Гречані блоги

Блоги небайдужих особистостей на інформаційному порталі Кіровоградщини "Гречка"

Кропивничанський «Сорочинський ярмарок» а ля «вбийте культурне, але зробіть доступним»

Posted Автор: Створено: в Культура

Нещодавно презентована у театрі ім. М. Кропивницького вистава «Сорочинський ярмарок» викликала досить неоднозначний до себе інтерес. Начебто… Така думка склалася більше під час перебування у залі в той день, адже у кіровоградських ЗМІ мистецька критика практично не з’являється (звісно, зараз мова не йде про «Гречку» ;) ), як вона не з'явилася і щодо вищезазначеної вистави.

Нагода побувати вперше у реконструйованому театрі мені випала саме завдяки дисципліні, що вивчаю в КДПУ ім. Винниченка, «Арткритика», на якій усіх майбутніх журналістів педуніверситету вчать, як мінімум, писати рецензії.

«Цей навчальний курс дає надію, що в нашому регіоні відродиться не тільки літературна (вона все-таки у нас існує), а й професійно виконана театральна та кіно-телекритика. Затребуваність на таку аналітику є надзвичайно високою. Хтось же має розтлумачувати та давати зі знанням справи оцінку тій художній продукції, що народжується на наших і не тільки на наших теренах!» - говорить ініціатор введення дисципліни, викладач, професор і доктор філологічних наук Григорій Клочек.

Результатом походу до театру стала моя дебютна рецензія, яка, за словами високоповажного професора, «виявилася найбільш ґрунтовною» з усіх написаних студентами. Перший крок завжди важкий, а наступний залежить, зазвичай, від думки широкого загалу. Тож…Судіть строго, критично, справедливо і обов’язково говоріть про це у коментарях. Смачного читання! ;)

Кропивничанський «Сорочинський ярмарок» а ля «вбийте культурне, але зробіть доступним»

Колоритно-живописне на той час малоросійське життя очима жителя територіально розтягнутої  Російської імперії і досі викликає масу приємних емоцій і від прочитання знаменитого Гоголівського твору, і від перегляду вистави, що створена за його мотивами. Втім з появою чергових режисерських версій, метою яких, звісно ж, є прагнення якомога осучаснити твір і наблизити до модерного-постмодерного реципієнта, часто втрачається той смисл, що кодувався у кожному художньому засобі. Яскравим прикладом стирання «смачних», тобто знакових моментів українського життя стала і вистава кропивничан «Сорочинський ярмарок», котра презентувалася у театрі ім. М. Кропивницького 22 березня.

b2ap3_thumbnail_teatrblog3_20130406-170854_1.JPGХто є виною появи вульгарності, примітивізму, дурості та бездумства натовпу українців у цій виставі сказати важко, проте цих рис точно не було у класичному творі Миколи  Гоголя. Диканька і її околиці виступають абсолютно в усіх творах письменника якимось поетично-прекрасним простором, де зберігаються природня краса, українська пісня і живучі побутові традиції. Гоголь порівнює у своєму «Сорочинському ярмарку» розкішні українські краєвиди з людською душею, дівочою пишністю та жайворонківською мелодією. У самому тексті твору між рядками читається легка туга, викликана щирою любов’ю до того краю, де пройшло дитинство письменника. У своїх «Сорочинцях» Гоголь виступає і оповідачем, і художником.

b2ap3_thumbnail_teatrblog4_20130406-170854_1.JPGГоловною метою режисера Євгена Курмана, здається, було стерти оте українське, погрубіянити та звульгаризувати колисково-ніжний «малоросійський» край. Саме тому оповідачем і репрезентантом художнього світу вистави виступає чомусь отой знаменитий чорт, якого вигнали з пекла, який є власником тієї червоної свитки, що натворила немало шуму серед сорочинців. Як то і водиться серед бісовщини, голос цього персонажу не вирізнявся особливою мелодійністю та ніжністю, він з якоюсь агресією, екшенівським ефектом описує тишу, що запанувала після закінчення дня.. Складається враження, ніби після першого кукурікання півня у Сорочинцях настане не ранок, а чергова страшна подія, котра заворушить усе селище. Втім наявність триллерської риси, мабуть, можна пояснити акцентацію  режисера не на мотивах кохання чи загальнолюдських проблемах, а на пекельній червоній свитці, яку, на жаль, чортові у кінці вистави так і не повернули.

Вистава починається не з усім відомої сцени, де показується ранкове пробудження ярмарку та глумливий діалог молодого козака з язикатою Хіврею, а зі сцени пекла, яку навіть у відомому новорічному телевізійному мюзиклі поставили у середину. Акцент іде на тому, що чорта виганяють з пекла, а значить увесь сюжет потім буде прив’язуватися до нього. Так воно і сталося: він не лише виконує поставлені Гоголем обов’язки, а й бере участь абсолютно в усіх сценах, де його навіть бути не повинно. Він перевтілюється у собаку в дворі кумів Черевика, він «розважає» попа, який прийшов любитися до Хіврі в один із вечорів, зрештою саме він закладається об заклад з Голопупенком, котрий організує йому весілля з Параскою, хоч у Гоголя цим займаються цигани заради купівлі волів за п’ятнадцятку).

b2ap3_thumbnail_teatrblog6_20130406-170850_1.JPGЗанадто розчарувало трактування у виставі образів головних героїв. Гоголь у своєму тексті не описує їх зовнішність, проте, як і належить талановитому письменнику, розкриває характери персонажів шляхом зображення їх поведінки та вчинків. Та, не зважаючи на те, що кропивничани активно запозичували цитати із твору, передати знамениту колоритність знакових героїв «Сорочинського ярмарку» їм, як на мене, не те, що не вдалося, - вони просто-напросто спотворили їх. Статний парубок Голопупенко виступає якимось заморським принцем, бо його одяг і зачіска зовсім не характерні для українського парубка: жагучо чорні кучері на лобі (що більше характерні для єврейських мачо), чомусь прихована українська сорочка (як виявилося у фіналі, вона на ньому була весь час, проте вишивки, яка б свідчила про походження хлопця, не було видно), неприйнятна для парубоцьких поясів золотого кольору підв’язка з атласного матеріалу. Гоголівський Голопупенко у телевізійному мюзиклі показаний сексуальним нахабою із впевненим чоловічим поглядом та ніжною прихильністю до коханої. У виставі парубок виявився напрочуд невпевненим, його поведінка скеровувалася чортом.  Як на мене, йому не вистачило отого еротично-чоловічого «я» і міцного кулака по столі.

Тендітну і ніжну Параску, яка покірно слухається батька, показали у її вже немалі надцять років капризною дитиною. Дитяча наївність і певною мірою навіть дурнуватість виявилася у її поглядах та пробіжках по сцені. Лише в останній сцені, коли вона приміряє очіпок мачухи перед самим весіллям ми можемо побачити вже ту Параску, яку хотів показати нам Микола Гоголь. Навіть довжина її спідниці, до речі, як і у всіх дівчат, свідчила про певну легковажність поведінки дівчини, що зовсім не відповідало трактуванню цього образу Гоголем.

Українських дівчат та пишногрудих жінок кропивничани вирішили аж надто осучаснити. Спіднички вище колін, оголені плечі, постійні нахиляння, вішання хлопцям на шию, вози, що трясуться (і благо без охів-ахів, а лише з висмикнутими крізь мішки жіночими руками та косою – ну це щоб було зрозуміло хто і з ким!) остаточно опустили українськість до примітивного еротизму. Можливо, це був спосіб показати всупереч прийнятим уявленням, що ніколи українські дівчата не берегли свою цнотливість?

b2ap3_thumbnail_teatrblog1_20130406-170851_1.JPGГламурним і стильним бачимо у виставі чорта. Рожевий пушок на чоботях та плечах, обтягнуті вельветові штани та маленькі гульки на голові зробили чорта нетрадиційним – лише макіяж і голос були основними ознаками його пекельності. Ненатуральними виявилися і роми: головній циганці не вистачило, як на мене, традиційної язикатості та нав’язливості. Хлопців зобразили чомусь у чорних шароварах, проте у яскраво бузкових сорочках, чим лише вони і вирізнялися. Взагалі цигани у кропивничанському «Сорочинському ярмарку» чомусь були масовкою, в той час як у Гоголя вони грають ключову роль.

Майже постійно сцена була густо заселеною. При чому цей чималий гурт людей, не зважаючи на їхню організованість під час танцю та відчутне прагнення створити ефектні масові мізансцени, нагадував популярний сьогодні Гарлем Шейк, котрий українською мовою найкраще пояснити висловом «Хто в ліс, хто по дрова». Сучасного гангам стайлу зазнали й українські танці: поряд з українським гопаком та жіночими «ковирялочками» народ танцював щось схоже на танок маленьких качечок після енної чарки і під клубну музику. Навіть музичний супровід, який, до речі, готував сам режисер, лише текст писав донеччанин Євген Кулаков, іноді набував рамштайнівських ноток, хоч поряд з ними звучала українська пісня, на щастя, у якісному виконання. Внаслідок цього у виставі  було суттєво скривлене захоплене ставлення Миколи Гоголя до всього українського.

Варто окремо сказати про декорацію сценічного простору. Купа мішків, що символізують урожайність української землі, колоритні вози, ікони, дерев’яний посуд, рушники – саме усе це було єдиною інформацією, що дії відбуваються на українському ярмарку. Димові двері, що постійно відкривалися на задньому плані, додавали пекельності, певного екшену, - вони символізували оте прокляте місце, де відбувається ярмарок, сарай, де і живе бісівська сила.

«Завдання відтворити складні психологічні стани чи етапи внутрішнього переродження не стояло. Власне ярмарок, рядно вбрана і пристрасна, ворушка українська людність, а не пара закоханих – козаченка Гриця Голопупенка та Параски, - і є головним героєм твору в інтерпретації кропивничан» – зазначав перед виставою Євген Курман. 

b2ap3_thumbnail_teatrblog2_20130406-170852_1.JPGПроте, як на мене, вистава «Сорочинський ярмарок» стала ще однією зіпсованою через  постмодерну інтерпретацію версією «Вечорів на хуторі близь Диканьки».  Вистава була позбавлена важливих підтекстів, який зазвичай шукає глядач-інтелектуал. По суті, вона стала черговим мюзиклом, лише поставленим на сцені відомого театру корифеїв. Надмірне осучаснення та звульгаризвування зробили виставу елементом масової культури. Та режисер, мабуть, не взяв до уваги, що до театру ходять і духовно збагачені люди. Хоча і сам зазначав: «зараз важливо привабити людей до цього місця», себто театру. Правильніше буде сказати, що вони складають більшість порівняно із зальотними відвідувачами. То навіщо максимально наближати абсолютно колоритний літературний твір  до примітивного і низького? Саме з допомогою подібних речей і втрачається справжня традиційна українська культура,  переривається передача культурного коду нашої нації. На мою думку, ця вистава не наділена справжньою культурною цінністю. Вона  здатна принести задоволення глядачам, що виховані на не найкращих зразках сучасної масової культури.

Коментарі  

 
0 # webprog 23.11.2015, 15:06
З якої це пори суб'єктивність стала називатися ґрунтовністю? Завжди вважав, що журналістика має прагнути до об'єктивності, якою тут і не пахне, нехай пробачить мені пан Клочек.
Цитата
 
 
+4 # Дмитро Шульга 18.04.2013, 10:13
Ну якщо вже Григорій Дмитрович сказали, що стаття грунтовна, то як із цим не погодитися. Класно написано! А щодо субєктивізму авторки - я вісляко це підтримую і вважаю, що в культурологічні й журналістиці цього не варто соромитися. От тільки замість "постмодернізму " я б ужив слово "кітч", у виставі я щось не побачив навіть натяків на постмодернізм. Головна вада постановки - надмірність: насамперед, декорацій й безцільного руху. А от самого мюзиклу було малувато. От скажіть, що це за мюзикл, в якому перша пісня лунає десь на 20-ій хвилині вистави?
Цитата
 
 
+3 # Смотрящий 10.04.2013, 10:54
Народ, а що ви хотіли від режисера, який ще рік тому працював в Донецьку?)))
Цитата
 
 
+1 # Олександр Ратушняк 09.04.2013, 21:42
"Хто є виною появи вульгарності, примітивізму, дурості та бездумства натовпу українців у цій виставі сказати важко"--
зокрема, з цією категоричною фразою я не можу погодитися.
Після неї стаття вже не може сприйматися на рівні рецензії і перетворюється на емоційну глядацьку замальовку. Хоча є цікаві спостереження. Про оселедець, я згоден з актором О.Ярошенком -- нормальна козацька зачіска, чого до неї придиратися. А от про закороткі спіднички в українських дівчат та інтимний епізод на возі під час самого ярмарку, то тут на сцені справді вийшов перегиб.
Цитата
 
 
0 # Таня 09.04.2013, 13:27
Цікава точка зору, а найголовніше правдива. На жаль, у нас ще не навчилися ставити вистави по-українські, натомість намагаються створити багато спецефектів і іншого примітивізму.
Цитата
 
 
+9 # Олександр Ярошенко 08.04.2013, 14:34
"жагучо чорні кучері на лобі (що більше характерні для єврейських мачо)"-шановна пані Світлано,це-осе ледець)))класич на зачіска Українського козацтва,хотів- би я побачити хоч одного єврея з такою))).Загало м стаття не погана і я багато з чим згодний,але більш скидається на коментар ніж на рецензію чи критичну статтю-надто багато суб`єктивного відношення.І на майбутнє-нас в інституті вчили(і режисерів,і акторів,і критиків):"Наві ть,якщо,вистава відверте лайно,спочатку знайдіть щось хороше і від цього відштовхуйтесь, а погане-саме знайдеться"З гарним починанням вас,бажаю гарних,неуперед жених,гострих статей і всіляких гараздів)))
Цитата
 
 
+2 # Олександр Ратушняк 06.04.2013, 18:48
А загалом, Світлано, я згоден з Г.Д.Клочеком -- твій текст цікаво читати. Виклад йде у порівнянні з текстом Гоголя та явищами мас-культури. Багато з чим я погоджуюся!
Хоч деякі висновки є надто категоричні, але це ознака стилю і темпераменту. Молодець! Так тримати!
Цитата
 

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлюють автори