Інтерв'ю

Вояк з Кіровоградщини Олег Нечипоренко: «Якщо дивитися на армійські будні без почуття гумору, вижити було би складніше»

. 3561

Олег Нечипоренко – один із вояків «Легіону Свободи» з м. Олександрія на Кіровоградщині. Минулого року воював у складі 9-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Восени 2014 року під час виконання бойового завдання під Волновахою друг Олег отримав серйозну травму ключиці. Згодом повернувся додому, в Олександрію, щоб пройти курс реабілітації після поранення. І ось, у липні 2015 року, йому довелося знову повернутися до лав українського війська. Тепер – під місто Армянськ, яке знаходиться на в’їзді до окупованого Криму. Друг Олег погодився на коротку розмову, яка, попри нестачу часу, виявилася напрочуд цікавою.

 - Друже, як ти сприйняв повторний виклик до лав української армії?

- Сприйняв нормально. Зараз проходить шоста хвиля мобілізації, яка провалюється просто на очах. В цей критичний для держави момент треба було викликати усіх, кого можливо. Тому природно, що я, як військовозобов’язаний, повинен був повернутися на службу. Тим більше, що й сам збирався це зробити відразу після одужання.

- Відомо, що зовсім скоро тебе повинні були демобілізувати. Чи не пересунулася дата повернення додому на невизначений строк?

- Взагалі, до «логічної» демобілізації мені лишилося служити рівно 20 діб. Офіційно її дату ніхто нікуди не пересував, але зрозуміло, що чіткої впевненості у тому, що за два десятки днів я повернуся додому, немає. Насправді ми нічого не знаємо. Є наказ, щоб усіх, хто більш-менш на ногах, зі шпиталю послати до війська. Серед моїх побратимів є хлопці, які свого часу отримали набагато серйозніші травми, але разом з тим стоять зі мною пліч-о-пліч. Ми підкоряємося. Розуміємо, що шоста хвиля мобілізації «захлинулася» сама в собі. І тепер, всупереч логіці демобілізації, жоден з нас не може сказати, скільки часу перебуватиме у війську.

- Чи не пов’язуєш такий спішний виклик на службу з майбутніми місцевими виборами? Ти ж збирався балотуватися?

- Ні. Однозначно – не пов’язую. Маю неабиякий життєвий і бойовий досвід, щоб це стверджувати. А якщо й так, то все одно ухилятися від служби не буду. Значить, зараз я потрібніший тут, ніж у рідному місті.

- Олеже, ти надовго випав із військової реальності внаслідок поранення. Чи бачиш якісь зміни після повернення на службу?

- Зміни бачу. Ще й які зміни! Справа в тому, що я, хоч і повернувся в свій 9-й батальйон, маю відчуття, що це – зовсім інший Всесвіт. Хоча ми формально так і лишилися Вінницькою «дев’яткою». Ніби приписали її до 59-ї бригади, але це, м’яко кажучи, «пшик». Ми з побратимами зараз є таким собі «відокремленим» підрозділом. Нині стоїмо під Армянськом. Тому змінилося практично все. Там, під Маріуполем, нас забезпечували волонтери. А тут – ніхто. На жаль, державне постачання сюди не доходить. І волонтери не доїжджають. Хоча ні, трохи кривлю душею: сьогодні ми зі штабу приїхали, привезли мішок капусти, трохи моркви і маргарину (замість масла). Такий от матимемо нехитрий харч. Хлопці розповідали, що солять гадюк, але я ще не куштував. Та обов’язково маю продегустувати таку екзотику. Чи вам привезу, на Кіровоградщину? Хочете?

- Це добре, що не розгубив у боях почуття гумору. Чую, коло тебе хлопці гомонять. Не схоже на настрій обурених забезпеченням чи житлом вояків.

- Сміємося над собою, і тому все у нас виходить. Тут, якщо не дивитися на все з почуттям гумору, вижити було б складно. А так – все добре: негаразди обертаються в жарти, і чим їх більше, тим веселіше. Хоча насправді все всередині кипить від обурення. Але то все потім. Після перемоги подивимося на все серйозно, розцінимо, хто є хто у нашій державі і чому доводилося воякам перебувати в таких умовах. От лише перемогти московітів треба спочатку.

- Щодо окупантів. Є свідчення, що останніми днями посилюється їх активність. Що можеш сказати про території поблизу окупованого Криму? Чи робить ворог спроби розширити підконтрольні території, просунутися далі?

- Ні. Окупанти на пропускному пункті до Криму поводять себе доволі пасивно. На кордоні стоять буряти. Ми – на шляху з Херсона до Армянська. Вони – трохи далі, на гілці Херсон–Чаплинка. Але спостерігати за ними досить цікаво, ми часто з хлопцями так розважаємося: ходять собі з сумочками туди-сюди, діловито сідають у фури і їдуть далі, куди їм потрібно. Поводять себе тихо і навіть іноді здається, що бояться підходити хоч на сантиметр ближче.

- Чи вдавалося поговорити бодай з кимось із жителів Криму? Як вони розцінюють своє нинішнє життя у складі РФ?

- Немає у них задоволення. Панічний страх, коли згадують про ціни, і абсолютна відсутність робочих місць – от така їх теперішня реальність.

- Дякую за розмову, друже! І прийми найтепліші вітання з Кіровоградщини. Хай все буде добре!

- А воно й буде добре. У нас настрій, як бачите, оптимістичний. Маємо український дух, силу волі і неабиякий гарт. Тож – переможемо! Беззаперечно. І Крим повернемо. Жителі півострова вже спробували «путінської» підтримки. Тому за спільних зусиль все владнаємо.

Розмову провела Наталія Святокум, керівник прес-служби Кіровоградської обласної організації ВО «Свобода»

Поширюйте

Коментуйте


Реклама