Гречані блоги

Блоги небайдужих особистостей на інформаційному порталі Кіровоградщини "Гречка"

11 років тому, восени 2002-го, будучи студентом-другокурсником історичного факультету нашого педуніверситету ім. В.Винниченка, за пропозицією свого викладача брав участь у Всеукраїнській історичній конференції, на яку до нашого Кд приїхали деякі світочі-автори підручників, за якими ми тоді навчалися. Так після того запалав наукою, що навіть планував присвятити себе їй.

Якось йду коридором, а інформаційна дошка факультету мене аж кличе підійти і почитати про плановану на лютий чи березень 2003-го конференцію у м. Києві, присвячену 70-м роковинам трагедії нашого народу. Хай не дивує пора року, адже на той час конкретного дня вшанування, як зараз остання субота осені, не було. Тема «Голодомор в Україні у контексті більшовицької національної політики» знайома мені лише на рівні шкільного курсу й вистави-присвяти старшокласників у актовій залі за 5-6 років до мого закінчення тієї знам’янської Альма-матер. Хоча мамина мама у свої 7-8 років те пережила, але за внутрішньою інерцією радянського табу на дану тему про це сама не говорила, а ми з братом не допитувалися (зараз виправилися).

Повідомив згаданого викладача, щоб мене від університету делегували на неї і почав готуватися.  Після здачі зимової сесії всі 2 тижня канікул присвятив темі. Ходив у «чижа» (бібліотека така наукова у нас є, хто не знає чи немісцевий), читав книги Роберта Конквеста, Джеймса Мейса, історичні журнали, статті в газетах, спогади свідчення, фото… Спочатку здивувало, що основоположниками дослідження цієї чорної сторінки нашої історії є не наші науковці, але швидко зрозумів причини цього вже у контексті радянської історичної науки. За час підготовки пропустив крізь себе всі ті жахи, страждання, виходив з бібліотеки морально розчавлений, але врешті 25 сторінок доповіді підготовлені, вичитані  куратором, скорочені до 15, оформлені як має бути і… в університету не знаходиться коштів, щоб мене відправити до Києва.

Боляче було, але на кого ображатися? Зрозумів рівень актуальності даної теми для держави і університету, сприйнявши це як адресоваий мені знак/урок в житті і одномоментно перемінив плани пов’язати життя з наукою. Після цього наукові історичні конференції мене вже не цікавили, хоч історію я і вивчав із задоволенням. Спроби якось зменшити наслідки удару по власному ЕГО, опублікувавши її у місцевій періодиці, теж закінчилися нічим – похід у «Народне слово» був безрезультатним, адже «забагато тексту» і у них «вже подібне публікувалося», і показав, що шукати вільні шпальти для моєї першої наукової праці немає сенсу. Так, єдині хто дізналися про результат моєї титанічної роботи, були одногрупники на одному з семінарів при вивченні відповідної теми. Щоправда їх більше цікавило скільки часу я займу і виведу з-під викладацького «удару» їх самих, аніж оприлюднювана інформація.

В результаті життя не зв’язало не те що з наукою, а й з педагогікою, адже невдовзі після здобуття фаху історика/географа пішов гризти граніт економічної науки, з допомогою якої зараз працюю у сфері, яка дивує всіх педагогічних колег. А історію все одно люблю: економічні курсові писав з історичним нахилом,  купую книги, зрідка читаю «Історичну правду», дивлюся художні і документальні фільми, які своєю жахливою правдою не вкладаються в голові (див. вище).

Минуло більш як 10 років зі згаданої часу і настали 80-ті роковини. Сьогодні о 15.30 я запалив дві свічки на підвіконнях різних кімнат, ще одну узяв з собою і пішов на Вали схилити голову на вшанування жертв геноциду нашого народу. І не тому, що такий закон прийняла Верховна Рада і визнали більш ніж 20 держав світу, а тому, що знаю про ті події від рідної людини, яка і зараз з жахом згадує ті часи і називає Сталіна «падлюка, сукин син…». А через годину вертаючись назад, бачив мерехтіння свічок на підвіконнях квартир.

Ми  важко, але поступово відновлюємо свою історичну пам’ять. Відпускаємо душі безневинно убієнних найжахливішою смертю на найродючіших землях, розсіюючи цим темну руку фатуму, яка звисає над нами і не дає знайти свій шлях. Але впевнений, що ми зможемо зробити це навіть не зважаючи на ігнорування вищою і обласною владою цих роковин, адже цим вони грішать перед тими, перед ким це неприпустимо, додаючи наснаги нам.

На заході почув емоційну промову голови організації «Меморіал жертвам Голодомору» Людмили Шубіної про збір коштів на будівництво пам’ятника, до чого долучаюся і інформую небайдужих.

 

Отримувач: Громадська організація «Меморіал жертвам Голодомору»
ЄДРПОУ: 38268273
р/р: 2600000016346 в АТ «Укрексімбанк»
МФО: 323389
Призначення платежу: Благодійна допомога на пам'ятник

 

Конфуцій говорив: «Коли закладене коріння, тоді народжується шлях». Нам потрібно відновлювати цілеспрямовано знищуване радянською владою коріння, нам потрібно знайти свій шлях… 

Це потрібно мертвим і живим!

Коментарі  

 
0 # Ірена 26.11.2013, 23:32
Але чому в Укрексімбанку? Там проблеми!
Цитата
 

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлюють автори