Гречані блоги

Блоги небайдужих особистостей на інформаційному порталі Кіровоградщини "Гречка"

Я була на Майдані

Posted Автор: Створено: в Суспільство

Я не розраховую, що ви все це зможете дочитати аж до кінця, тут багато. Вибачте, менше не змогла – то я радше для себе написала. Поламався фотоапарат, жодного фото немає, а так би хотілося це все лишити в памʼяті…

Памʼятаю, в 2004 ентузіасти випустили значки з написом «Я був на Майдані». А вже в 2005 на противагу їм зʼявилися значки «Я не був на Майдані», які, треба сказати, користувалися куди більшим попитом…

Думаю, про Майдан-2013 такого ніколи не казатимуть. Жоден із людей, які там побували, ніколи про це не пожалкує. Тому що там не відстоюють жодної політичної сили, жодного політика. Як вірно сказав хтось зі сцени: «Ми тут ніким не ОЧАРОВАНІ, тому ми не будемо РОЗЧАРОВАНІ». Там відстоюється лише одне – Україна. Вона, дякувати Богу, була, є і буде.

Тому вже зараз я з гордістю заявляю: «Я була на Майдані». І впевнена, через багато років моя дитина казатиме своїй дитині: «Моя мама була на Майдані».

Від віршів до прози, як казав наш викладач в універі. Якщо ви думаєте, що як тільки ступите ногою на Майдан, то зразу почнете пишатися, то воно трохи не так. Коли ми о 10 вечора вийшли на світ Божий зі станції метро Незалежності, спочатку в нас засльозилися очі від диму – окрім ділянки під сценою весь інший простір заставлений наметами та залізними бочками, в бочках безперервно палять багаття, навколо них гріються люди. Потім одразу нас стали намагатися нагодувати: ходили дівчата з коробками печива і всім його пропонували. Від першої я відмовилася, в другій був мій улюблений крекер, напхала ним кишені. Потім, щоб зробити дівчатам приємно, брала по одній штучці і красно дякувала.


З Кіровограда нас їхало 18 чоловік, між собою, в принципі, не знайомих. Більша половина кудись розбрелися. Ті, хто лишилися, трохи постояли, подивилися на виступ на сцені невідомого колективу, замерзли і пішли шукати координатора, номер якого нам дали ще в Кіровограді.

До координатора дійшли тільки я і бабуся (так-так, одна бойова бабуся покинула свого дідуся і приїхала на Майдан. Сказала: «Я тут до конца»). Микола Петрович пояснив, що йому потрібні взагалі-то чоловіки, які будуть нести варту, а ми з бабою Надею… ну що ми… Можемо створювати масовку на Майдані, спитати в КМДА, чи треба десь допомагати, може, якісь листівки розносити, а можемо там і поспати на другому поверсі. Поспати? Ні-ні, ми не такі. Ми не спати сюди приїхали. Походили по Хрещатику, порозглядали барикади. Ось намет – годують гарячими макаронами. Доця телефонує, хвилюється:

− Мама, а шо ти робиш?

− Стою на Хрещатику, їм макарони.

− А беркут є?

− Немає, доця. Все путьом!

Попили чай. Замерзли. Пішли в КМДА – головний штаб революції. Туди черга – впускають по одному, хлопців обшукують. Напередодні зʼявилися чутки, що на вихідних готуються масові провокації від тітушок.

Поки стояли в черзі, з народним колективом, який тут же на сходах розважає людей, поспівали «А по-а позаду Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний».

В КМДА більша частина зали на другому поверсі зайнята сплячими людьми. Проходи на верхні поверхи, де починаються кабінети, забарикадовані: приватну зону революціонери не зачепили. В залі за довгими столами сидять координатори різних сфер діяльності: охорона, медицина, харчування, склад, збір коштів, збір теплих речей, набір волонтерів тощо. На екрані через проектор транслюють новини з телеканалів або прямий ефір з Майдану, тоді якраз була пʼятниця, показували «Шустер-Лайв».

Хлопець записав нас волонтерами на кухню без особливого натхнення, сказав, що охочих допомагати дуже багато, і якщо що – нам подзвонять. Але як тільки дізнався, що ми з Кіровограда – засяяв: земляки! Юрко тут уже три тижні живе, повертатися не хоче, вчиться на першому курсі, каже: «Нехай відраховують! Он я чув, що поляки виділять стипендії для всіх, кого виженуть з універа за Євромайдан!»

За руку відвів нас на кухню, домовився з головним – і вуаля! – ми прилаштовані в тепле місце, і всюди – їжа, їжа… Одяглися в гігієнічні халатики, на руки − обов’язково перчатки. Допомога дуже була потрібна на напоях. Закрутилося. Вам чай чи каву? Каву чи чай? Чорний чи зелений? Каву розчинну чи натуральну чи три в одному? З молоком чи без? Де цукор? − Ось цукор, ось ложечки. Беріть лимон. Ще є кефір, хочете кефіру? Ось мед, кидайте в чай, це корисно. А це імбир порізаний – пече, але дуже зігріває! Ось калина, додавайте для імунітету. Почекайте хвилину, чайник закипає.

Нас троє: Катя розкладає по стаканчиках чайні пакетики, насипає каву. Я слідкую за трьома чайниками, наливаю в них воду, запарюю окропом стаканчики. Працює з людьми і приймає замовлення Віоланта – темношкіра дівчина-красуня, яка хтозна як опинилася в Україні. Я не питала, як на мене, це нетактовно, зате через одного питали відвідувачі, тому стало відомо, що вона українка, ні, вона не з Африки, народилася в Україні, ні, їхати в Африку не збирається, бо любить Україну. В житті говорить російською, але з відвідувачами спілкувалася чистою українською. Один неадекват намагався переконати Віоланту, що неграм тут не місце і щоб забиралася звідси, а вона відповідала йому так чемно, що ніхто одразу й не зауважив, що щось не так. Аж згодом прибігла охорона і вивела мудака. Зате у всіх інших підкошувалися ноги від неймовірної краси Віоланти, вони обсипали її компліментами, фотографували, знімали на відео, просили телефон. Деякі зависали біля стійки надовго, виясняючи, як можна завʼязати знайомство. Періодично доводилося кликати охорону. Інколи це прямо задовбувало, але… ці чорні-чорні очі з гігантськими пухнастими віями – ах, я їх розумію. Сама б закохалася))

Ще були веселі хлопці-керівники, які носили зі складу все, що потрібно, смішили нас, приносили шоколадки. Всю ніч пила кефір, жувала калину і їла шоколад. Краще за будь-які енергетики.

А скільки там їжі… Скільки там взагалі всього… Цілі коробки, ящики, пакунки… Щось приносять люди, щось закупляють якісь великі організації, те, чого не вистачає, купують самі революціонери на зібрані гроші. Але в основному люди – несуть і несуть, і не тільки кияни, передають з різних міст України. Нами з Кіровограда теж люди передали два АТБ-шних пакета харчів. Ось хлопець прийшов з пластиковою коробкою котлет: «Візьміть, моя бабуся сьогодні насмажила». Тут же розклали на бутерброди. При мені якийсь фермер витяг з машини 50-кілограмовий мішок часнику − для Майдану. Я особисто бачила на нижній поличці барної стійки, за якою ми працювали, 10 (десять) трилітрових банок меду… А ще там стояло величезне 30-літрове пластикове відро з… шоколадним маслом… Словом, хто буде їхати – не беріть з собою ніякої їжі.

Час пролетів, як одна мить. О 5 ранку я відчула, що трохи замахалася. Захотілося на свіже повітря. Пішла бродити по Майдану. На сцені – Руслана, вона приходить щоночі о другій і лишається до шостої. Запалює публіку, стрибає, влаштовує флешмоби. Відчуває, бідна, провину за ту ніч, коли побили студентів, − вона тоді пішла о другій, бо заболіло горло.

Сіла біля Кіровоградського намету. Там не тільки з Кіровограда, а й з області. Жар від бочки, хороші люди. Погомоніли про все на світі, поділилися враженнями. Один чоловік, музикант, взагалі з Кременчука, працює в Києві, але батько в нього з Олександрії, тому він здружився з кіровоградськими. Тут сидить щоночі до 7.30, а потім їде на роботу.

− А спите коли? – питаю я.

− Та потім.

Затишно. Носять чай і бутерброди. Руслана завела традицію на початку кожної години співати гімн України. Тому вночі з 2 до 7 щогодини весь Майдан співає гімн – це дуже красиво. Як якась нічна казка…

Ніч посіріла і перетворилася на ранок. Святий отець зі сцени читає «Отче наш». Це теж традиція – кожен день починати з молитви. Обійшла Майдан по периметру. Подивилася, як на ранкову перекличку вишикувалися загони самооборони, серйозні вояки, слухають настанови своїх командирів. Майдан наповнюється денним світлом.

Спати не хочеться, але в тілі зʼявилася певна ватяність. Хлопці покликали погрітися біля їхньої бочки. Це львівські.

− Багато вас із Кіровограда приїхало?

− Так! Одні їдуть, другі приїжджають, десь чоловік двісті-триста! А вас зі Львова скільки десь?

− Ну, тисяч сімдесят…

Ось їх позвали на зміну вартувати одну з барикад, кличуть мене з собою. Я ввічливо попрощалась, бо вже забачила дещо цікаве: на Майдан забігла велика зграя бродячих собак! Причому малих шавок серед них не було – всі велетенські, типу вівчарок, і ще більші. І всі – неймовірно злякані! Вони вперше в житті, мабуть, бачили таку кількість людей. Взагалі через проходи в барикадах охорона собак не пускає, тож прибігли, мабуть, якимись задвірками на запах диму та їжі, а тут таке… Стали на місці, хвости піджали, не знають, куди бігти, бо все обгороджено ж. Я понесла їм бутери, які брала ще з дому (наївна, боялася, що не буде чого їсти). Підійшла, махнула рукою, кидаючи шматок ковбаси, собака розміром з теля мало не вкакався з переляку, але ковбасу взяв. Люди говорили до них ласкаво, тож собаки незабаром пересилили себе і побігли попід стінками шукати вихід.

Це я до того, що зграя агресивних створінь втрачає впевненість перед великою кількістю людей.

Я знову в КМДА на другому поверсі, вирішила подивитися теленовини. Поки думала над тим, іти мені разом з іншими пікетувати ЦВК чи ні, відкрила в собі неймовірну здатність спати сидячи на стільці… 

Через 20 хвилин подзвонила Зоя – вона щойно приїхала. Зоя не стане безцільно бродити, Зоя – це людина чітких і конкретних дій, вона зразу бере бика за роги. Йдемо в спілку журналістів зареєструватися й отримати жилетки й каски. «Немає жилеток і касок, − кажуть нам. – Завтра підвезуть». Отак і живи – без каски…

Йдемо в Профспілки. Виявляється, там зібралися всі журналісти, що висвітлюють Євромайдан. На другому поверсі – Штаб національного спротиву. В результаті хитрих маніпуляцій (в мене немає посвідчення журналіста) Зоя робить і мені пропуск – типу я фотокореспондент (для цього повішали на мене фотоапарат). Проходимо у велику залу для прес-конференцій. Ура! Ми в центрі подій – всі новини беруться саме звідси. Сюди приходять давати інтерв’ю всі лідери революції. Тут постійно «живуть» журналісти, хто не вмістився на стільцях, сідають просто на підлогу під стінкою – це навіть краще, можна витягнути втомлені ноги. Повз нас ходять відомі люди, впізнаю журналістів 5 каналу, ТВі, ось прийшов Андрій Парубій, з кимось розмовляє. Он з мисочкою запареної мівіни пройшов Олександр Аронець. Цікаво тут!

Всі зашевелилися – прийшов давати прес-конференцію Юрій Сиротюк зі «Свободи». Він повідомляє тривожні речі – що готуються посягання на територіальну цілісність України: в Криму планують організувати анти-Євромайдан і на основі прийнятої на ньому резолюції провести референдум про відʼєднання Криму від України. А також, як стало відомо Юрію, на Майдані працює багато російських IT-шників, які під час наступного силового розгону Майдану планують вирубити Інтернет. Тому що, як памʼятаємо, в ніч з 10 на 11 саме завдяки прямим трансляціям, коли під враженням від побаченого на Майдан ринула маса людей, вдалося зупинити наступ беркута.

Передаємо новини в Кіровоградський штаб. Класно працювати в гарячих точках.

Сиджу, позіха-а-а-аю. Ей, акуратно! Хто це, проходячи мимо, мало не наступив мені на витягнуті ноги? О, це ж Олег Тягнибок. Ось уже хтось став брати в нього інтерв’ю, негайно пристроїлося ще чоловік 10, і я тут же. Він цікавий, розповідає про організованість Майдану, про плани провокацій з боку тітушок, про те, що дозволяти два ідеологічно протилежні мітинги за 200 метрів один від одного – це вже провокація з боку влади, про свою зустріч із сенатором МакКейном. Дивилась на нього і думала, що ця ж людина була одним із тих студентів, хто в 1990 робив Революцію на граніті, − і досі в очах лишилося щось таке студентське, допитливе, ніби все, що навколо нього відбувається, йому страшно цікаво. Всім на все відповів, деяким по два рази. Майже годину говорив.

Пауза. Чай, кава, мандаринка. Знову всезагальний кіпіш: зараз даватиме брифінг Арсеній Яценюк. Те чарівне відчуття, коли позаду стодвісті камер на штативах, а ти сидиш на підлозі по-турецьки в першому ряду з диктофоном. Арсеній запізнюється, даючи всім достатньо часу, щоб замислитися над долею країни. Ось він, у фіолетовій водолазці, холодний і печальний, як сніжна королева.

− По-перше: ми вважаємо неприпустимою заяву російського президента щодо ситуації в Україні і вважаємо це втручанням у внутрішню політику. Друге – ми вимагатимемо, щоб прокуратура притягнула до відповідальності абсолютно всіх, хто причетний до побиття мирних людей на Майдані. Третє: ми розпочинаємо збір підписів за відставку Кабінету міністрів. Всім дякую.

І пішов. «А поговорить??!!» − волали в німому благанні очі звернених до нього журналістів. Але Арсенію не до того – він пішов творити історію. Нє, ну а шо: брифінг з англійської означає «короткий». Це був супер-брифінг.

А ввечері концерт «Океану Ельзи». Ми з Зоєю не стали вливатися в натовп і чудово поєднали концерт із вечерею в КМДА – там давали вареники з капустою на парі (!) (мабуть, замовили в якійсь столові), а потім грілися біля бочки на Хрещатику, туди і музика гарно долітала, і відео з екрану було добре видно. А потім мобільна ніч − ходили до Михайлівського собору та по всіх найближчих вуличках, захоплювалися красою нічного Києва, вилазили на міст, що на Інститутській, і дивувалися з фантастичного вигляду оповитого темрявою і димовим серпанком Майдану… Тут співали гімн України разом з Русланою.

Друга ніч без сну… Відчуваю, що реакція на оточуючі подразники стає уповільненою. Огортає внутрішній спокій і мир. Вирішили спеціально не спати, бо зʼявилася нагода після 6 ранку поїхати кудись на єбеня Лівобережну і там когось знайти, в кого можна поспати кілька годин в комфортних умовах (в спальнику на підлозі). І от ми їдемо, окрилені цією чудовою перспективою. Вже в маршрутці починаються галюцинації. Бачу за вікном великий біг-борд із написом «Проїзд – 2.50». От дурні, нащо вони це на біг-борді причепили, встигаю подумати, коли усвідомлюю, що це наліпка на склі маршрутки. Ось вдалині на горизонті переді мною розгортається величезна напівкругла будівля Європарламенту з колонами, безліччю колон… (якого Європарламенту?? я ж його в житті не бачила). Три рази кліпнувши, розумію, що то шторка з китицями на лобовому склі… Не можна спати! Ми в незнайомому місці, не можна проїхати потрібну зупинку! Вийшли в спальному районі, героїчно знайшли потрібний нам будинок серед десятків ідентичних. І тут прийшло западло. Хлопець, який мав вийти і зустріти нас, не бере трубку. А номер квартири ми не знаємо. Телефонуємо разів п’ятдесят, не менше – все марно. Як згодом виявилося, в абонента зламався телефон…

Революційний дух Зої на цьому вичерпався, вона домовилася по телефону щодо найближчого вільного місця на Кіровоград і поїхала. Я ж останній порох у порохівницях використала на те, щоб з розплющеними (іноді за допомогою рук) очима добратися назад на Майдан. Я знаю, куди йти – у Профспілках на верхніх поверхах можна поспати на вільному каріматі. Там їх тягнуться цілі ряди в коридорах по обидва боки від фойє. Знаходжу вільне місце, приземляюся мордою в подушку. Остання думка ще, памʼятаю, була: «Тут дядько поруч лежить, і як же він тяжко хропе, це ж я, мабуть, не зможу зас…»

Через дві години, о пів на дванадцяту, будильник покликав на Народне Віче (це вже неділя). Я б собі спала, але ж треба піти – стати краплинкою з мільйона. Відчуття паршиве, краще б і не спала. В очах пісок. Пече обвітрене обличчя. Добре, хоч глюки припинилися.

Стала на сходах біля Стели Незалежності. Саме там, де били людей. Огляд звідси прекрасний – видно весь мільйон. Поступово прокинулася, ось якийсь священик розносить мандаринки прямо з пакета – мабуть, свої приніс. Те, що треба! Чай на підносі теж принесли. Добре, коли до тебе відносяться, як до людини. Ось, напевно, головний секрет Майдану: незалежно від того, хто ти, звідки, де працюєш, скільки заробляєш, у що вдягнений, чистий ти чи брудний, нафарбованА ти чи заспана, − тебе цінують виключно за одне: що ти – ЛЮДИНА.

Спочатку беруть слово священики, лунає молитва. Потім виступають політики й відомі люди. Трійка опозиційних лідерів (Арсеній сьогодні – саме тепло), Юрій Луценко, ректор Києво-Могилянки Вʼячеслав Брюховецький, Ольга Богомолець, Таня Чорновіл, Віталій Портников, два сенатори США – дуже натхненно. Руслану нагородили відзнакою «За інтелектуальну відвагу», вона дуже втішена, як і весь Майдан.

Є щось безмежно чарівне в тому, щоб кричати «Слава Україні! – Героям слава!» разом із мільйоном людей. Немов стаєш одним цілим із цим величезним океаном людей… немов сам стаєш таким же великим, як океан… Швидко збігли три години мітингу, ближче до кінця люди вже почали ходити туди-сюди, мені зверху видно було, як величезний людський мурашник шевелиться і вирує. Та коли наостанок стали співати гімн України, вся ця маса раптом завмерла і, поклавши праву руку на серце, повернулася в один бік і перетворилася на НАЦІЮ, яка співає гімн своєї держави. «Ще не вме-е-е…» − і тут мені забракло повітря від побаченого, горло стиснуло, не змогла. «Ну давай же − Дуууушу й ті-і-і-і… за нашу свобо-о-о-о… ну соромно ж, усі співають, а ти ревеш», − але тут я побачила, що в дядька, який стояв біля мене, теж по щоках котилися сльози. Тож уже без докорів сумління доревла до кінця гімну. Народження нації – таке не щодня побачиш.
Згодом, уже їдучи додому, дивувалася: ніби нічого важливого й не коїлося за ці дні, а звідкись взялося таке відчуття, ніби ти переповнений подіями, емоціями, ніби ти там півжиття прожив. У Кастанеди є таке поняття − «місце сили». Про такі місця добре знали мексиканські шамани. Це особливе місце, сидячи на якому, людина відчуває неймовірний приплив енергії, міцності й могутності. Очима побачити таке місце неможливо – його можна тільки відчути.

Думаю, в кожної нації (адже все більше – це проекція меншого) також є своє місце сили. В українців це, очевидно, Майдан. Тому якщо ви переповнені сумнівами і розчаруваннями, якщо ви вже не знаєте, чому люди стоять там, адже лідери опозиції вам не подобаються, плани дій відсутні, злочинна влада продовжує чинити зло, я вас прошу – просто поїдьте на Майдан, і ви самі все побачите. Ви зрозумієте, що цінність ЄвроМайдану – не в тому, чого він досягне в майбутньому, а в тому, що він у нас Є. Сьогодні. Зараз. Відчуйте його – і він дасть вам силу.


Коментарі  

 
0 # Tolik 07.01.2014, 12:23
Президент России Владимир Путин продолжает укреплять свои позиции в глазах широкой мировой общественности. Вслед за авторитетным журналом Forbes влиятельная британская газета The Times назвала его человеком 2013 года.
Это что, деликатный плевок экспертов в лицо всем противникам Путина, или недвусмысленный намек на карликовость всей политики запада ???
Я разделяю негодование народа Украины против произвола власть имущих, но никак не солидарен с одержимостью, толкающей на раскол страны и открытую ненависть к братскому народу, который проживает на административно й территории России.
К слову, у Кастанеды есть такое понятие «чувство собственной важности», это было бы намного актуальней учесть.
Напишите свое видение «не вмешательства» представителей западных государств, столь озабоченных чужими делами, что вынуждены были «засветиться» на майдане.
Цитата
 
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлюють автори