успіху не принесе: від назви, складеної з слова мови агресора «Злато» та грецького «піль»- місто, аж ніяк не віє голубим українським небом та золотим ланом, хоча у ньому й звучать «божественні» два «Л». До того ж, як не верти, а «історичну» назву Златополю присвоїв «найсвітліший» князь російської імператриці, яка знищила українське козацтво і принесла у наші краї рабство під назвою кріпацтво. Наші супротивники це добре знають і можуть піти на багатоходову комбінацію, пожертвувавши Єлисаветградом заради Златополя. Москва їх благословить: у гібридній війні усі засоби виправдані, а на території краю з’явиться легальний острівець кирило-путінської імперії. На ньому можуть й пам’ятник Потьомкіну поставити. На місці Леніна. «Єлисаветинцям» недовго перевтілитися на «потьомкінців». Грошей Московська церква не пожаліє. Бажано, щоб організатори і учасники ідеологічного заходу це усвідомили.
Отож, треба йти справді демократичним шляхом та не забувати, що Кіровоград є обласним центром, а область значиться у переліку адміністративних одиниць субнаціонального рівня у частині другій статті 133 Конституції України. Якщо ми хочемо, щоб місто залишалося обласним центром, а не повітовим, то й назву мусимо мати відповідну, дійсно історичну. Документи свідчать – на території сучасного міста існувало кілька поселень з оригінальними назвами, які злилися в одне і утворили місто. Ці поселення називалися Поділ ( у ньому вже у 1774 році налічувалося близько 600 будинків, розташованих правильними вулицями з магістратом, торговими площами, ратушею і церквами. Існували (Новокозачин (Слобідський козачий полк), Інгульська слобода (Інгульськ). Місто може носити назву й геніального Марка Кропивницького, є прибічники й такого варіанту. Навколо цих топонімів, вважаю, треба вести дискусії й виставляти їх на розгляд референдуму. Без всенародного обговорення усі спроби змінити назву Кіровограда залишаться порожніми розмовами. Закон про декомунізацію? Скільки вже приймалося тих законів в Україні? Бібліотеку з трьох спроб перейменувати не можемо

ЮРІЙ МАТІВОС.

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
0 # 606 29.12.2015, 23:43
Тобто, з першу треба визначитись з початком та масштабом відліку часу за яким пропонувати громадянину нашого міста розпочати пошук нової назви місту, яка б була максимально історично правдива і задовольняла політичним умовам сьогодення, а можливо й наступного покоління :-)
Цитата
 
 
0 # 606 29.12.2015, 23:42
Або пошукати назву міста у 7-6 ст. до н.е., коли на територію проживання праслов'янськог о населення, нащадків чорноліської культури, прийшли сколоти - групи кочових іранських племен, яких значно частіше називають більш архаїчним (відомим з початку VII ст. до н. е.) варіантом цього ж етноніму, а саме — скіфи європейські, чи скіфи. На відміну від останнього, який згодом було розповсюджено на безліч кочових племен незважаючи на їхню етнічну належність, етнонім сколоти застосовується лише до тих іранців-кочовик ів, які близько межі VII–VI ст.ст. до н. е. вдерлися до Північного Причорномор'я, підкорили тубільне населення Степу та Лісостепу й утворили державне об'єднання, яке ввійшло в історію під назвою Скіфія Європейська.
Цитата
 
 
0 # 606 29.12.2015, 23:40
Ще за крапку відліку можна взяти 10 століття н.е. і місто назвати Улич на честь слов'янського племені, яке в той час населяло наш край і після завоювання їх воєводою князя Ігоря Свенельдом у 942 р., уличі увійшли до складу Київської Руси та взяли участь у формуванні українського народу.(стор. 3459, том 9, «Енциклопедія українознавства » / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р.)
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв