Гречані блоги

Блоги небайдужих особистостей на інформаційному порталі Кіровоградщини "Гречка"

Василь Шкляр. «Ключ», «Чорний Ворон»: жанрові особливості романів. Частина 5. Життєвий матеріал та пафос романів.

Posted Автор: Створено: в Культура

Життєвий матеріал є одним із складників змісту твору і охоплює різні елементи, естетично освоєні письменником. До життєвого матеріалу відносять: вчинки персонажів, переживання, прагнення та настрої, у процесі розгортання яких розкривається суть людини; час, відображений у творі: сучасний, минулий майбутній, а також – короткий чи тривалий; вузьке чи широке коло подій та персонажів; сфери застосування сил та енергії людини:інтимне чи громадське життя, побут тощо [6, с. 6]. Розглядаючи життєвий матеріал романів Василя Шкляра «Ключ» та «Чорний Ворон», ми зосереджуємо увагу саме на часі відображеному у творі, адже саме він найяскравіше виражений жанротвірний чинник, особливо у романі «Чорний Ворон».

Життєвий матеріал слід шукати у передісторії  написання романів, а також, інколи, у біографії письменника. Життєвою основою роману «Ключ» була історія, яка підштовхнула Шкляра до його написання. „Цей задум я виношував дванадцять років. Колись почув історію про те, як один хлопець винайняв житло в Києві, а після того до нього так і не з’явився господар по плату. Мені вона видалася привабливою: сам факт давав дуже великий простір для фантазії. Адже нормальна людина мусить замислитися, куди поділася інша людина! І починаються пошуки… Я довго носився з цим задумом, а потім сів і написав роман за тридцять днів” – зазначає у згаданому інтерв’ю Василь Шкляр [1].

Матеріал «Ключа» у дечому збігається і з біографією самого Шкляра. Головний герой Андрій Крайній – журналіст, пише політичні програми для партій. Цим самим займався і Василь Шкляр, пишучи програми, будучи прес-секретарем Української Республіканської Партії. Ще одна характерна ознака, яка зближує автора і його героя – Андрій Крайній володіє грабаром – давньовірменською мертвою мовою. Сам Шкляр знає вірменську. Вивчив, навчаючись в Єревані. Але це всього-лише штрихи, які не ототожнюють автора з персонажем.

Власне історія, а точніше такий факт-загадка, які  лягли в основу роману, і є основним життєвим матеріалом «Ключа». Роман написаний у відносно ізольованому часопросторі, „авантюрному часі” [5], але в умовах реалій пострадянської України кінця 90-их років (дія роману завершується у суботу 21 листопада 1998 року). Така політична та економічна ситуація зображена у романі: „Піднявся до штаб-квартири партії, яка розгортала свою діяльність згідно із моєю програмою і статутом. Це, звичайно, невеличке перебільшення, бо ті серйозні документи я, самовпевнений ерудит і поліглот, передер із «західної демократії» і новоспечені партійні боси пісяли від задоволення. Врешті-решт, програмні документи були потрібні їм не стільки для дії, як для мін’юсту, тобто для реєстрації партії напередодні виборів, та все одно ці високі політики шизіли від того, як бездоганно написано їхню програму, – чого вартий хоча б ось такий постулат: «Ми змагаємо до того, аби конституційно закріпити право на приватну власність громадян, яка є священною і недоторканною». І хоча в нормальних країнах це було зрозуміло й козі, партійні боси виклали штуку фактично за казку про солом’яного бичка, ще й дозволили мені тримати на подвір’ї їхнього офісу всю свою приватну власність, яка, треба сподіватися, також є священною і недоторканною. Вони навіть сватали мене до себе на службу, але я, як земляк славетного Григорія Савича, казав, що світ мене ловить, та не спіймає, хоч насправді той світ постійно хапав мене за шкірки, як паршивого кота, й особливо боляче ухопив, коли я з намови тих-таки високих політиків зв’язався з одною небезпечною аферою, яку згодом назвав «Операція “ватяні штани”». Погодився я на ту цікавенну пригоду не за гроші, вона імпонувала не тільки моїм авантюрним уподобанням, а, так би мовити, й громадянським, – це коли відомий татарин Рафат організував моїм партійцям коридор у заблоковану Чечню і треба було перевезти тим коридором чималу суму валюти. Вибір упав на мене не стільки через уроджену смаглявість і гарні очі, як завдяки знов-таки моєму ненаситному поліглотству і давньому інтересу до кавказьких народів. Валюту вирішили зашити у ватяні штани, а зодягти їх на себе мусив, певна річ, я. Однак не було ще ні грошей (принаймні у мене), ані штанів, а я прийшов до тями в калюжі крові, облитий спиртом (той спирт мені, непритомному, навіщось заливали до рота)” [9, с. 19-20]. 

Зважаючи на авторську художню ідею, ці реалії могли зовсім не бути присутні у романі, тобто для реалізації його ідеї не потрібен був певний конкретний час. Ідея полягала  у розкритті проблеми „людина має цікавитись тим, куди знакла інша людина”, а тому вплетення зовнішнього світу і зовнішніх умов для цієї проблеми зовсім не потрібна. Але Василь Шкляр обрав саме той час, який був йому ближчий, адже роман писався тоді ж, коли і відбувалася дія у ньому.

Інший аналізований роман Василя Шкляра «Чорний Ворон», безперечно, є найяскравішим прикладом впливу життєвого матеріалу на жанрову специфіку. По-перше – «Чорний Ворон» історичний роман, у якому відбито події боротьби повстанців Холодного Яру (Холодноярську республіку), у 1921-1925-му роках. Це одна з найменш висвітлених сторінок історії України. На підтримку цієї думки зазначимо, що у переглянутих підручниках для 10-го класу практично відсутні згадки про Холодноярську республіку. По-друге – високий рівень документальності твору. Василь Шкляр довгий час збирав різний матеріал із спогадів учасників подій, із документів. Наприкінці роману Василь Шкляр висловлює подяку, вказує на використані ним джерела: „автор глибоко вдячний письменникові-історику Романові Ковалеві за його документальну та консультаційну підтримку в написанні цього роману. У книжці використано факти з його документальних видань «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії», «Коли кулі співали», «Отаман святих і страшних», «Операція «Заповіт»». Джерелами також стали документальні та мемуарні книги осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Звенигородського отамана Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру», підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка «Стежками холодноярськими» та начальника штабу медвинських повстанців Миколи Василенка «Спогади про пережите». У романі використано документи Галузевого державного архіву СБУ” [10, с. 352].

Вивчення документів та історичних праць, безперечно, необхідне для автора історичного роману, адже вони містять у собі інформацію  про той світ, який автор збирається описати, але не має змоги за ним спостерігати, бачити і жити в цих реаліях. Видатний польський белетрист, автор історичних романів Генрік Сенкевич вважав, що „реконструкція минулого, подій, людей і мови можлива лише тоді, коли письменник звертається до пам’яток, а особливо до приватних записів, мемуарів, хронік. Адже саме вони є тим достовірним відбитком «приватного» життя давнини, що дає так багато подробиць, можливо, менш істотних для історика, але необхідних для белетриста. Це мало б замінити письменникові безпосереднє спостереження зображуваних явищ дійсності” [7, с. 80].

У своєрідному пролозі Василь Шкляр вводить читача у події, які розгортатимуться у романі: „1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть»” [10, с. 4].

Холодноярська республіка – повстанське державне утворення в Черкаській області Чигиринського району, у лісовому урочищі Холодний Яр зі столицею в селі Мельники. Історія появи цього опору розпочалася із Мотронинського монастиря. У 1918 – 1922 роках Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти російських загарбників. У зв'язку з революцією, жителями села Мельники, на прохання ігумені, щоби вберегти Монастир від пограбування, було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупака. До складу загону входило 22 особи. Пізніше, у 1919 році, загін перетворився на полк, а командиром полка було обрано Василя Чучупака, який до цього був прапорщиком Російської Імператорської армії. Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, і його чисельність досягала двох тисяч чоловік. Згодом утворилась Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів – отаманами [3].

Найкраще уявлення про повстання Холодного Яру представив учасник тих подій Юрій Горліс-Горський: „Холодний Яр – це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом – можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом. На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна “республіка”, яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині” [4, с. 22]. Говорячи про „цей бік межі”, автор має на  увазі Галичину, адже саме там писався роман. „Коли в Україну посунули вперше червоні москалі, населення холодноярських сіл взялося за зброю, якої понаносило з царської армії, і почало з ними боротьбу. Ця боротьба не мала соціального підґрунтя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким роздарували козацькі землі московські царі, а йому, хліборобові, бо вона полита потом і кров'ю його дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про землю і волю. Москаль (чи білий, чи червоний)  був для нього лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково – кулями” [4, с.  22-23].

Опір у Чорному Лісі та Холодному Яру тривав цілих п’ять років, але через низку причин був подавлений  радянськими військами. Однією із головних причин поразки стала переважаюча чисельність радянської армії. Фатальну роль зіграв  перехід воїнів-повстанців, а головне отаманів на бік ворога. Там вони отримували обіцяну амністію, але не надовго, адже вона була несправжньою, аби показати «залишенцям» у лісах, що пропозиції радянської влади правдиві. Серед отаманів, які повірили в амністію були і рідні брати Семен та Олекса Чучупаки. Багато козаків не вірили цій особистій свободі, вони воювали за волю Україну, а тому обирали смерть у бою. 

Характерною особливістю роману «Чорний Ворон», як вже було зазначено, є його високий рівень документальності. Наприкінці роману у згаданій подяці Шкляр представив своєрідний „список використаної літератури”. Одним із найпомітніших джерел є документи з архіву СБУ, які автор ввів у текст: В Гуннском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и ЗО сабель при 2 пулеметах «максим» и 5 «льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них. Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта.  Уполномоченный Дьяконов». (Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 6 грудня 1921 року)” [10, с. 18-19]. Введені в роман документи виконують свою функцію – показують інший бік боротьби, те, як оцінює та сприймає радянська влада холодноярський супротив.

Історичний роман передбачає не так історичну достовірність подій, як відображення життя і реалій періоду, який зображується у творі. Тобто історичний роман може мати вигадані події та персонажів, але той світ, у якому відбувається дія має бути відтворений реалістично, з урахуванням особливості доби. Якщо ця умова не дотримана – твір або не визиває довіри у читача, а отже і не сприймається повною мірою, або не може називатися історичним, не може співвідноситися з певною історичною добою.

 У «Чорному Вороні» ми знаходимо як історичну достовірність, тобто реальність подій, образів (прототипів героїв), місць, у яких відбувається дія, так і правдиве відображення життєвих реалій, які насамперед виявляються у звичаях та лексиці. Про це Василь Шкляр зазначає: „Хотів вивчити все про той час. Який тютюн тоді курили, яка зброя була, що їли, що носили дівчата...” [2]. На рівні лексики початок ХХ століття відображений у словах, які мають авторське тлумачення. Наприклад, „ходя – так тоді називали китайців” [10, с. 9], „луг – водний настій попелу, що вживався замість мила” [10, с. 11], „амнестія – застаріла форма слова «амністія»” [10, с. 11], „червінці – так повстанці іноді називали червоноармійців” [10, с. 88], „упродком – повітовий продовольчий комітет” [10, с. 52], „полотнянка – документ, посвідка на полотні” [10, с. 45], „одукований – освічений” [10, с. 45], „варги – губи” [10, с. 27], „чопи – бійці частини особливого призначення, від абревіатури ЧОП” [10, с. 166], „чавунка – залізниця” [10, с. 131]; а також реалії пов’язані з військовою справою, особливо із збороєю: „мільси” (гранати Мільса), „кукурудза” (ручна граната ззовні схожа на качан кукурудзи), „льюіс” (британський кулемет часів Першої світової війни).

Рівень документальності твору та ставлення до неї ми можемо побачити у епілозі «Від автора», у якому говориться : „На цьому ми й прощаємося з отаманом Чорним Вороном. Більше немає достовірних джерел, щоб простежити його шлях до кінця” [10, с. 349]. Ця фраза підтверджує, що головним для Шкляра у романі є історична правда, а отже, зважаючи на відсутність достовірних джерел, роман закінчується на останній згадці про отамана Чорного Ворона. Інші свідчення на рівні легенд автор до уваги не приймає.

 Отже, у залежності від жанрового різновиду романів ступінь життєвого матеріалу та документальності у кожному з них не лише різний, а й виконує свої особливі функції, має інші форми вираження, по-різному впливає на жанрову специфіку твору. Роман «Ключ», так само як і «Чорний Ворон», має майже чітко визначені межі розгортання подій – кінець дев’яностих років ХХ століття. Дія роману «Чорний Ворон» відбувається протягом 1921-1925-го року. Таким чином, ми зустрічаємо у творах ті реалії, які притаманні кожному із зазначених періодів. Але, безперечно, такий часопростір роману «Чорний Ворон» для жанру є визначальним та необхідним, таким,  що творить оригінальність та специфічність цього роману.

  

Одним із зовнішніх жанротвірних чинників є пафос – сутність, основна ідея, висловлена з піднесеністю та натхненням [8]. Пафос є досить складною категорією твору, і є найвищою формою ідейно-емоційної оцінки життя письменником, що розкривається у його творчості. Він може бути героїчним, трагічним, сатиричним, комічним, драматичним, романтичним, сентиментальним. Досить важко уявити літературний твір без пафосу, адже тим чи іншим чином автор виражає свою думку, доводить свою ідею, переконує читача, апелюючи до його почуттів, створюючи певні ситуації у яких опиняються герої. Пишучи твір автор фактично «заражений»  своєю ідеєю, а тому і доносить її через твір натхненно (неважливо чи з іронією, чи з піднесенням, чи з драматичністю), що по-суті і є пафосом твору.

Пафос історичного роману «Чорний Ворон» досить прозорий – він героїчний. Створюється ця героїка, перш за все, через систему образів та сюжет. Автор зображує головних героїв, борців-повстанців піднесено, майже ідеалізує їх. Вчинки холодноярців в інтерпретації Шкляра є благородні та шляхетні. Найвищою лицарською честю для них є загибель у бою, що відповідає їх гаслу «Воля України або смерть». Василь Чучупака у своєму останньому бою „коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського бравнінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотриного монастиря: – Живи-и-и!” [10, с. 14-15]. Так само і Чорний Ворон, після їх нападу на чекістів, думає: „один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск” [10, с. 23].  Ганебним для повстанців  є зрада  та пристосуванство. У тому ж епізоді повстанці, перевіряючи Яшу Гальперовича, дали шаблю, аби він страчував своїх же полонених чекістів, колишніх прибічників. Після цього Яшу було самого страчено, як зрадника.

Через ці епізоди та ідеалізовані образи українських борців за волю можна стверджувати про яскраво виражений героїчний та навіть патріотичний пафос, через що роман набуває такого жанрового різновиду, як героїко-історичний роман. Хоча сам Василь Шкляр заперечує наявність у романі суто патріотичного пафосу, але він є домінантним. Саме його присутність і робить твір виразним, демонструє весь драматизм боротьби холодноярців. Патріотичний пафос пов'язаний із любов’ю до рідної землі, обороняючи яку воїни гинуть. Один із згаданих епізодів має також і патріотичне звучання: „Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «секретное сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати. Нє вєрітє? Клянусь вам... Я готов землю гризть! Вона не твоя, сказав Вовкулака” [10, с. 24-25].

Звичайно Василь Шкляр не міг описати ці події без емоційного запалу, піднесення, адже він народився і виріс у тих краях, чув легенди та оповідки про Холодноярську республіку, ознайомився із спогадами учасників цієї боротьби, зрозумівши весь драматизм цієї сторінки  української історії. Холодноярці були приречені майже із самого початку своєї боротьби, а отже і роман набуває ще й іншого пафосу – трагічного. Головні герої прагнуть до ідеалу – вільної України, для них цей ідеал є метою, найвищою ціллю. Але через низку причин досягти їм цього ідеалу не вдається – звідси і трагедія та трагічний пафос. Ця трагіка відчувається із самого початку роману, адже починається він із похорону отамана Веремія. Сам авторський пролог констатує, що долю чотирилітньої війни було вирішено на користь загарбника, а отже і вся боротьба, яка постає у романі, з кожною сторінкою, з кожним розділом наближається до поразки. Своєрідне обрамлення – похорон отамана Веремія, і ймовірна загибель отамана Чорного Ворона також додають ноти трагізму, увиразнюючи пафос. Він наскрізно звучить у романі через зображені картини більшовицького гноблення українців. Майже кожен образ вимальований у романі із трагічністю.

Роман «Ключ», на противагу до «Чорного Ворона», яскраво вираженого пафосу не має, тому що він впливає на жанрову специфіку роману відносно слабко. Найяскравіше у романі відчувається певне драматичне звучання, яке передається зокрема через розгортання сюжету. Головний герой Андрій Крайній потрапляє у безвихідь – фактично залишається на вулиці без даху над головою. Він отримує ключ від квартири, але десь зникає господар. Він дошукується правди, але зустрічається із сумними реаліями життя, драматичними долями (самотні Григорій Іванович, трагедія Сани, закохані канібали, доля Олекси Остапчука) –  все це досить потужно відбивається на пафосі. Вбивство коханої Андрія – Сани – і маленька лялькова мавпочка Кіті, що уособлює втрачену кохану,  з якою залишається головний герой – створює навіть трагічне звучання наприкінці твору: A взагалі, якщо чесно, то мене більше ніщо не цікавить. Серце моє зачерствіло і стало камінним. Я нікого не люблю, і ніхто не любить мене. Я рідко розмовляю з людьми і то переважно мертвою мовою: ніхто вже не пам’ятає, що таке «тверджа» і хто такі «черкаси». Ніхто не знає дивовижного чоловіка, який замість того, щоб копати картоплю, заховався під псевдонімом Провінціал і написав драму «Казка старого млина». Хоча народ співає його пісню:

Ніжно шепоче він казку таємную,

Сумно зітха верболіз...

Іноді, задихаючись у гранітній тиші, я теж співаю цю пісню, але не вголос. Мене чує лише істота, яка стала моєю єдиною втіхою. Це Кіті. Коли я співаю, її безмежноздивованим личком котяться сльози, і тоді мені здається, що оживає навіть той камінь, який затвердів у моїх грудях, і він ось-ось розколеться навпіл.

Не плач, Кіті, кажу я. Бо в мене розірветься серце. З ким ти тоді зостанешся? Я беру її під руку, і ми йдемо гуляти на вулицю. Всі зачудовано

дивляться на цю розумну мавпочку, і на їхніх лицях теж з’являється подив, але на людському обличчі я ніколи не бачив такого безмежного здивування, як на личку Кіті” [9, с. 251-252].

Таким чином, можемо зазначити, що романи Шкляра не позбавленні пафосу та у певній мірі патетики, яка справляє значне враження на читача. Експлуатація трагічності – це апелювання до почуттів людини, намагання викликати у неї співчуття, співпереживання, а, отже, і причетність до подій твору. Шкляр майстерно вибудовує свої тексти, створюючи відповідні настрої чи то героїки, чи то драматизму, таким чином можна пояснити один із факторів популярності Шклярових романів, та їх специфіку на жанровому рівні. У романі «Чорний Ворон» трагізм та героїзм тісно пов’язані, що створює унікальність тону твору.

Зовнішні жанротвірні чинники впливають на текст опосередковано, ззовні, не маючи відношення до структури, перебуваючи поза його межою. Але їх особливості значною мірою створюють жанрову оригінальність. 

Роман «Чорний Ворон» набуває жанро-стильової неповторності через яскраво виражений у ньому героїко-патріотичний та трагічний пафос, який впливає на жанр роману, додаючи йому героїчного звучання. Визначальним для жанру роману «Чорний Ворон» є життєвий матеріал. Через осмислення автором подій 20-их років ХХ століття, а саме холодноярської боротьби, роман за жанром є історичним.

Роман «Ключ» особливий тим, що дія у ньому відбувається немов у ізольованому просторі, „авантюрному часі”, але у пострадянських реаліях, на що вказують лише окремі фрагментарні епізоди.

Отже, час відображений у романі «Ключ» – теперішній (хоча й оповідь ретроспективна), у романі «Чорний Ворон»  – минулий, через що за жанровим різновидом він є історичним романом з високим рівнем документальності, де історична правда естетично та художньо освоєна автором, із спробою найповніше відобразити епоху, передати її майже фотографічно. Характерною ознакою роману «Чорний Ворон» є введення в текст документів зображуваної доби, що значно впливає на ступінь документальності роману.

Історія написання романів значною мірою вказує на мотивацію автора у виборі теми, персонажів, джерел для написання, освоєння життєвого матеріалу, документальних свідчень, створення героїв з прототипів. Життєвий матеріал у романах естетично освоєний автором по-різному, але його повна характеристика можлива лише у зв’язку із дослідженням системи персонажів.

Зовнішні жанротвірні чинники тісно пов’язані із внутрішніми, вони взаємопереплітаються та взаємодоповнюються на різних рівнях тексту, впливаючи на жанрово-стильові ознаки романів у сукупності. Наприклад, пафос у романі «Чорний Ворон» взаємопов’язаний як з життєвим матеріалом, так і з внутрішнім жанротвірним чинником – персонажами. Через їх мужність, незламність, сміливість роман і набуває героїчного звучання.

 

Використані джерела:

 

  1. Василь Шкляр: Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найважчою [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/vasil_shklyar_nesterpna_legkist_zhanru_dlya_nashih_pismennikiv_viyavilasya_naytyazhchoyu.html
  2. Високий Замок. Василь Шкляр: «У мене навіть еротика написана на документальному рівні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.wz.lviv.ua/articles/88429
  3. Вікіпедія вільна енциклопедія. Хололодноярська республіка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Холодноярська_Республіка
  4. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: Документальний роман / Вступ. слово Р. Коваля. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2008. – 432 с.  
  5. Кривопишина А. Часопросторові (хронотопні) характеристики сюжетів романів Василя Шкляра «Ключ» та «Елементал» / Кривопишина А. // Вісник Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького / Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2007. – Вип. 118. – С. 74-76. – (Філологічні науки)
  6. Марко В. П. Основи аналізу літературного твору. Навчально-методичний посібник для студентів і вчителів / Марко Василь Петрович. – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2003. – 32 с. 
  7. Марценішко В. Класик роману для мас (Погляди Генріка Сенкевича на історичний роман)/ Марценішко В //Вісник Черкаського Університету. Серія філологічні науки. – Черкаси. – № 178. – 2010. – С. 79-84.
  8. Словник української мови. Академічний тлумачний словник. Пафос [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sum.in.ua/s/pafos
  9. Шкляр В. Ключ : [Текст] / Василь Шкляр. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 256 с.
  10. Шкляр В. Чорний ворон : [Текст] / Василь Шкляр. – К.: Ярославів Вал, 2009. – 356 с.
0
Коментарі вимкнені автором.
Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлюють автори