Гречані блоги

Блоги небайдужих особистостей на інформаційному порталі Кіровоградщини "Гречка"

Зворотний бік ЛНР. Цього разу без тортиків

Posted Автор: Створено: в Суспільство

Прочитала кілька інтервʼю з людьми, яким вдалося визволитися з полону терористів. Дивувалася зі статті Євгена Манженка, довго думала над розповіддю Насті Станко. Останнім часом спостерігається якийсь інформаційний перекіс, вам не здається? З розповідей полонених виходить, що терористи, загалом, непогані такі люди, просто дезінформовані російською пропагандою, тому вірять у фосфорні бомби і правий сектор. Тут їх можна, як той казав, «понять и простить».

Трохи ми забули, що мова йде про вбивць. Справа в тому, що до людей, яких викрали з метою обміняти чи продати, відповідно, вбивати не збиралися, - ставилися в полоні добре, і вони потім про це розказали. А ті, до кого в полоні ставилися погано - вже про це не розкажуть. Вони вже про це мовчать. Ці люди – не афганці, не журналісти, просто місцеві патріоти, проукраїнська позиція яких стала причиною того, що їх викрали – спеціально, щоб убити, тому що завдання окупантів нищити все по-справжньому українське.

Ми, розвісивши вуха, слухаємо спогади Насті про те, що одного дня терористи нагодували їх тортом, «бо в одного з ЛНР-івців був день народження», а Євгеновий афганець згадує, що «іноді видавали півбуханки хліба на всіх і вибачались – у самих з їжею проблеми». Ми забуваємо, що в цей час там когось убивають.

Олександр Мангуш − якраз із тих, кого викрали для того, щоб убити. Без варіантів. Вибити максимум інформації перед смертю. Звільнився він просто через збіг обставин. Тому це інтервʼю про перебування у полоні терористів буде дещо відрізнятися від тренду.

В статті використано протокол СБУ про допит свідка від 16.06.2014

Сашко організував Луганську сотню – щоб захищати людей на проукраїнських мітингах, патрулювати вулиці й адмінбудівлі. У сотню входило близько 300 людей. Згодом у них почалися проблеми – їм постійно погрожували, багатьох із сотні тяжко побили, двоє з ножовими пораненнями потрапили в реанімацію, одного скинули з 4-го поверху. В травні проукраїнські активісти вже не виходили на мітинги, Луганська сотня припинила свою діяльність, Сашко більше ніде не «світився».

А 12 червня увечері до нього зателефонував один з учасників проукраїнських мітингів − Артем Скляров – і запропонував терміново зустрітися, мовляв, тільки що приїхав з Києва, є новини.

− Щойно я на вулиці підійшов до Артема, як із машини, яка стояла неподалік, вибігли троє озброєних чоловіків у камуфляжі, з криками «Лежать». Стріляли спочатку в повітря, потім біля ніг. Повалили, почати бити прикладами, дістали все з кишень і затягли в машину. Одягли наручники. В машині продовжували бити і погрожували відрізати вухо, якщо я не скажу, де живу. Я сказав – так хоча б матір буде знати, де я подівся.

− Навіщо їм була ваша адреса?

− Намагалися знайти зброю, очевидно. Частина терористів піднялася до мене в квартиру, зірвали зі стін українські прапори, забрали коштовності, побутову техніку, мій комп'ютер (про це я дізнався пізніше від матері). Там вони були хвилин 20, весь цей час той, хто лишився біля мене, продовжував мене бити. Потім терористи привезли мене до луганської будівлі СБУ. Там всюди знаходяться заручники − в підвалі, на даху, в кабінетах, в побутових кімнатах, складах.

− Вас також зачинили в якійсь камері?

− Ні, мене одразу потягли на другий поверх, у кімнату, де вже були озброєні люди. Вони разом з тими, хто мене привіз, почали мене знову бити руками, ногами, прикладами автоматів і розпитувати, хто мені платить, про місця розташування частин української армії, діяльність Правого сектора, називали мене фашистом. Били до тих пір, поки я не почав втрачати свідомість. Потім відвели у підвал і кинули в кімнату, де, крім мене, вже було троє заручників. Замкнули двері на ключ.

− Там хоч було де присісти чи лягти?

− Памʼятаю, стояли шафи, три столи, ще був один стілець, і все. Туалетом слугували відра, пластикові і скляні пляшки, які стояли в кутку. Але я там пробув недовго, через 20 хвилин мене знову потягли нагору.

− Ті самі люди?

− Ні, це вже були інші, чоловік 7-8, і кімната інша. Мене почали бити ногами по всіх частинах тіла, гасили сигарети, після 10-15-хвилинного побиття в кабінет зайшов чоловік з якимось пристосуванням в руках і намотав мені на руки оголені дроти. Пускали по мені струм. Так вони вибивали з мене інформацію, де знаходяться частини української армії, адреси активістів. Хотіли, щоб я поїхав з ними і показав, де живуть інші активісти. Ще вони звинувачували мене в координації авіаудару по Луганській ОДА, нібито я світив лазерною указкою.

− Ви щось їм сказали?

− Я їм нічого не сказав, оскільки більшість питань були настільки дурними, що я не знав на них відповідей. Про активістів інформації я б не видав. Коли я знову почав втрачати свідомість, мене знову кинули в підвал. Десь через півгодини прийшли ще інших двоє чоловік і повели в спортзал. Там з мене вибивали інформацію про фінансування моєї діяльності з США, били мене шматком товстого кабелю, козацькою нагайкою, підручними засобами, кидали на голову мішок з цементом або з піском, я точно не бачив, але він був важким. Коли я знову почав втрачати свідомість і не міг говорити, мене знову забирали і кидали в підвал. Таких допитів зі мною проводили за весь час, поки я перебував у полоні, близько п’ятнадцяти. Крім того, біля входу в підвал мене постійно били якісь невідомі особи, дізнавшись про те, що я сотник.

− Скільки ви пробули в полоні?

− Близько доби. Але мені здалося, що не менше тижня. Врешті мені сказали, щоб я готувався до смерті, тому що керівник ЛНР Болотов підписав указ про мій розстріл.

− Але ж ви якимось чином врятувалися?...

− Про це я зрозумів тільки згодом. А тоді в камеру зайшов чоловік з пістолетом, наказав встати і мовчки йти по коридору. Довів до туалету й наказав умитися, потім вивів на вулицю й посадив в автомобіль, де було ще двоє терористів. Доїхали до парку, там мені наказали сісти на підвіконник розваленого будинку й чекати. І пригрозили не рухатися, інакше, мовляв, вистрілить снайпер. Самі стали неподалік. Я почав здогадуватися, що це не розстріл, але все ще не міг повірити, що є шанс лишитися живим. Повірив у це тільки тоді, коли хвилин через 20 приїхав мій батько, обійняв мене, ми мовчки сіли в машину і поїхали звідти. Прямо на залізничний вокзал. Там я зустрівся зі своєю матір'ю, і поки батько купував квитки на поїзд, я поїхав з мамою до її друзів, там зміг відмитися від крові і бруду і переодягнутися. У Луганську нам більше не можна було лишатися, і ми одразу поїхали на Київ.

− І все ж – чому вас передумали розстрілювати?

− Добре, що на світі окрім людей ідейних є звичайні жлоби. Вони просто взяли за мене викуп – 60 тисяч доларів. Поцупили мене у своїх же. Всім сказали, що везуть розстрілювати, а самі продали − на умовах, що я одразу зникну за кордон.

− Це великі гроші – 60 000 доларів. Як ви змогли швидко знайти таку суму? За всіх стільки беруть, чи якось прораховують, за кого скільки можна здерти?

− Ні, зазвичай беруть по 10 000 доларів, за підприємців – по 20 000. Просто мене ж уже дали команду розстріляти, тому я виходив по неофіційній ціні. А де взяли гроші – довелося квартиру віддати під заклад. Тепер не маємо ні житла, ні грошей − останні віддали, щоб зняти в Києві квартиру.

− Які наслідки цього багатогодинного «спілкування» з терористами? Ви зверталися до лікарів? Переломи є?

− Ребра, нирки, струс головного мозку, забиття мʼяких волокон. Таке. Мене знайомі на лікування клали, я прокапався там, і все. Заживуть. Не перший раз же. У мене тільки одне ребро зламане, на інших тріщини.

− А як же далі? Без роботи, без грошей…

− Поки що є макарони, так що все нормально. Роботу знайшов − у туристичному агентстві, але вона буде аж наприкінці літа, а до того – підготовчі курси. Нічого, протримаємося. А що робити?

 

В цьому місці залишаю вам номер карточки Сашка. Ну, ви самі все розумієте.

5168 7572 5785 3483 Мангуш Олександр Олександрович

А ще є друг Сашка, Олександр Добилєв. Який зараз знаходиться в полоні у терористів. Теж патріот, теж учасник Луганської сотні…
Я написала цю статтю заради того, щоб ви по іншому почули слова - В ПОЛОНІ У ТЕРОРИСТІВ.
Його взяли на днях, коли він приїхав у Луганський супермаркет АТБ, щоб звільнитися. Він працював заступником управляючого. Директорка АТБ здала його ЛНР-івцям прямо там, на місці.

Олександр Мангуш:

Хочу заметить, что похищенный террористами ЛНР Александр Добылев не скрывал своего патриотизма и часто ссорился с сотрудниками магазина АТБ. Некоторые из работников даже угрожали ему физической расправой за его убеждения. Александр приехал в Луганск с целью уволиться с магазина АТБ, забрать зарплату, трудовую и мед книгу. Когда мы позвонили в магазин, охранник ответил нам, что его нет, после чего всё-таки признался, что его «арестовало ополчение ЛНР». После чего мы связались с управляющей магазина Поляковой Любовью Николаевной (имя узнали позже), которая сказала, что за «бывших сотрудников они не несут ответственности», а уволили его через 10 минут после «ареста». На просьбы предоставить видеозаписи с камер наблюдения магазина и прилегающей территории мы получили отказ со словами «не лезьте сюда», кучу оскорблений, криков и угроз, мол, «сейчас позвоним ЛНР», после чего они бросили трубку. У Александра дома осталась жена и маленькая дочь.

Сьогодні стало відомо, що директорка АТБ дзвонила ЛНР-івцям і розказала, що їй погрожує Правий сектор, запевнила терористів, що Добилєв із ними повʼязаний. По тому терористи вломилися у квартиру Добилєва, влаштували погром. Знайшли прапор УПА.

Тепер єдине, що може допомогти цій людині – не журналісту, не афганцю, і навіть без звʼязків із бандитами, − просто людині – це розголос і привернення уваги. Були випадки, коли просто поширення постів в Інтернеті рятувало комусь життя.

 

Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлюють автори