В Україні практично завершено процес декомунізації топоніміки. Проте чимало питань залишаються відкритими. Особливо гостро проблема нових назв стоїть в перейменованому місті Кропивницький
Станом на 1 вересня 2016 року в Україні було перейменовано 917 населених пунктів, 20 районів і 27 районів у містах. На тимчасово окупованій території постанова про перейменування 70 населених пунктів і 5 районів поки не набула чинності.
Проте чимало питань залишаються відкритими. Коли буде остаточно перейменовано юридичні особи, в назвах яких присутні символи комуністичної ідеології? Коли будуть замінені всі таблички та вказівники? Коли будуть прибрані пам’ятники, меморіальні дошки, ліпнина на будівлях та інші речі, які також підпадають під декомунізацію?
І, не останнє, – яка відповідальність чекає на тих, хто саботує цей процес?
Щодо відповідальності питання найцікавіше, адже, не зважаючи на наявність відповідних статей у Кримінальному кодексі, на практиці вони не працюють. Правоохоронні органи уникають порушення кримінальних справ проти осіб, які свідомо чи несвідомо займаються пропагандою тоталітаризму.
Чи не найгостріші дебати навколо перейменування відбувались в місті Кропивницький (колишній Кіровоград).
Тут дискусія суттєво відрізнялась від інших населених пунктів, чия назва була декомунізована, адже місцева громадськість розділилася не на два табори, а на три: тих, хто проти перейменування, тих, хто за перейменування на нову українську назву, і тих, хто за повернення назви часів Російської імперії.
Ця боротьба триває з часів проголошення незалежності України, і відображається також у назвах вулиць, провулків, проїздів, тупиків, парків, площ міста.
Історія питання
Перша спроба перейменування сучасного Кропивницького відбулась 25 червня 1992 року. На спільному засіданні міської та двох районних рад було розглянуто звернення ініціативної групи щодо повернення російської імперської назви Єлисаветград.
Тоді депутати не змогли ухвалити жодного рішення, проте серед них виокремилися три умовні фракції: «патріотів», які виступали за перейменування міста на нову українську назву, «імперців», які добивались повернення дореволюційної назви, та «совків», які відстоювали комуністичну назву. Ці ж настрої панували і в суспільстві. Найбільше ж було тих, хто був проти самого перейменування через банальну звичку та страх змін.
Назва міста тягнула за собою і загальну концепцію топоніміки, яка відображалась у топонімах, архітектурі та монументах. Тож боротьба за кожну з трьох концепцій відбувалось у будь-якому рішенні органів місцевого самоврядування, що стосувалось питань топоніміки чи політики пам’яті. І кожна з трьох груп жила у власному «паралельному вимірі», створюючи власну міфологію і вірячи в неї ж.
Друга спроба змінити назву міста відбулася 16 квітня 2000 року. Тоді вирішили провести референдум.
Мешканцям міста було запропоновано визначитися: залишити теперішню назву — Кіровоград, підтримати пропозиції про присвоєння обласному центру іншої назви, або повернути стару назву Єлисаветград. Участь у місцевому референдумі взяли майже 120 тис. осіб, тобто 58% тих, хто мав право голосу.
Замість одного бюлетеня з кількома запитаннями, для цього референдуму їх виготовили три. Кожен, хто голосував, міг відповісти «Так» одразу на 3 запитання. 70,88% учасників місцевого референдуму проголосували за те, щоб залишити назву Кіровоград, 34,39% — за те, щоб змінити назву на нову (Златопіль, Інгульськ, Степоград), 32,76% — за те, щоб перейменувати на Єлисаветград.
Перейменування міста вдалося лише з третьої спроби, після прийняття декомунізаційних законів.
Зміна законодавства позбавила найбільшу групу мешканців – «совків» – можливості збереження статусу кво. Частина з них намагались саботувати процес, частина – стали просто спостерігачами, дехто почав вигадувати свої варіанти нових назв, які б відповідали «совковому» світогляду. Однак значна частина поповнила лави ментально ближчих «імперців».
Для процесу зміни назви необхідно було провести громадські слухання. Проте у тоді ще Кіровограді вони були зірвані, отже визначити одну прийнятну назву не вдалося. Депутати також відмовились брати на себе відповідальність, і вирішили провести т.зв. «громадське опитування».
Опитування не було регламентоване жодним законом й ніким не контролювалося, тому його результатів не взяла до уваги навіть міськрада, яка ініціювала цей процес. В результаті, до Верховної Ради було подано всі 7 варіантів нової назви міста: Інгульськ, Ексампей, Златопіль, Єлисаветград, Благомир, Кропивницький, Козацький. Серед яких народні депутати обрали Кропивницький – на честь Марка Кропивницького, засновника першого українського професійного театру, життя якого було тісно пов’язане з тодішнім Єлисаветградом.
Увесь процес супроводжувався численними скандалами, протестами та потужними пропагандистськими кампаніями, до яких активно долучилися політичні партії, громадські, релігійні організації, бізнес та звичайні громадяни.
Різновиди «паралельних світів»
...
