Гречані блоги

Уже понад два роки парламентські політичні партії фінансуються з державного бюджету і оприлюднюють свою фінансову звітність на сайті Національної агенції з питань запобігання корупції (НАЗК). За цей час було вигадано і чимало способів обходити закон.

Мотивація буває різною. Одні приховують справжні джерела надходжень коштів, тому занижують свої витрати, інші – відмивають бюджетні кошти, тому витрати декларують більшими, ніж насправді. Ситуація типова для всіх регіонів.

Трохи більше року в Україні діє закон про державне фінансування політичних партій. Він задумувався як шанс для партій позбутись олігархічного впливу, як спосіб поставити партії на контроль суспільству, зробити з політичних проектів сталі інституції...

Чи вдалось це зробити партіям? Аж ніяк.

Коли заходить мова про українські ліві партії, у більшості одразу виникає асоціація з Компартією Симоненка та Соцпартією Мороза. Більш обізнані в політиці люди можуть згадати ще Прогресивну соцпартію (Вітренко), Народну партію Литвина, Соціал-демократів Медведчука… а якщо взяти список політичних партій, зареєстрованих Мінюстом, то знайдемо сотні організацій, що позиціонують себе лівими.

Та чи можна назвати їх українськими? Та й, зрештою, чи були вони лівими?

На шпальтах місцевих видань все частіше з’являються різні спроби аналізу політичної ситуації, однак, переважно, вони не містять об’єктивної оцінки, а швидше є формуючими. Ними готують громадську думку до утримання або повернення влади власниками медіа-ресурсів, у яких такі матеріали оприлюднюються.

В подібних місцевих статтях чомусь рідко беруть до уваги зміни в політичних ландшафтах на національному рівні. А зміни ці більш, ніж суттєві. Спробую оцінити, як може змінитись політична структура владної верхівки, з огляду на результати президентських виборів, подій у державі та останніх соцопитувань.

Мабуть, з моменту проголошення незалежності України та ліквідації компартії, у суспільстві почав відчуватися гострий запит на нову політичну силу. Партії з’являлись і зникали, обіцяли і не виконували, зачаровували і розчаровували, і запит з кожним розчаруванням лише посилювався, а довіра – зменшувалась.

Чому в наших українських політичних партіях постійно відбуваються скандали? При чому, чим демократичнішою партія прагне здаватись – тим більше її «трусить». Від звичайного вигнання конкурентів на «булаву» та інакодумців, до цілих розколів.

Якщо зробити екскурс в історію, то найвідомішим історичним розколом української партії можна назвати розкол у Народному Русі України – напевне, найдемократичнішої української партії.