Гречані блоги

Блоги небайдужих особистостей на інформаційному порталі Кіровоградщини "Гречка"

По ту сторону "свободи"

Друга година ночі, а спати чогось ще не хочеться. Останні дороблені буклети, повторені вірші… Ніби все, можна лягати.

Ранок почався як завжди. Будильник, 6:30, треба збиратись на пари. На вулиці зовсім тепло, але на ногах чоботи, джинси і в’язана кофта, бо викладач просив бути поблажливими до хлопців. І от всі в зборі, можна йти до готелю «Турист», де і починається подорож. Уквітчані дерева, сонце, свіже повітря, все це давно знайоме, звичне, але не для всіх. І от ми вже біля дверей СІЗО, підступає хвилювання. Та зустрічали нас посмішкою вчителі цього закладу та приємні жіночки, які вже просто звикли, чи змирились з цією роботою. «Вимкнули мобільні телефони, дістали паспорти і по троє заходимо». І ось ми вже ніби в потойбічному світі. І ти розумієш, що все інакше, «ніби в царстві Аїда». Як нам пояснили «обед по расписанию» і відправили спочатку підкріпитись і набратись сил! Все, тепер можна йти виступати. Холод і запах неволі, ось що перше тебе зустрічає в СІЗО, чужі стіни, до яких не хочеться заходити і грати. «Можете подивитись, як живуть наші в’язні», - та переступати поріг камер чомусь не дуже хочеться. Ну от вже і зібралась повна кімната слухачів і я роблю несміливі кроки вперед.  Олександр Михайлович бере на себе роль представити кожного нас окремо і донести до в’язнів найголовніше з життя Ліни Костенко. Розказувати вірші було страшно. Та перед тобою очі, які, можливо, без надії, та сповнені увагою до твоєї персони. Напевно вперше так уважно тебе слухають, хочуть поділитись своєю творчістю, щиро посміхаються почувши вірш про «Чебурек з Шаурмою» і підспівують Колі пісню «Воини света». Прощатись не хотілось, та нас чекають далі – у Кіровоградській виправній колонії (№6).

А тут вже стає страшно, знову «вимкніть телефони, візьміть паспорт та заходьте по троє». І тут мурашки пробіглись по шкірі. Перше приміщення, в’язень лицем до стіні, трохи не по собі, піднімаємось далі. А ось і 38 школа, класи, до речі непогані, коли я була маленька, то в моїй школі були такі самі. Портрети українських письменників, стіна, присвячена творчості Тараса Шевченка, рушники на стінах, все добре знайоме… «Є свій плюс: ти знаєш хто сидить перед тобою і чого від них чекати, тут немає батьків, які прибіжать і будуть тобі розказувати, що ти погано відносишся до їхньої дитини, тут всі рівні».

А ось і кабінет історії, тут проводимо читання. З творчістю Ліни Костенко тут знайомі, та ближче їм невольнича поезія Шевченка. На стінах карти з визначними подіями з історії України (хочу такі ж карти). Слухачів небагато, та це вже старший контингент. Зморшки, втомлені обличчя та пусті очі, які поступово загораються від цікавості. «Які у вас гарні дівчата». Знову вірші, знову захоплені погляди! «А ми прийшли до Вас не з пустими руками, ми підготували для вас буклети, щоб Ви могли детальніше познайомитись з творчістю Ліни Костенко, правда, на всіх не вистачить». В цей момент справа пролунало тяжке зітхання: «на всіх не вистачить»… І в мене навертаються сльози, чомусь цей зойк досі лунає в моїй голові. Нам не зрозуміти, для нас це дрібниці. А я даю в руки свій збірник «Ліна Костенко. 300 поезій. Вибране» і бачу вогонь в очах. Сторінка за сторінкою, бачу як він показує вірші своєму вчителеві і посмішку на обличчі.

 «А вже все? Ви так рано йдете. Для нас цей вечір дуже багато значить. Рідко хто може отак прийти і нормально до нас відноситись, поспілкуватись. Для мене це враження на декілька років вперед! Приходьте ще, будемо раді бачити!»

Комп’ютерний клас, бо є один комп’ютер, і це добре.

-                     «Розкажіть, будь ласка, як проходить Ваш день?»

-                     «Утренний туалет, умывальник, зарядка…обед, школа, вечерняя пробежка, просмотр телевизора.»

«Мрії, мрію про хороше, про свободу.»

«Посадили за часи, по мінімуму, 4 года.»

«Да, рисую, з детства, открытку сестре рисовал».

«А попал в школу, что жил в Казахстане, родителей нет, бабушке был не нужен, написала письмо сестре. Сестра оформила в Кировоградский интернат, потом была Буряцкая СССР. Вот, доучиваюсь».

«Есть высшее образование, семья, жена, внуку 22 года. Соседа убили, а мне приписали статью, придумали сценарий, кто там будет разбираться. Писал письма в Европейский суд, правда денег на нормальній конверт нет, потому и не доходили. 12 лет дали – 9 уже отсидел.»

Ось нас вже ведуть показати гордість колонії – церква, зроблена самими в’язнями. Проходячи повз бараки відчуваєш себе шматком м’яса, кинутим в клітку до левів. Ти відчуваєш на собі кожен погляд, сотні очей, який зосереджені на тобі, хочеться скоріше сховатись.

«До побачення, були раді вас бачити, приходьте до нас ще!». Воля. Запах свіжого повітря, сонце вже не здаються такими звичними. Люди, що проходять повз, ще поки не здаються нормальними людьми, а ніби в’язні, що черговий раз проходять повз.

На душі досі залишився осад від побаченого, та чомусь, мені, хочеться прийти знов.

0
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлюють автори